#вочікуваннігодо: театр в умовах відсутності

У світі налічується понад 4 432 880 пропалих без вісти – тільки за останні 20 років. Середнє міст-мільйонник чи населення всієї Нової Зеландії, наприклад. І це тільки за офіційними даними. Якщо людина числиться «зникло без вісти» сім років , її можна вважати мертвою.

Щодня в Україні зникає кілька осіб. Офіційні дані не висвітлені, вони не приховується, а скоріше їх уникають – бо є важливіші справи. Народження, смерті, шлюби, розлучення, представлення до нагород. Під час стихійних лих та інших надзвичайних подій людина, що «пропала без вісти», може вважатися померлою і раніше, ніж через 7 років. Може?

Театр має розраджувати, має давати надію. Натомість говоримо про втрати. Чи це виправдано?
На узбережжі Чорного моря, в рамках Міжнародного пленеру «Колір оксамиту», що об’єднує художників, музикантів, поетів і театральних діячів у синергії творчості. Там, де заради створення краси є всі умови. На околиці світу – в невеличкому селищі Татарбунари на кордоні Одеської області, де літо довше і дні триваліші, ніж у серці країни. Саме там відбулась прем’єра вистави #в очікуванні годо.

Всесвітньо відома п’єса Беккета, від якої у виставі немає жодного слова – лише стан – очікування. Всі класичні твори говорять до нас – зупинись, відчуй життя, на різні голоси, різними формами, прямо та натяками.

Це не вистава у класичному розумінні – лаштунки, софіти, дія перша, дія друга, завіса. Це подорож, і подорож передусім собою, на тлі морського узбережжя і випаленого сонцем українського степу. Безлюдний піщаний пляж, яким ідуть люди – ні, не глядачі, а співавтори, ті, кому доведеться відчувати – втрати і цінність присутності. Одна актриса, що танцює на піску на узбережжі, уособлюючи біль – не власний, загальний, за кожним і кожною – хто досі лишається у сірих списках.

«Люди не хочуть чути про страшне, про смерть…». І дійсно, люди не хочуть чути. Втомились від чужих і власних щоденних поранень, відступів і змін лінії фронту, завтрашньої невизначеності. Люди втомлюються йти берегом сподівань.

Натомість магія рухів – заспокоює. Сонце, що заходить за обрій, підсвічує краще всі думки і спогади. Жодних лаштунків, акустика моря. Близько 40 осіб – художників, громадян, просто людей, стоять і слухають – море, себе і змішані з вітром слова «я любити хочу, свободи хочу».

Історія справжня, загальна і нічия. Війна чи не війна? Повернеться чи ні? Чи стрілятимуть сьогодні вночі? Чи битимуть гради, чи тиша лякатиме більше ніж далекі дими і обстріли? Всі ми хочемо знати. Щодня зникають люди. Щодня народжуються.

Ходять за руки і надсилають одне одному смс-ки з простими-важливими словами «купи хліба, люблю тебе, скучила». Сотні номерів, з яких не відповідатимуть. Незнайомі номери, з яких зателефонують раптово і скажуть «заберіть тіло». Офіційні органи повідомляють про кількість загиблих – з ними зрозуміліше. А наступне коло пекла –невизначеність.

Говорити про втрату – так само складно, як і про любов. Тому обрано таку форма – прогулянка, танець і трохи слів. Витончені рухи, степові краєвиди, перевернуті рибальські човни, а у кожного в середині – власна лінія розмежування. Світ змінюється щосекунди, кількість піщинок на березі також не статична. Так, звісно всі втомилися. Акторка, що танцює, дивлячись вглиб себе, кожний рухається складно і тому він – значущий. «Про що вам розповідати – про любов чи про смерть?» запитує. А вони так поряд у всі ці буремні роки, так підступно поряд. Любила…. І досі люблю. Коли повідомляють, що мертвий, загинув – легше не стає. Сподіватися, сподіватися до останнього.

Всі тримають в руках маленькі свічки. Полум’я одразу гасне від солоних подихів вітру. Але всі розуміють, що має ж щось шлях освітлювати – наша пам’ять або наші сподівання. Зворотна дорога – продовження. Ні, не вистави, розповіді.

Переходимо міст через лиман – з минулого у власний теперішній сталий світ. Свічки кожен забирає з собою, далі визначившись, що з ними робити. Кожний сам визначиться, коли для нього все завершиться.

Не так важливо, чи маємо у своїх телефонах номери тих, кого свідомо не набираємо. Але досвід – досвід спів-існування – його складно передати, складно надати йому вірної форми. З поміж публіки – люди різного віку й занять, художники за фахом і за покликанням, молоді і старші, і їхні діти, і їхні кохані. Двоє їдуть містком, малий, жбурляючи камінчики в глибину лиману, питає у батька: «Так, а про що була вистава?» – «Про життя і смерть», відповідає тато.

Для мене скоріше про життя – про можливість життя у умовах невизнаної війни, невизнаних втрат, непевних повідомлень «з полів». Хоча, звичайно, кожен залишиться з власним досвідом і власною свічкою. По кому її запалити – визначиться на тому боці мосту.

Катерина Тягло, вересень 2017
Татарбунари, Одеська обл.