Наші спогади творять унікальний всесвіт – він трагічно прекрасний і ми ніколи не зможемо його передати. Це – моє велике магічне одкровення, може і таїна світоладу, яку я ніколи не зможу передати нікому, і вона помре зі мною. Про магію у спектаклі було дуже багато. Головна ідея Антона – станцювати магічний шаманський танець в 12 містах Криму біля пам’ятників Леніну. Цей танець має магічну силу – він знімає закляття вавилонського зіккурату, побудованого в Москві, де лежить мумія древнього фараона, і підживлює собою чорну мару, що оповиває реальність і уяву 1/6 частини планети.

Трагедія в тому, що типова людина з георгіївською стрічкою – це збіса таки людина. Вона часто мріє і хоче прості і навіть чисті у своїй примітивності речі – поїсти, випити (пива), купити доньці подарунок чи побудувати гараж і хатинку. Вона далека від політики – їй «невдомек», який насправді розклад геополітичних сил чи хто за ким стоїть, їй байдуже.

Це не вистава у класичному розумінні – лаштунки, софіти, дія перша, дія друга, завіса. Це подорож, і подорож передусім собою, на тлі морського узбережжя і випаленого сонцем українського степу. Безлюдний піщаний пляж, яким ідуть люди – ні, не глядачі, а співавтори, ті, кому доведеться відчувати – втрати і цінність присутності. Одна актриса, що танцює на піску на узбережжі, уособлюючи біль – не власний, загальний, за кожним і кожною – хто досі лишається у сірих списках.
«Люди не хочуть чути про страшне, про смерть…».