Головна режисерка Харківського театру ляльок імені В. А. Афанасьєва Оксана Дмітрієва у розмові характеризує пропозицію облради як «сюрреалістичну фантазію». Вона наголошує на важливості живого спілкування та взаємодії між акторами та глядачами в театрі як засоби терапії.
Втім, як вчить наука естетика, краса виникає там, де симетрію порушує асиметрія. У випадку цієї вистави – коли пієтет перед генієм Лесі Українки то тут, то там поступається «святу гри» та іронії, що так влучно відтінює пафос громадянської трагедії. Іронія – в безпосередності реакції актора Д. Петрова на озвучену самим режисером у фонограмі ремарку авторки: «Амфіон – розважний, думливий, старший виразом очей, ніж віком». Не те, що погляд, а все атлетичне тіло актора у відповідь на ці слова «з неба» перетворюється немов на знак запитання до глядачів: «Ви теж це чули?!»
10 жовтня в рамках театрального фестивалю Золотий Лев було представлено дві вистави від проекту «Говори тілом»: «Danse Macabre. Безсмертний танок» театрального художника і режисера Богдана Поліщука, а також «Сліди» хореографині та режисерки Тетяни Знамеровської. В анонсі до вистав можемо прочитати, що творці рефлексують над природою смерті та досліджують колективну травму в контексті повномасштабної війни. Пропоную глянути, в якій формі це було представлено та який досвід ми можемо з цього отримати.
Як змінюється культура і суспільство після травми і на що варто зважати митцям, аби не ретравматизовувати людей в театрі під час та після війни – на ці питання будуть шукати відповіді учасники та експерти театральної резиденції “Упіймати кота” з 15 по 21 листопада у Львові. Прийом заявок до 25 жовтня.
Вистави «Нафти» є перформативними. Зокрема, у «Щурі» слово подається дозовано, акцентовано (поки не кожному акторові цього театру вдається виявити слово у перформативній виставі як справжню «подію»). У стильному оливково-фіолетовому кольорово-світловому середовищі вистави «Щур» (художник зі світла Олександр Чиж) поодинокі яскраві кольорові акценти набувають символістичного, «фатального» забарвлення, як ті хустки детективів, за однією з яких колеги намагаються ідентифікувати зрадника. В той самий час, лаковані штиблети або капелюхи-борсаліно сприймаються як стильовий маркер детективної серії.
Аудіоопис — інклюзивна практика для незрячих та слабозорих глядачів. У театрі це додатковий коментар про вигляд героїв, рухи і переміщення на сцені, жести, усе, що не можна побачити, але що суттєво впливає на сприйняття вистави.
Цьогоріч триває проєкт «Запровадження послуги аудіоопису в обласних театрах Вінниці, Рівного та Хмельницького» за підтримки Українського культурного фонду, його керівник — Любомир Покотило.
Щодо Харківського академічного театру ляльок імені В. Афанасьєва та вистави «Вертеп. Війна. Вірші», жанр якої визначається постановниками як «божевільне балансування понад зимою», то тут виникає цікава колаборація жіночого складу театру з потужною енергетикою поетичних творів С. Жадана. Чоловіча поезія вустами жінок. Режисерка О. Дмитрієва власноруч відбирала різні вірші, суголосні авторській постановній концепції – вистави-молитви, вистави-надії. Перед аудиторією постає багато поетичних сенсів, які набувають візуального метафізичного значення. Глядач відчуває себе культурним дешифрувальником, який віднаходить пояснення закладеним у виставі художнім, поетичним кодам.
Режисерська версія «Звіра» – сконденсована і скорочена порівняно з оригінальним текстом. Утім ця конденсація працює на користь історії, адже загострює драматизм, акцентує на лінії Дмитра й Каті, увиразнює атмосферу напруги, яка існує між «мирним втомленим війною» соціумом та воїном.
У червні 2023 року запорізький театр-лабораторія Vie закрив сезон прем’єрою. Музично-філософське дійство під назвою ELECTROСКОВОРОДА досліджує творчий доробок Григорія Сковороди крізь призму сучасної електронної музики та хореографії. П’ятнадцять текстових фрагментів, які зачіпають теми свободи, національної ідентичності та самопізнання, перенесені у абстрактно-психоделічний світ, створений художницею Євою Алвор та медіахудожником Max1Rybalko. Музичну партитуру склав диджей сendrura, хореографію поставила Євгенія Царегородцева.
«Спалахи/Flashes» – це пост документальна вистава, що зроблена у форматі відкритої репетиції. Такий формат був обраний, зокрема через те, що, окрім війни, однією з тем вистави є пошук способів про неї говорити в театрі. Якими засобами? В лоб? Через метафору, символізм, образність? Чи допускаючи ненормативну лексику чи дотримуючись культури мовлення? Чи використовувати суто документальний матеріал? Чи вигадувати п’єсу, засновану на реальних подіях? Предмет цієї дискусії, що вже не перший місяць точиться в першу чергу в Україні, є наскрізним питанням для творців вистави.
Спікерами виступили викладачі кафедри театрознавства ХНУМ імені І. П. Котляревського: доцентка кафедри театрознавства Галина Ботунова, а також ст. викладачка кафедри загального та спец. фортепіано, доктор філософії Поліна Кордовська. Модератором зустрічі виступила в.о. завідувачка кафедри театрознавства, кандидатка мистецтвознавства Юлія Щукіна та інформаційно-адміністративним представником у соціальній мережі – Христина Новосад, випускниця кафедри театрознавства ЛНУ імені І. Франка, а зараз кураторка першого курсу театрознавців у ЛНУ.
У виставі Алеся Андрушевська говорить кілька речень рідною мовою: «Війна — це жахлива річ» — ця фраза звучить у виставі українською. Дякую Тьяго за українське слово, за український голос у цій історії».
На сьогоднішній день відбулося 23 покази спектаклю, з яких 15 в рамках туру містами Нідерландів. Мапа подорожей справляє враження: Альмере, Маастрихт, Вагенінген, Роттердам, Харлем, Девентер, Пурмеренд, Арнем, Утрехт, Тілбург, Амстелвен, Лейден, Амерсфорт, Неймеген.
Взагалі з дитинства починалося мистецтво. Я хотів стати маляром. Почав малювати у п’ятирічному віці. Я тільки про те й мислив. Я не міг навіть віршика задекламувати на якихось заходах, такий був несміливий. Але той «клік», десь у класі дев’ятому, напевно, стався. Я дивився телевізійне шоу, де транслювалась програма для дітей. І там була одна маленька дівчинка, зараз вона є співачкою і акторкою, її ім’я Алена Трибой, вона з Кишинева. Дівчина втілювала образ Кирице — то є такий популярний у нас персонаж, дуже смішний. І мені то так неймовірно сподобалося. Я захотів попросту зіграти цю Кирице, щоб там як. І, зрозуміло, я це зробив.
Культурне пограниччя степу здавна було важливою складовою у формуванні національної та культурної ідентичності українців. Відтак, цей культурний регіон приваблював увагу багатьох дослідників, та й не тільки. Навіть сьогодні запорізький напрямок – одна із найгарячіших ділянок фронту у російсько-українській війні. Ця кривава війна за ідентичність триває і досі.
Після двомісячної паузи театр отримав дозвіл повертатися до роботи. Маємо поновлювати постановку «Міністерства». З острахом перечитала текст, але хвилювалася даремно. П’єса витримала випробування війною і зараз звучить ще актуальніше, ніж до 24 лютого.
Я тільки тепер повною мірою зрозуміла фразу з листа Тичини про похорон Хвильового у фінальній частині пʼєси: «А сонце — як на зло!». Зрозуміла, коли побачила кадри зруйнованого Маріуполя, залитого яскравим сонячним світлом. Якою недоречною може бути краса природи. «А сонце як на зло…»
У пропонованій публікації ми детальніше зупинимося на сценічному прочитанні «Камінного господаря» в театрі Марії Заньковецької. Припускаємо, що за ідеологією партійних функціонерів постановка Сергія Данченка у Львові за драмою Лесі Українки «Камінний господар» мала би бути звичайна прохідна вистава у периферійному театрі: «для звітності». Але тут Лесі Українці пощастило на режисера – Сергія Данченка. Та й спрацював мистецький «родовід» самих заньківчан, які дуже тісно пов’язані з історією сценічних прочитань драматургії Лесі Українки ще з часів Олександра Корольчука.
12 квітня у Амстердамі разом з іншими українськими мисткинями-біженками вона презентувала документальну виставу «Witnessing U». Проект реалізований на базі камерного театру De Toneelmakerij, у ньому взяли участь і голландські актори. Текстову основу «Witnessing U» складають свідчення маріупольців, які пережили бомбардування міста, солдатів ЗСУ, підлітків, жертв сексуального насильства з боку російських військових.
Олеся розповіла про те, як війна змінила її життя, про роботу над спектаклем та перспективи для українських митців у Європі.
Кін. XIX ст. 1930-і роки 1940- 1950- і роки 1950-1960-і рр 1970-і – 1980-і роки Свiтлини з архiву Василя Нагiрного Васи́ль Григо́рович Нагі́рний (27 липня 1958, Коломия, Станіславська область, нині Івано-Франківська область — 23 травня 2021[1], Коломия, Івано-Франківська область, Україна) … Продовження Фото-історія першого українського театру на західноукраїнських землях кінець XIX – кінець ХХ століття