Як змінюється культура і суспільство після травми і на що варто зважати митцям, аби не ретравматизовувати людей в театрі під час та після війни – на ці питання будуть шукати відповіді учасники та експерти театральної резиденції “Упіймати кота” з 15 по 21 листопада у Львові. Прийом заявок до 25 жовтня.
Аудіоопис — інклюзивна практика для незрячих та слабозорих глядачів. У театрі це додатковий коментар про вигляд героїв, рухи і переміщення на сцені, жести, усе, що не можна побачити, але що суттєво впливає на сприйняття вистави.
Цьогоріч триває проєкт «Запровадження послуги аудіоопису в обласних театрах Вінниці, Рівного та Хмельницького» за підтримки Українського культурного фонду, його керівник — Любомир Покотило.
У червні 2023 року запорізький театр-лабораторія Vie закрив сезон прем’єрою. Музично-філософське дійство під назвою ELECTROСКОВОРОДА досліджує творчий доробок Григорія Сковороди крізь призму сучасної електронної музики та хореографії. П’ятнадцять текстових фрагментів, які зачіпають теми свободи, національної ідентичності та самопізнання, перенесені у абстрактно-психоделічний світ, створений художницею Євою Алвор та медіахудожником Max1Rybalko. Музичну партитуру склав диджей сendrura, хореографію поставила Євгенія Царегородцева.
Вистава «Сніг у Флоренції» є своєрідною мистецькою відповіддю, рефлексією на війну, яка триває, соціокультурну ситуацію в тому числі спровоковану війною. Як зауважив Євген Худзик, він ще й один з акторів-виконавців, що для нього цей текст Ліни Костенко промовляє: « … про крихкість і міцність вірності. Крихкість, яку ми покликані захищати і міцність вірності, яка нас здатна окриляти. Про те, як важливо намацати її в собі, втримати, відчути як покликання».
Стаття є запрошенням ознайомитися з експериментальним досвідом практики парстисипативної методики театр пригноблених. Лабораторія на базі платформи Zoom є способом рефлексії власного досвіду проживання карантину для групи жінок з різних міст Україні. Методика театру пригноблених працює з (не)актор_ками для аналізу їх актуального життєвого досвіду та пошуку низових рішень системних проблем в суспільстві, часто пов’язаних з дискримінацією та порушенням прав людини.
Наші спогади творять унікальний всесвіт – він трагічно прекрасний і ми ніколи не зможемо його передати. Це – моє велике магічне одкровення, може і таїна світоладу, яку я ніколи не зможу передати нікому, і вона помре зі мною. Про магію у спектаклі було дуже багато. Головна ідея Антона – станцювати магічний шаманський танець в 12 містах Криму біля пам’ятників Леніну. Цей танець має магічну силу – він знімає закляття вавилонського зіккурату, побудованого в Москві, де лежить мумія древнього фараона, і підживлює собою чорну мару, що оповиває реальність і уяву 1/6 частини планети.
У виставі багато еротичних моментів, але ця еротика поетична. Ні трохи не заступає на лінію вульгарності, це еротика скоріш з картин Густава Клімта – символічна та чуттєва. Живі звуки дримби, занурюють у стан напівмедитативний, де виникають певні рефлексії, де відшукуєш на просторах своєї підсвідомості власні спогади та втілені або й невтіленні бажання.
Трагедія в тому, що типова людина з георгіївською стрічкою – це збіса таки людина. Вона часто мріє і хоче прості і навіть чисті у своїй примітивності речі – поїсти, випити (пива), купити доньці подарунок чи побудувати гараж і хатинку. Вона далека від політики – їй «невдомек», який насправді розклад геополітичних сил чи хто за ким стоїть, їй байдуже.
«Дешева війна вийшла – за їжу і цигарки» – але це з іншої вистави, з інших спогадів. Інтер’єр доволі схожий. Порожні цигаркові пачки-міста, неіснуючі споруди, розсипані карткові будиночки в просторі. От за ці пачки, за кримський прапор – не тут, у чужій країні, а на будинках власного півострова. Дешева війна, існуючий біль. Анексія, АТО, поразки, зникнення, щоденні новини, яких не вмикаєш, в них просто живеш. Режисер, акторка, авторка долі власної. Уявні міста і реальна – складна – прихильність до рідного краю. Родина, півострів – поєднані і далекі. Біль, оздоблений природою і географією. Але той, хто видавав географії, визначив саме ці координати. Залишається жити в них. «Якщо дзвін дзвонить по комусь, то він дзвонить і по тобі». Якщо десь на блок-посту гине військовий, то і за тебе – саме за тебе теж. Або за когось іншого. Ніколи не можеш бути впевнена.
Дуже важливо, яким буде перший «театральний» досвід у дитини, адже саме перша побачена вистава закладає ставлення до такого мистецтва, як театр, на все життя, тому «Божа Корівка» усвідомлює свою важливу місію та ставиться до її виконання відповідально. Можливо саме тому театр і має стільки друзів серед маленьких глядачів, які вже по декілька разів передивились усі казки та найпершими приходять на прем’єри. Актори «Божої корівки» завжди пам’ятають про такі мудрі слова Станіславського: «Для дітей потрібно грати, так як для дорослих, тільки ще краще».
Отже, якою має бути нова система відносин в театральній галузі? Що для цього, насамперед, треба здійснити?
Перш за все, на нашу думку, треба скасувати системи поділу театрів: національні, академічні та «звичайні». Замість існуючої системи пропонуємо: з метою надання рівних умов для діяльності театрам всіх форм власності та усунення протиріч між положеннями Закону України «Про театри і театральну справу» (не комерційність основних видів діяльності театру) та реальним станом театральної діяльності внести Зміни до чинного Закону України «Про театри та театральну справу».
Це не вистава у класичному розумінні – лаштунки, софіти, дія перша, дія друга, завіса. Це подорож, і подорож передусім собою, на тлі морського узбережжя і випаленого сонцем українського степу. Безлюдний піщаний пляж, яким ідуть люди – ні, не глядачі, а співавтори, ті, кому доведеться відчувати – втрати і цінність присутності. Одна актриса, що танцює на піску на узбережжі, уособлюючи біль – не власний, загальний, за кожним і кожною – хто досі лишається у сірих списках.
«Люди не хочуть чути про страшне, про смерть…».
Це сталося у 2001 році, коли я закінчила школу і благополучно не вступила до театрального інституту. Повертаючись назад вулицею Ярославів Вал, у мене раптом розв’язався шнурок на нозі і я нахилилася, щоб його зав’язати. Коли підняла голову, то побачила оголошення, яке висіло перед входом в школу мистецтв № 2 ім. Вериківського. В оголошенні йшлося про те, що Віталій Кіно набирає акторський юнацький курс на театральне відділення школи. Я записалася на прослуховування і таким чином потрапила до нього на курс. Так розв’язаний шнурок вирішив мою театральну долю, за що я йому безмежно вдячна.
PostPlayТеатр — перший український андеграундний театр, розташований у будівлі колишньої стрічкової фабрики на Подолі. Ця територія — арт-кластер клубів, галерей та інших осередків сучасного мистецтва. Своїми проектами театр привертає увагу суспільства до «незручних», гострих, болючих тем. Ми розуміємо, що жоден мистецький акт не здатен змінити світ, проте сподіваємось, що світогляд окремої людини може бути змінений. Тематика вистав – від політичних до гендерно-чутливих, кожен з може знайти близьке для нього.
Центр мистецтв «Новий український театр» – один з перших незалежних (недержавних) театрів Києва. Він був заснований у 1998 році режисером Віталієм Кіно (випускником «режисерської школи» Едуарда Митницького). Багато років театр не мав постіної сцени й працював на різних сценічних майданчиках, багато гастролював, брав участь у різноманітних фестивалях. У 2009 – НУТ вирішив ризикнути і, нарешті, відкрив власну сцену у центрі Києва, у затишному будиночку 19-го сторіччя, на вулиці Михайлівській, 24 ж.
Драматург, режисер, актори можуть бути дуже талановитими, навіть геніальними, проте без театрального менеджменту, є варіант, що вони будуть показувати своє мистецтво перед пустою залою або не зможуть здійснити постановку за браком або відсутністю фінансування (костюми, реквізит, сплата авторських прав, тощо). Театральний менеджмент – це інструмент – для витвору продукту та його, умовно кажучи, продажу (показу, донесення до глядацької аудиторії).