«Ні, я не забула, де я, хто я і за яких обставин опинилася тут, перед ним.
Але почала налаштовуватись на відсторонений філософський лад»
Еліс Манро «Забагато щастя»
Створення власного міфу. Розповідь про дещо, так і не побудоване
Спочатку – збудувати вежу, навіть якщо з деталей давньої гри. Має бути місце, простір і світло. Будувати можна самому, вдвох або навіть разом. Але просторіше – самому. Складніше також. Гра закінчується тоді, коли вежа падає. П’ять окремих веж, спроби дістатись до найвищої точки, ситуативні перемоги, персональні визначення і маніфест театру, що складається з 15 пунктів. Все це було представлено одного разу і в такому вигляді вже не повториться. Маніфест першого театрального андеграунду, звичайно, залишиться. А далі – будуть окремі аварійні виходи для кожного і кожної з цього тексту.
Початок
«Стався до цього, як до роботи», «коли, нарешті, ти почнеш жити?» – вир навколишніх голосів, які змішуються з поривами вітру й поміхами в ефірі. «Роби, що хочеш» з «ти маєш знати, як краще», «стався як до роботи…» з «як тобі подобається» і «це і є життя, а не ролі» так далі по колу. Від «0» до «1», від «1» до «2» – послідовно. До 14. Від 14 до 0.
Але все по порядку
Спочатку на екрані текст. Тривання хвилин. Нескінченно. Насправді – 20 хвилин, не більше. Настільки довго, що встигаєш прочитати трохи примруженими і пильними в напівтемряві очима. Далі – комунікація, якої не мало б бути. Старша пані в елегантній сукні й окулярах підходить повільно й нахиляється до мене – одним чемним рухом.
– Ви не могли б збільшити текст, я не можу прочитати?
– Вибачте, нічого не можу для вас зробити. Хіба що – підійдіть ближче.
Сама майже нічого не бачу, як можу допомогти таким самим? «Це не для того, щоб ви змогли прочитати, а для того, щоб хтось інший сказав, що ви нічого не зрозуміли», – хочеться вголос промовити їй. Пані підходить ближче і уважно вдивляється в порожнечу між нею і текстом. Майже впевнена, що вона відчуває, що насправді відбувається.
Треба змінити себе, а не шрифт. Не важливо, що ви відчитаєте тут. Важливо, що 20 хвилин будете намагатися дещо зрозуміти. Це і є той дурнуватий урок, який хотіли показати. Приховано змісту немає. Зрештою, неприховано теж. Дочитуйте до кінця.
«Постав на повтор і не думай взагалі». Роби, щоб тобі подобалось. Знімай, доки вистачає світла. Доки не залишишся сам-на-сам. Потім йди пий каву або просто кудись. Ми всі тут – граємось. Не має бути красиво, а чесно – має. Пробуй, помиляйся. Знов пробуй, бо це процес.
Думки
Всього лише встигаю згадувати власні відчуття. Щодня повторювала собі – кидай і йди. Роби будь що, аби не хотілося вертатися, щоб було дійсне життя. Так забуватимеш все, що стоїть перед очима постійно. Щоб більше ніколи не бачити розірваних паспортів із гербом твоєї держави і м’ятих у наплічниках речей твоїх друзів, розкладених на загальний огляд, ніби на ярмарку. Їх крові на аркушах для акварелі – ніби фарб. Не бачити поколотих пальців і непритомних від цього видовища дівчат. Бачити дощову осінь з усіма відтінками жовтогарячого у відчинених дверях. Заварювати чай у глиняному горнятку, замащеному медом. Дивитися милі фільми замість щоденних драм. Де не потрібна чергова порція болю як розчин з крапельниці повільно – аби вижити. Аби щось відчувати. Все, що будуєш за чужими законами – руйнує. Так чи так, жодне складання – камінців, дерев’яних деталей, уявлень, фантазій, власних життів – немає прихованого сенсу. Просто дозволити собі це зрозуміти – найголовніше в цій грі.
«У нашій країні – критичний політичний театр». У нас в країні – театр військових дій. «Не моя війна». Перекреслено – моя війна. Так звикли до поранень щодня, що мороз по шкірі від себе. Насправді, ні – цього немає. Нема відчуттів. Брешеш знову, ніби відчуваєш порізи. Нічого не відчуваєш. Потрійні дози знеболювального чужої культури даються взнаки.
Малювання
Жахливо говорити «політичний театр», коли люди змушені (або хочуть, що теж страшно) різати власне тіло, аби довести свої права невід’ємні. На життя, на стосунки, на театр – нетеатр. Різати власні лінії долі, аби довести чужим, власне, людям – що «I’m not guilty». Я не винен. Винен. Це НЕ МОЯ війна. А чия? Коли ми заглиблюємося все далі і далі в себе, то скільки ще кіл пекла там знайдемо? Коли автоцензури немає, або вона хибить. Вглиб – власного приватно-комунального пекла. Використовуєш стереотипний монолітний, як брила вежі, камінь жертви. Коли тобі болить – про це не кажеш. А коли вже ні – можна зробити про це виставу. Або пеформанс. Або проект як завгодно. Коли відбулось, відчути себе жертвою інколи затишно. «ЦЕ НЕ МОЯ РОЛЬ» замість «НЕ МОЯ КРОВ» мало б бути написано на твоїх аркушах. Так чесніше. Але ж це не моя історія. Власний вибір – не жертва. Акварельні аркуші – не перепустки в емігрантський рай. Шершаві й білі. Аркуші – білі. Сніг на полях – також. Війна, Батьківщина, Майдан, які там ще в нас є не сплюндровані святині? Що ще не витяг зі свого наплічника, з тривожного чемоданчика? Гроші, пластирі, ліки, футболки з правозахисними знаменами, кредитні картки, мапи міст, нотатники. Що ще? Кров – червона. Польський прапор червоно-білий. Або біло-червоний.
Кров має багато відтінків. Буває темно-вишневого – від браку кисню і недосипання. Кров різна – твоя й твого ворога. Просто це та рідина, якою пливе душа, як вважали древні люди. Друзі не помирають «заради мистецтва» чи навіть «за Батьківщину». Переважно – від власної дурості, браку грошей, рідше – уваги. Все інше припасують згодом. А ми – живі. В нас поки що тече кров. І ми брешемо. Затемнення.
Рух
Коли вона йде – не зупиняється. Йде неймовірно повільно, присутністю в просторі. Ні на секунду не порушуючи світла. Здається, так неможливо. Здається, так можна лише намалювати. Вона жива. Якого кольору посмішка? Теж відтінок червоного. Наступає на папір – розфарбований. Кров’ю чи фарбою? То вже не має значення. Наступає на все червоне, на чорні шнури техніки, монети, паспорти, листівки, сигаретні пачки… Жінка, чиє обличчя спроектоване на екран. Людина, особистість, перформерка. З такою посмішкою, яку нескоро зможуть забути. Людина, що йде по сповіді, по історії, біографії – власним шляхом, між пачок, рисок, крові й символів. На сцені і поза нею. На глядацьких рядах, у технічному приміщенні – всюди. Рух, що майже не відчувається і тому – внутрішній, як серцебиття або дихання, або що там в нас усіх ще є. Хочеться вимкнути вповільнену зйомку, але це неможливо. Завжди знайдуться ті, кому сильніше болить. Звикай. Цей рух – він як життя, потрібно приховувати те, що відчуваєш, аби виходило природніше.
Металевий звук. Відчувати щось інше, чуже, за межами власного болю. Відчувати – нестерпний трепет. Залізо чужих дій не ранить. Звук посилюється. Рух триває. І обривається – вже за межами відчуття і уяви.
Спокій
«Дешева війна вийшла – за їжу і цигарки» – але це з іншої вистави, з інших спогадів. Інтер’єр доволі схожий. Порожні цигаркові пачки-міста, неіснуючі споруди, розсипані карткові будиночки в просторі. От за ці пачки, за кримський прапор – не тут, у чужій країні, а на будинках власного півострова. Дешева війна, існуючий біль. Анексія, АТО, поразки, зникнення, щоденні новини, яких не вмикаєш, в них просто живеш. Режисер, акторка, авторка долі власної. Уявні міста і реальна – складна – прихильність до рідного краю. Родина, півострів – поєднані і далекі. Біль, оздоблений природою і географією. Але той, хто видавав географії, визначив саме ці координати. Залишається жити в них. «Якщо дзвін дзвонить по комусь, то він дзвонить і по тобі». Якщо десь на блок-посту гине військовий, то і за тебе – саме за тебе теж. Або за когось іншого. Ніколи не можеш бути впевнена.
Майбутнє
Захмарні вежі колись руйнуються, всі лишаються сам-на-сам зі своїми рухами, вчинками, дотиками, пам’яттю. Все побудоване здається високим лише далеко. Насправді, це п’ять окремих фігур – довершених чи ні, не так вже й важливо. Так трапляється, все змінюється. Маніфест іде по колу – незмінно. Хтось один, завжди, залишається будувати захмарну комуну. Завжди. 1…2…3. Інші. Це і далі триватиме. Нові люди приходитимуть – складати, руйнувати, створювати і зневірюватись. Приноситимуть каміння для вежі й хмиз для багаття. Далі – аварійні виходи окремі, знову аркуш із кров’ю, цигарковий дим, що виїдає очі як від сліз. Але ні – від сліз інакше. Просто дим, якого майже не відчуваєш.
Щодня важче не думати про те, що вбиває, про те, що когось відроджує, про власну вавилонську вежу. Хотілося б показати створення театру, а показали насправді – себе. «В цьому багато руху і багато болю. Я так і будував». Все завершується в точці. Коли з однієї великої мрії постає 5 окремих. Без зайвих пояснень. Точка 0. Оплески, які завжди недоречні, але вони мають відділяти час, коли щось відбулось. За ними знову буде «1» на повторі, але хтось цього вже не побачить.
Варшава/Київ, листопад 2017.
За мотивами перформативної лекції, представленої на фестивалі «Desant.ua»
Автор: Катерина Тягло
