Мені слід було знайти себе. А знайти себе серед дядьків, які курять папіроси та п’ють горілку, розповідаючи про своє життя, — я не зміг
— Ярослав Федорчук —український актор театру і кіно, провідний актор Львівського академічного театру імені Леся Курбаса
Якщо ви чули Ярослава Федорчука поза його ролями, але так і не мали змоги поспілкуватися ближче, то у вас могло виникнути враження, що це чоловік, який неймовірно квапиться. Висловлюється так, немов сам себе випереджає. Найгірше те, що по-іншому з ним ніби не буває. Утім, це неправда і я вам доведу. Квапиться він, бо всі ці перетинання — не зустрічі, а привітання. Мчить з одного театру в інший (Леся Курбаса & Лесі Українки). Чи навпаки, з двох ролей у ще якусь третю. Часом думаю, що інколи, зупинившись захеканий, каже не від себе — його дух знаходиться у «Лісовій пісні». Думає про себе як про Лукаша.
Ярослав Федорчук — український актор театру і кіно, провідний актор Львівського академічного театру імені Леся Курбаса
Ця розмова є винятком. Сьогодні Ярослав зупинився і погодився поділитися своїм баченням того, чим так палко живе — акторство. Деякі відповіді є його невіддільними заповідями. Деякі — «поясненнями на тепер». Інші — міркуваннями вголос чи «по вдаваймо, немов, щось знаємо, а там, диви, може щось таки довідаємось». Найбільшої легкості та насолоди набуває текст, коли інтерв’ювований не боїться бути смішним, не ховається за цитатами та термінами. А головне — зізнається, що раніше не думав про це, але зараз спробує зімпровізувати відповідь.
Початок історії
(даю трохи волю актору в мені)
— Ярко
Але зазвичай, я актор хіба на сцені. Поза нею — Ярослав Федорчук, який миє посуд, рубає дрова, штукатурить (якщо є потреба), оплачує комунальні рахунки. Тут вже собі волю не даси. Я навчився розрізняти ці стани. Це теж шлях.
— Іван
З чого все почалося і чим для тебе є акторство?
— Ярко
Ще з дитинства. А було ось як. Я жив у селі і туди приїжджала дівчинка. Її звали Таня Мацаєва. У неї був брат, а я тусив з ним більшу частину літніх канікул…
Якось вона зателефонувала і сказала: «Слухай, штріх, скоро буду здавати водевіль на акторському факультеті; приїзди, подивись». Я тоді в Умані був. Поїхав і подивився. І офігів. А чому? Бо Таня була не Танею, а кимось іншим, кого я не знав; настільки вона перевтілилася.
Мене це сильно зачепило. Це не давало собі спокою. Приголомшення моє ніяк не минало. Тому остаточно заспокоїтися вже не зміг. Я відчував, що в цьому щось є, що воно важливе. Ти ніби набуваєш якоїсь супер сили. Зрозумів, що хочу спробувати себе в акторстві. Спочатку намагався вступити в Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, але мене не прийняли. Пояснили відмову тим, що якогось особливого таланту не бачать. Сильно образився. Мені було зле. Я був розгублений, бо не знав чим би ще зміг займатися.
«Чи зміг би подужати акторство?» — думав я.
Потім, вже навчаючись у Львові, зрозумів, що не було, що дужати. Є або нема. Це як вроджена вада, яку ти довго не помічав. Тоді я вів щоденник, Доволі часто робив записи. Пригадую, писав, що бути актором для мене — бути посередником.
— Іван
Актором ти є лише під час репетицій і вистав? Чи поза театром залишаєшся ним?
— Ярко
Ні, тільки працюючи на сцені, або десь публічно. Працюю лише за умови, що свідомо беру до уваги присутність глядачів. Це має значення, має вплив на подачу. Даю трохи волю актору в мені.
Але зазвичай, я актор хіба на сцені. Поза нею — Ярослав Федорчук, який миє посуд, рубає дрова, штукатурить (якщо є потреба), оплачує комунальні рахунки. Тут вже собі волю не даси. Я навчився розрізняти ці стани. Це теж шлях.
Розбір персонажів і перехід з ролі
— Іван
Тобі легко виходити, ти відчуваєш цей перехід з ролі?
— Ярко
Насправді, залежить від матеріалу. Буває, дуже складно вийти з образу. Зазвичай, у школах акторської майстерності вчать як входити в образ, а як виходити, чомусь не вчать. Залишають тебе з цим наодинці. Тому ти або це вміння опановуєш сам або ні. Ну, принаймні дають змогу спробувати! Тоді ти вже вмієш, вже спроможний сказати, де ти справжній, а де ти ще в образі. Актори повинні бути людьми психічно здоровими (хоч більшість такою не є).
Ти знаєш де твій дім, ти знаєш як до нього повернутися. Тому все залежить від ролі. Бувають складні, що голова кипить, а бувають легенькі. Але з ролей ти виходиш заради себе. Виходиш, бо це обумовлює вхід у наступну роль.
— Іван
З якої ролі вийти було найважче?
— Ярко
Ставили ми в студентські часи Антона Павловича Чехова. Оповідання «Переполох», там був цікавий персонаж — Микола Сергійович. Заможний, але мав дурну дружину. Можливо, дружина була не дурною, а занадто сильною для такого слабкого чоловіка. Розумієш, він вкрав сам у себе брошку. Все майно належало йому. Абсурдність у тому, що дружина шукала цю брошку, буцімто, в неї її вкрали. Здається, заплутаний сюжет, але все просто. Микола Сергійович був ще той слабак. Мені потрібно було вжитися в цю роль.
Я це зробив, але так, що потім почав зауважувати риси характеру персонажа Миколи Сергійовича. А він же тюхтій та невдаха. Я не розумів. Що ж трапилося? Так ніби я не я.
Потім усвідомив, що мене не покидає персонаж. Чехов писав якось так, що ти впускаєш сильно в себе все, а потім довго не можеш позбутися. Через те, що я не мав досвіду, звісно було складно. Микола Сергійович розгубився і підсунув мені своє життя. Я з ним впорався і пояснив нам обом чому я не є ним.
— Іван
Чи бувало таке, коли тобі персонаж з художнього твору ставав реальним? Ближчим за рідних людей?
— Ярко
Так. Ті ж студентські роки. Постановка п’єси Володимира Винниченка «Натусь». Якщо відверто, мені подобався у ній Сергій Сергійович Чугуєнко. Я грав би його із задоволенням. Він легко оживав, був «доступним». Там не потрібно було награвати. Але мені дали роль Петра — художника.
Я запитував себе: «Блін, як це бути художником?». Купив фарби, олію, масло. Ще полотна. Почав малювати. Приглядався. Намагався увійти в цього персонажа. Намагався зрозуміти: як мислить, як бачить все. Чогось бракувало. Весь той перелік, все те переміщення себе в його побут, оснащення себе його інструментами. Але все не починало дихати, рухатися і звучати.
Як це бути художником? Немає ж якоїсь формули, яка б розкодувала, впускала туди. Тоді я зрозумів, що не там шукаю. Художник художником, а Петро — людина. Хто той Петро, якого ти щойно згадав? Що він собою являє?
Ти мусиш піймати його якоюсь деталлю, згадати його рису чи звичку, яка народить в уяві присутніх — живу людину. Решта ні, про що не свідчить, бо за словами «високий» чи «львів’янин» можна уявити будь-кого, але не Петра. Тоді в голові в мене і бабахнуло. Петро пахне фарбами! Пазл склався, все зазвучало. Він склався в персонажа. Став настільки живим, що нікого найживішого не існувало для мене. Вмить усе почало мати значення. Я знав його як близького друга. Я знав, що він злюка, що впертий, але десь глибоко – добрий. Добро в нього бере верх. Петро вміє і поступитися. Ці фарби, вони вдихнули в нього життя.
— Іван
Ти розповів про Петра. Ти вмієш розкладати персонажів на частинки: володієш інструментом, розумієш механізм конструювання персонажа. Чи мав спокусу взятися за письмо, стати автором художніх творів?
— Ярко
У мене є вірші. Багато. Нікому не показую. Автором я є, але не автором п’єс. Можу хіба описати один з намірів. Друзі провокували/спонукали мене написати щось. Я піддався, але не склалося. Це мала бути розповідь про консервну банку. Почав, а потім закинув. Може, треба було більше часу віддати? От є консервна банка. Є собі. Може бути навіть на смітнику. Її можуть копати. Вона мала якесь призначення. Тепер порожня. Такі банки довго не живуть — іржавіють.
Це ніби аналогія з людиною. Простесенька аналогія. Банки чимось наповнені, а потім порожніють, потім ржавіють і вмирають — процес.
Ідея, ніби, проста, але погратися є з чим. Однак я її не завершив. Потім бажання не було. Ідея є, але до запису не дійшло.
— Іван
Бо брак мотивації?
— Ярко
Так. Я актор. Мені подобається драматургія, особливо гарно сконструйована драматургія. Багатьом акторам, можливо, це не настільки подобається, але й роль, певно, меншу грає. Курбасівцям важливо зжитися з текстом, хоч певен, що не нам одним.
Самі тексти – це розуміння, з якого тіста та яких дріжджів спечено.
А щось писати? Не вистачало чогось, не вистачало запалу. Я актор. Мені подобається не писати, а процес — це розкладати колупатися у написаному. От беру я такий текст і мучуся. Я беру його і зізнаюся сам собі. Буває в процесі таке: бляха, я не знаю. Іду і діймаю інших: «Що за муть? Що за персонаж?». Ти чи ти? Хтось з вас розуміє щось? Кажуть, що не розуміють, адже їм начхати, це ж моя роль.
Починаю злитися. Це мені подобається! Цей процес, ці муки постійні, цей кайф, коли починаєш відчувати, що розкусив, піймав, що вже не відпустиш. Особливо, коли дається важко, бо це вже все.
Відмінності між виставою і репетиціями
— Іван
Ти більше відомий комічними ролями. Тебе це дратує?
— Ярко
Був такий момент, коли мене одногрупники в університеті постійно називали коміком. Я злився! Завжди, відмахувався, казав, що не є коміком, хоча насправді, ним був. Боячись бути ним — був ним! Згодом, все добре переосмислив і тепер бачу, що це дар.
— Іван
Чи думав про те, що комічного персонажа зіграти важко? От трагічну роль грати найлегше, бо сідаєш собі та бідкаєшся
— Ярко
Ти сам відповів. Тільки жартома, завершу: коміку легко зіграти трагіка, бо він ніби прикидається, стримуючи сміх. Він розповідає щось для нього комічне. Тому маємо несподіваний маніфест: комічному актору як пити дати — зіграти трагічну роль! А от трагічному актору зіграти комічну роль — виклик, який не всім по зубах.
— Іван
Чи є пережитками минулого однозначні персонажі? Наприклад, щасливими, або нещасними; переможцями або злиденними?
— Ярко
Слухай, це занадто! Не буває таких. Всі позначені суперечностями. Нехай несвідомо. Співвідношення злагоди і незгоди це для кожного різні речі. Було таке поняття раніше як «амплуа». Певний актор міг все життя носити маску свого персонажа (П’єро, Арлекін), досконало грав цю одну роль, володів нею, немов інструментом музичним. От ці актори, радше були однозначними — щасливими або нещасними, але не їх персонажі. Роль ця притупляла в них жагу, прив’язувала до себе, диктуючи життя. А от роль, вони могли щоразу краще чи жвавіше виконувати.
— Іван
Чим відрізняється вистава від репетиції?
— Ярко
Вистава грається раз і ти вже в процесі не сильно зарадиш: помилки не помилки, щось втікає, щось набувається. Але у ній відсутній живий момент. От в репетиції по-іншому: можеш матюкнутися, дратуватися… Можеш куди старшого колегу повчати: «Чуваче, ти робиш, то неправильно! Я вже колись мав з цим справу. Ти так тільки ще більше нашкодиш.» Він огризнеться: «Та що ти там знаєш?!». Але потім таки робить по-твоєму. Ви розкуті та імпровізуєте. Це ж творчість, яка завершується з останньою репетицією.
Кіно
— Іван
Ти давно хотів і нарешті спробував себе у кіно. Наскільки це інше? Чим?
— Ярко
Абсолютно різні речі. Ніколи б не подумав, що так є. Якщо порівнювати їх, то актор театру працює за схемою, яку задає режисер і коли виходить на сцену — грає від початку і до кінця; він розкриває свій образ логічно: починає зав’язкою, розвиває сюжет, перероджується в процесі, переживає катарсис. Весь час грає роль, яка має за основу тверду конструкцію. Його образ цільно втілений. У кіно по-іншому: ти створюєш цілий образ і перебуваєш у ньому постійно, навіть коли спиш.
Коли тобі кажуть: «Чувак, треба зараз зіграти сцену, в якій ти вмираєш». А через 5 хвилин граєш сцену, в якій лише розплющуєш очі… Мусиш швидко перемикатися між тим, де ти зараз знаходишся, і тим, що тобі пропонує режисер.
І він не буде чекати, йому потрібно вже, тут і зараз, тому що світловий день минає, а знімати потрібно у світловому дні. Якщо сонце сяде, то будеш винний ти. Режисер, звичайно, допомагає, але його більше не турбує, ніж хвилює твої штуки. Слід бути постійно суперуважним. Тобі доводиться весь час дофантазувати (куди більше, ніж це робиш в театрі). Маєш декілька рішень щодо персонажа, даєш режисеру змогу обрати, спрощуєш процес. Коли перебуваєш у кадрі, екран з’їдає половину того, що набув та застосовував у театрі. Тому мусиш грати на 150%, а не на 100%.
— Іван
У фільмі ти граєш Вовчика, який писався з тебе і «сидить» на тобі бездоганно. А чи є роль, якої боїшся і яку вважаєш завеликою?
— Ярко
Роль Гамлета. От її боюся. Але не її складності, а того, що цю роль дуже багато хто грав. Добре і погано. Ще моя неподібність до принца. Хоча в цьому щось є. Принца грають часто геть неподібні актори.
— Іван
Ти вважаєш, що актори повинні бути подібні до персонажів?
— Ярко
Чогось так є в театральному світі, що воліють віддавати роль подібному. Про «подібних» часто кажуть: «Він Гамлета зіграв би!» Безглуздо, але є. Випадкові люди, які витягують персонажа схожими рисами.
Мені слід було знайти себе
— Іван
А ти свідомо обрав собі шлях актора?
— Ярко
Я почав вчитися у двадцять два роки. Це вже свідомий вік, ніж сімнадцять. Я запитував себе: чи зможеш бути ще кимось, окрім актора? І легко уявляв себе багато ким: студентом політеху, діджеєм, звукорежисером. Зміг би й за такого розвитку подій/ролі бути щасливим. Але потім запитував: чи зможеш/стерпиш не бути актором? І знав, що ні. Це породило відчуття правильності вибору, відчуття, що я в цьому рішенні справжній.
— Іван
На початку ти розповів, чим тебе театр вразив і забрав собі. Що дає театр тобі, а що глядачам?
— Ярко
Ну актор вчиться та вправляється в умінні бачити не тільки себе серед людей, а і людей у собі. А от за глядачами зауважую схильність пильно приглядатися до гри, міміки акторів, потайки підозрювати їх у штучності.
— Іван
Ти добре впорався з моноп’єсою «Лондон». Чи не затісно тобі в акторстві? Можливо є бажання спробувати себе у режисурі?
— Ярко
Виникало таке бажання, але одразу супроводжувалося страхом. Чи не нашкодить воно мені – актору? А водночас: могло б і поглибити. Знаєш, режисер бачить і мислить іншими категоріями. Він має змогу бути глядачем в процесі роботи над постановкою. Крім того, режисер є людиною, яка креслить схему, будує виставу. Акцентує на чомусь: на тобі чи тексті, приглушуючи інше. Ця комбінація акцентів — це ж і є вистава. Я хотів би вміти це.
— Іван
А що би поставив у першу чергу?
— Ярко
«Сто років самотності» Маркеса.
— Іван
Ти викладаєш, проводиш тренінги. Що це дає особисто тобі?
— Ярко
Це закріплення вже набутих знань. Це можливість експериментувати у подачі знань. Це тримає в тонусі. Крім того, у процесі виникають якісь нові вправи, які й мене шліфують. Це мені подобається. Ці заняття сприяють ствердженню, повторюваністю, нагадують, що я щось вмію, щось засвоїв, що маю ґрунт під ногами. А ще контакт з людьми, але геть відмінний від того, що зі сцени.
— Іван
Питав вже про вихід з ролі, то запитаю таке (ніби дотичне): не мав бажання виїхати з України?
— Ярко
Я вже маю цей досвід. Їздив на заробітки в Москву, але не на будову. На металокерамічному заводі працював. Не перевтомлювався. Міг і залишитися. Усе би було ок, але швидко почав відчувати якийсь дискомфорт. Повернувся, проте спокій віднайшов не відразу. Зрозумів, що справа в потребі іншого кола спілкування. Тобто спілкуватися мав з ким, спілкувався приязно, але це були не ті розмови, в яких була потреба.
Зрозумів: не хочу говорити про цеглу. Бажання бути актором тоді ще не мав, не знав чого хочу. Мені слід було знайти себе. А знайти себе серед дядьків, які курять папіроси і п’ють горілку, розповідаючи про своє життя, — я не зміг. Не могло нічого дати і спілкування з молоддю, яка вбачала сенс життя в зароблянні та витрачанні зароблених грошей. От і повернувся.
Одного разу десь у кутку книгарні я раптом визначився, захотів стати актором. Визначеність змінює все. Тоді відкидається потреба кудись їхати. А якби поїхав, то всюди вже був би актором.
— Іван
Хто твої вчителі?
— Ярко
Моїми вчителями є… Перш за все школа акторської майстерності в особі моєї вчительки Воловецької Галини Степанівни, яка навчила, показала і допомогла. Що стосується театру, а поза ним – власний досвід, безліч людей, які допомагали, а навіть і ті, які заважали. Потім почав спостерігати за тим, як працюють інші актори. Олег Стефан дуже мені імпонував, але я цього нікому не говорив. Він вміє неймовірно круто розкладати персонажа. Все, що я міг – просто брати те, що бачив; якісь механізми розумів, якісь не розумів. Спілкувався багато. Назвати з голлівудських? Ніколас Кейдж профі. (Сміється.)
Що почерпнув? Почерпнув стиль. Актор може володіти багатьма техніками, але цікавий він якраз своїм власним стилем. Стефан його має. Можливо, на початку я навіть наслідував його. Мені бракувало стилю. Насправді, він в мені вже був, але не було кому на нього вказати.
Ще були кліше, які на нас накидають у вищих закладах, до прикладу, а часто ще й у школі, клеймуючи кожного: ти комік, ти трагік, ти герой. Це обмежує.
— На завершення запитання, передане кимось із колег:
Де пролягають межі твоєї толерантності? Що маєш спільного з твоїми головними персонажами?
— Ярко
У кожного персонажу вони різні. Наприклад, Сара Кейн (Я грав там солдата). Її там взагалі не було. Я входив в образ і розумів, що цей персонаж дуже складний, що він негативний, що він агресивний, що він маніяк, а я ним не був — цим маніяком. Кожна людина має безліч граней. Цю грань мені було важко уявити «своєю», бо вона заразна і може довго не відпускати. Коли ж все-таки поміряв її, відкрив, відшліфував і поринув туди з головою, то зрозумів, що навіть боюся себе. Там все настільки жорстоко, що я не мав цієї толерантності — ні до себе, ні до персонажа, — я знищував себе у ньому, а його в собі. Виникало щось абсолютно третє: те, що бачив глядач. У інших персонажах вона все ж таки є. Ти їх толеруєш, приймаєш повністю.
Розумієш, що не мусиш перегинати, переінакшувати, бо як тільки це зробиш — втратиш межу, і він вже не буде тим персонажем, яким задумувався. Що подібного? Все. Це такий діамат з мільйонами граней, але просто потрібно вчасно та вміло знайти в тому персонажі близьке чи подібне. Подібне перекидаєш на себе, розумієш, що чимось схожий певною мірою, малесенькою, а в чомусь дуже, аж можеш думати, що персонаж і є тобою. Але шукаєш—шукаєш. Відшліфовуєш. Віднаходиш ту єдину іскру.
Насправді, найбільше це — любов. Навіть в агресивних персонажів є любов: нехай навіть до себе, до їжі, до зброї. Любов об’єднує. Навіть рятує, щоб опісля кожен з вас міг знову стати тим тюхтієм, вбивцею, героєм.
Автор спецпроекту: Іван Непокора
Фото: Дар’я Бедернічек