У виставі зображено життя окупованого села через призму однієї родини, з великою увагою до деталей і щирістю. Історія розгортається так, що глядач може як сміятися, так і плакати, співпереживаючи героям. Це не лише вистава про події, а глибоке осмислення емпатії та тих зв’язків з рідним корінням, які надають сил і підтримують у найскладніші часи.
Все залежить від людини. Згадуючи себе, коли я почав працювати у театрі, не знаю, як би зміг одразу вийти в головній ролі. Я не знав колег, з якими буду працювати, своїх партнерів по сцені. І для того, щоб зрозуміти, як живе репертуарний театр і стала трупа, звичайно, краще поступовий шлях росту. В репертуарному театрі, як у нас, на мою думку, кращий варіант професійного знайомства з колегами – це пройти з ними хоч мінімальний сценічний шлях, бо дуже складно одразу вийти в парі з людиною, з якою ти не знаєш як працювати.
У десятиріччя війни музично-пластичний фінал вистави «Скрипаль на даху» потужно зчитується кожним в залі. Мізансцена з ісходом «нав’ючених» баулами людей зі свого містечка стократно відчитана тими, хто має власний досвід біженців до Європи або ВПО або хто весь цей час допомагає їм як волонтер). Тевьє, мов капітан на цьому кораблі, останній полишає його, символічно прихопивши з собою у мандри місцевий Час, очужений в старовинному напольному годиннику анатівських пращурів.
Витончена й елегантна, на сцені – та, власне, й у житті! – вона справляє враження тендітної та ефемерної. Виразні риси обличчя, світле, кучеряве волосся до плечей надають їй якогось особливого шарму. Легкі та невимушені рухи, дивовижна музикальність доповнюють романтичний образ такої собі дівчини-ельфійки. Разом з тим, у великих очах акторки можна побачити зовсім нехарактерну для подібного образу рішучість і впевненість, силу характеру.
Перформативність вистави «Доця» виявляється у поєднанні трьох вимірів сценічної дії: двох театральних (гра у психологічному регістрі, ігровий театр, з гостро театральною формою) та концертного (жива рок-експресія). Рок-балади у виконанні Олександри Лютої – це ніби вихід у паралельну реальність. У них можна відчути енергетичну та голосову ворожбу цієї невисокого зросту стрункої і вродливої брюнетки з магнетично виразним поглядом, яка акцентовано впливає на глядачів і немов заповнює собою весь простір сцени.
Головна режисерка Харківського театру ляльок імені В. А. Афанасьєва Оксана Дмітрієва у розмові характеризує пропозицію облради як «сюрреалістичну фантазію». Вона наголошує на важливості живого спілкування та взаємодії між акторами та глядачами в театрі як засоби терапії.
Втім, як вчить наука естетика, краса виникає там, де симетрію порушує асиметрія. У випадку цієї вистави – коли пієтет перед генієм Лесі Українки то тут, то там поступається «святу гри» та іронії, що так влучно відтінює пафос громадянської трагедії. Іронія – в безпосередності реакції актора Д. Петрова на озвучену самим режисером у фонограмі ремарку авторки: «Амфіон – розважний, думливий, старший виразом очей, ніж віком». Не те, що погляд, а все атлетичне тіло актора у відповідь на ці слова «з неба» перетворюється немов на знак запитання до глядачів: «Ви теж це чули?!»
10 жовтня в рамках театрального фестивалю Золотий Лев було представлено дві вистави від проекту «Говори тілом»: «Danse Macabre. Безсмертний танок» театрального художника і режисера Богдана Поліщука, а також «Сліди» хореографині та режисерки Тетяни Знамеровської. В анонсі до вистав можемо прочитати, що творці рефлексують над природою смерті та досліджують колективну травму в контексті повномасштабної війни. Пропоную глянути, в якій формі це було представлено та який досвід ми можемо з цього отримати.
Як змінюється культура і суспільство після травми і на що варто зважати митцям, аби не ретравматизовувати людей в театрі під час та після війни – на ці питання будуть шукати відповіді учасники та експерти театральної резиденції “Упіймати кота” з 15 по 21 листопада у Львові. Прийом заявок до 25 жовтня.
Вистави «Нафти» є перформативними. Зокрема, у «Щурі» слово подається дозовано, акцентовано (поки не кожному акторові цього театру вдається виявити слово у перформативній виставі як справжню «подію»). У стильному оливково-фіолетовому кольорово-світловому середовищі вистави «Щур» (художник зі світла Олександр Чиж) поодинокі яскраві кольорові акценти набувають символістичного, «фатального» забарвлення, як ті хустки детективів, за однією з яких колеги намагаються ідентифікувати зрадника. В той самий час, лаковані штиблети або капелюхи-борсаліно сприймаються як стильовий маркер детективної серії.
Аудіоопис — інклюзивна практика для незрячих та слабозорих глядачів. У театрі це додатковий коментар про вигляд героїв, рухи і переміщення на сцені, жести, усе, що не можна побачити, але що суттєво впливає на сприйняття вистави.
Цьогоріч триває проєкт «Запровадження послуги аудіоопису в обласних театрах Вінниці, Рівного та Хмельницького» за підтримки Українського культурного фонду, його керівник — Любомир Покотило.
Щодо Харківського академічного театру ляльок імені В. Афанасьєва та вистави «Вертеп. Війна. Вірші», жанр якої визначається постановниками як «божевільне балансування понад зимою», то тут виникає цікава колаборація жіночого складу театру з потужною енергетикою поетичних творів С. Жадана. Чоловіча поезія вустами жінок. Режисерка О. Дмитрієва власноруч відбирала різні вірші, суголосні авторській постановній концепції – вистави-молитви, вистави-надії. Перед аудиторією постає багато поетичних сенсів, які набувають візуального метафізичного значення. Глядач відчуває себе культурним дешифрувальником, який віднаходить пояснення закладеним у виставі художнім, поетичним кодам.
Режисерська версія «Звіра» – сконденсована і скорочена порівняно з оригінальним текстом. Утім ця конденсація працює на користь історії, адже загострює драматизм, акцентує на лінії Дмитра й Каті, увиразнює атмосферу напруги, яка існує між «мирним втомленим війною» соціумом та воїном.
У червні 2023 року запорізький театр-лабораторія Vie закрив сезон прем’єрою. Музично-філософське дійство під назвою ELECTROСКОВОРОДА досліджує творчий доробок Григорія Сковороди крізь призму сучасної електронної музики та хореографії. П’ятнадцять текстових фрагментів, які зачіпають теми свободи, національної ідентичності та самопізнання, перенесені у абстрактно-психоделічний світ, створений художницею Євою Алвор та медіахудожником Max1Rybalko. Музичну партитуру склав диджей сendrura, хореографію поставила Євгенія Царегородцева.
«Спалахи/Flashes» – це пост документальна вистава, що зроблена у форматі відкритої репетиції. Такий формат був обраний, зокрема через те, що, окрім війни, однією з тем вистави є пошук способів про неї говорити в театрі. Якими засобами? В лоб? Через метафору, символізм, образність? Чи допускаючи ненормативну лексику чи дотримуючись культури мовлення? Чи використовувати суто документальний матеріал? Чи вигадувати п’єсу, засновану на реальних подіях? Предмет цієї дискусії, що вже не перший місяць точиться в першу чергу в Україні, є наскрізним питанням для творців вистави.
Спікерами виступили викладачі кафедри театрознавства ХНУМ імені І. П. Котляревського: доцентка кафедри театрознавства Галина Ботунова, а також ст. викладачка кафедри загального та спец. фортепіано, доктор філософії Поліна Кордовська. Модератором зустрічі виступила в.о. завідувачка кафедри театрознавства, кандидатка мистецтвознавства Юлія Щукіна та інформаційно-адміністративним представником у соціальній мережі – Христина Новосад, випускниця кафедри театрознавства ЛНУ імені І. Франка, а зараз кураторка першого курсу театрознавців у ЛНУ.
У виставі Алеся Андрушевська говорить кілька речень рідною мовою: «Війна — це жахлива річ» — ця фраза звучить у виставі українською. Дякую Тьяго за українське слово, за український голос у цій історії».
На сьогоднішній день відбулося 23 покази спектаклю, з яких 15 в рамках туру містами Нідерландів. Мапа подорожей справляє враження: Альмере, Маастрихт, Вагенінген, Роттердам, Харлем, Девентер, Пурмеренд, Арнем, Утрехт, Тілбург, Амстелвен, Лейден, Амерсфорт, Неймеген.
Взагалі з дитинства починалося мистецтво. Я хотів стати маляром. Почав малювати у п’ятирічному віці. Я тільки про те й мислив. Я не міг навіть віршика задекламувати на якихось заходах, такий був несміливий. Але той «клік», десь у класі дев’ятому, напевно, стався. Я дивився телевізійне шоу, де транслювалась програма для дітей. І там була одна маленька дівчинка, зараз вона є співачкою і акторкою, її ім’я Алена Трибой, вона з Кишинева. Дівчина втілювала образ Кирице — то є такий популярний у нас персонаж, дуже смішний. І мені то так неймовірно сподобалося. Я захотів попросту зіграти цю Кирице, щоб там як. І, зрозуміло, я це зробив.