Постановниці дивовижним чином вдалося насичити легку комедію злим і надривним сарказмом. Всі персонажі, від традиційно-позитивних Галі та Степана до одіозного Голохвостого одноманітно агресивні. За ґвалтом, який у цій постановці є манерою спілкування героїв, щезає гумор і чарівність історії, частина тексту пропадає, так і не долетівши до вуха глядача.
«Сатирикон» стає в один ряд із «Чоловіком за викликом» (реж О. Прокіп) та «Cover Теща» (реж. Т. Лещова) на рівних правах. Глядач, який нещодавно познайомився із театром нічого не запідозрить, а от той, хто цікавиться саме творчою лабораторією може бути спантеличений. Унікальність «Vie» незмінно була приводом для дискусій і цілком можливо, що найближчим часом в цьому питанні митці поставлять крапку, адже зникне сам предмет спору.
Меми — це свого роду іронічна реакція на проблеми, з якими стикаються не тільки глядачі, а й самі театрали. І якщо багато з цих проблем замовчуються, чи обговорюються в затишних кафешках на міні «худрадах», то жанр мемів дозволяє відкрито посміятися над багатьма недоліками нашої театральної ситуації. А комусь навіть замислитися над мистецьким буттям… і знову обговорювати це зі своїми друзями.
Це сталося у 2001 році, коли я закінчила школу і благополучно не вступила до театрального інституту. Повертаючись назад вулицею Ярославів Вал, у мене раптом розв’язався шнурок на нозі і я нахилилася, щоб його зав’язати. Коли підняла голову, то побачила оголошення, яке висіло перед входом в школу мистецтв № 2 ім. Вериківського. В оголошенні йшлося про те, що Віталій Кіно набирає акторський юнацький курс на театральне відділення школи. Я записалася на прослуховування і таким чином потрапила до нього на курс. Так розв’язаний шнурок вирішив мою театральну долю, за що я йому безмежно вдячна.
Спектакль на площі – цілком традиційна частина відкриття багатьох фестивалів. Для Запоріжжя ця ідея нова і дещо екзотична – не часто у місті можна побачити перформанси під відкритим небом. За спробу театру-лабораторії «Vie» треба подякувати. І все ж до нього, як до професійного театру та й ще з репутацію експериментального підвищенні вимоги. Вистава «Кольоровий сон. Птаха» виглядала скоріше публічною репетицію, і не мала бездоганної чіткості та відчайдушної вигадливості ярмаркової забавки.
PostPlayТеатр — перший український андеграундний театр, розташований у будівлі колишньої стрічкової фабрики на Подолі. Ця територія — арт-кластер клубів, галерей та інших осередків сучасного мистецтва. Своїми проектами театр привертає увагу суспільства до «незручних», гострих, болючих тем. Ми розуміємо, що жоден мистецький акт не здатен змінити світ, проте сподіваємось, що світогляд окремої людини може бути змінений. Тематика вистав – від політичних до гендерно-чутливих, кожен з може знайти близьке для нього.
Центр мистецтв «Новий український театр» – один з перших незалежних (недержавних) театрів Києва. Він був заснований у 1998 році режисером Віталієм Кіно (випускником «режисерської школи» Едуарда Митницького). Багато років театр не мав постіної сцени й працював на різних сценічних майданчиках, багато гастролював, брав участь у різноманітних фестивалях. У 2009 – НУТ вирішив ризикнути і, нарешті, відкрив власну сцену у центрі Києва, у затишному будиночку 19-го сторіччя, на вулиці Михайлівській, 24 ж.
Драматург, режисер, актори можуть бути дуже талановитими, навіть геніальними, проте без театрального менеджменту, є варіант, що вони будуть показувати своє мистецтво перед пустою залою або не зможуть здійснити постановку за браком або відсутністю фінансування (костюми, реквізит, сплата авторських прав, тощо). Театральний менеджмент – це інструмент – для витвору продукту та його, умовно кажучи, продажу (показу, донесення до глядацької аудиторії).
Я відчував, що в цьому щось є, що воно важливе. Ти ніби набуваєш якоїсь супер сили. Зрозумів, що хочу спробувати себе в акторстві. Спочатку намагався вступити в Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, але мене не прийняли. Пояснили відмову тим, що якогось особливого таланту не бачать. Подібне перекидаєш на себе, розумієш, що чимось схожий певною мірою, малесенькою, а в чомусь дуже, аж можеш думати, що персонаж і є тобою. Але шукаєш—шукаєш. Відшліфовуєш. Віднаходиш ту єдину іскру.
Віртуальний театр. От ситуація, що зникла запальничка і ми двоє в діалозі починаємо на це реагувати. Це ніби дрібниця, але вона породжує дію з обох сторін. Так зав’язується ситуація, в якій ми діємо, яку ми граєм. В Чехова таких ситуацій багато. І в смисловому плані, і в тому як це можна зіграти. Я звісно, немаю режисерської освіти і не стараюсь створити виставу, але мені здається, що в нього драматургія так прописана дуже добре під це…не забуваємо, що ми говоримо про формат віртуального театру. Якщо порівнювати Чехова з Шекспіром, то в форматі віртуального театру більше підійде Чехов.
Актори, хореографи, музиканти, художники і глядачі. Всі є частинками однієї оживленої театральної картини. Всі є пазлами, що крізь призму, геометрично— сукупності оздоблюючи, а також акцентуючи на виразності деталей руху і музичного супроводу творять єдиний світ.
Навколо нас усе примарне і кожна мить страху наближає нас до правди, яку чути ми не готові. Видима енергія. Чи це примарний голос? Ми боїмося втратити відчуття реальності, боїмося самотності і ненавидимо тишу. Це наше життя і вибір за нами.
Історія про жіночу фізіологію і вульвовагінальний біль. Режисер Даріуш Єзерський адаптував текст і створив постановку, що викликала спірні думки не лише серед глядача, але й серед критиків. В сучасній літературі неодноразово автори створюють сюжети, які на їхню думку є табуєваними. Тема sex, drugs and rock’n’roll – не нова. А от вагінальні болі, проблема цилюліту чи постійна ерекція – свіже. Невже важко уявити це на сцені театру? Нічого провокативного на перший погляд не бачимо. Однак для глядача це справді, щось свіже.
Franco–Театр – це об`єднання вільних митців, що прагнуть відкрити друге театральне дихання у Коломиї. Це перший професійний недержавний театр в невеличкому місті. В Коломиї живуть 50 тисяч людей. Є вже один театр – державний. Тому, це сміливість, це ризик, це відчайдушність. Не даремно існує цифра 1848 рік, як народження першого професійного театру в Україні. Це феномен, про який всі дружно забули. Коломийська публіка мала можливість чути голос зі сцени Соломії Крушельницької. Минуле обігрується на сцені і в результаті ми маємо виставу «Панна, що возить фортепіано на возі». Це хороший старт.
Найрадикальніші митці авангардисти, що готові були на все заради мистецтва водночас теж обслуговували «еліту» (Бретон чи Ворхолл, Джойс чи Кандінського, Арто чи Йонеско), але змогли змінили парадигму сучасного мистецтва, що розтабуювала тисячолітні настанови-учення, забобони. Не існує відповіді, як перемогти чи як поетапно діяти. Треба весь час думати чи справді існує «надто людське». Ви думаєте ви підходите під цю категорію? Скільки ви готові платити заради того, щоб існував ваш продукт?
Уявлення сучасної сценічної лексики бувають різні.
Бадрі Цередіані презентував моновиставу «Каральник 14». Трагедійна абсурдність сучасного світу. Моновистава «Каральник 14» — це цікава робота, що заснована на конфронтації між епічним та інтимним життям головного героя, різниця між «великим» і «малим» світом.
Ця вистава — своєрідне дзеркало минулого і сьогодення, діалог мертвих і живих.
Молодь часто бачить в собі цинічного мізантропа Чарлза. Інколи так і хочеться, без гармонії завершити власну історію — з небес спустити деус екс махіну, або створити формулу для випадкового завершення сюжету. За правилами класичної п’єси, драма повинна завершуватися моментом, коли проблема вичерпала себе, коли глядач не запитує — «А що далі?». Однак, вистава «Найкрасивіша жінка в місті» — монорозповідь, що не підносить на тарілці красивий результат.
Оновлений авангардизм присутній у поставі «Мова Х». Цей театр заперечує «реалістичну» естетику. Відчутно створює тенденції соціального протесту. Хаотичність руху, динаміка і слово у виставі розглядається як фундамент. А на ньому вже будується наше сприйняття реальності — концепції і характеру. Вплив на публіку заради «пробудження» і переходу зачарованого сну до здорового глузду. Тому, хочеться говорити про цю постановку, як про прагнення зруйнувати міф, повалити авторитет, знищити звичайну позицію (нічого не можливо змінити).
Увага як внутрішня техніка була відсутня, а темпоритм як рухливість основних нервових процесів розсіявся в середині вистави. У поставі є прихований конфлікт. Ми бачимо боротьбу, яка демонструється у сім’ї — влада (конфлікт двох світів), фатальність стремлінь особистостей і відхід від побутової чи історичної точності.