Вдягаю навушник. Репортаж з вистави «Божевільна ніч або номер 13» (аудіоопис для незрячих)

Аудіоопис — інклюзивна практика для незрячих та слабозорих глядачів. У театрі це додатковий коментар про вигляд героїв, рухи і переміщення на сцені, жести, усе, що не можна побачити, але що суттєво впливає на сприйняття вистави.

Цьогоріч триває проєкт «Запровадження послуги аудіоопису в обласних театрах Вінниці, Рівного та Хмельницького» за підтримки Українського культурного фонду, його керівник — Любомир Покотило. 

Аудіоописове коментування театральних вистав непросте. Передусім йдеться про те, що воно відбувається наживо під час вистави. Незрячі та слабозорі глядачі отримують навушники, що під’єднуються до єдиної системи коментатора і слухають його або її опис у прямому ефірі. Коментатор же сидить у рубці й звідти провадить аудіоопис вистави. 

Репортаж Лесі Богдан

У Хмельницькому сильна злива, а навігатор не показує правильний шлях до театру. Попри це я на місці, готова до нового світу: театру, де все трішечки надміру — говорять голосніше, цілують ефектніше, сміються надривніше. Думаю, глядачі теж передчувають це входження у новий світ, який починається за порогом будівлі Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру імені М. Старицького. 

У холі на театральних стільцях розкладені речі для переселенців, купи різнокольорових спідниць і светрів — нагадування про реальність навколо. Мій провідник у світ театру з аудіоописом — Любомир. Він 12 років займається коментуванням для незрячих. Спочатку це були футбольні матчі, а тоді — вистави. Стоїмо з ним у холі, тоді у приміщення заходять і гості вистави, Любомир впізнає декого з них, каже, на минулій виставі вони теж були. У кожному місті в рамках проєкту проводять по 2 вистави, тож ця уже друга для Хмельницького.

За годину до вистави починається екскурсія для незрячих. Підіймаємося на другий поверх, у холі з фотографіями акторів, Марина Бортник-Гулевата, керівниця літературно-драматургічної частини театру, починає розповідати про історію цього місця. Люди стоять навколо неї нещільним колом. 

Марина Бортник-Гулевата проводить екскурсію для відвідувачів на сцені театру
Марина Бортник-Гулевата проводить екскурсію для відвідувачів на сцені театру

Марина веде всіх далі, зупиняємося перед високими дверима з написом «Стороннім вхід заборонено». Та сьогодні ми не сторонні і йдемо туди. За дверима — сходи, а далі — опиняємося за лаштунками і виходимо на сцену.

Вдягаю навушник

Марина окреслює простір — тут вікно зі шторами, тут двері, вони відчиняються ось так, тут шафа, диван, столик і телефон. А тут — напій. За сценарієм це шампанське, але актори не п’ють спиртне під час вистав, а замінюють його чаєм чи водою. Чай має бути теплим — не холодний і не гарячий, щоб берегти голосові зв’язки акторів, пояснює екскурсоводка. Глядачі слухають із цікавістю, навіть нюхають склянку, щоб дізнатися і відчути запах. Сідають у крісло, підходять до реквізиту.

Відвідувачі з порушеннями зору ознайомлюються з реквізитом театру за лаштунками
Відвідувачі з порушеннями зору ознайомлюються з реквізитом театру за лаштунками

Марина веде далі, розповідає про роботу реквізиторів, які мусять вчасно розмістити всі речі на своїх місцях, щоб актори змогли відіграти сцену. Про роботу помічника режисера теж, а тоді заходимо у «кишеню» — просторе приміщення збоку від сцени, де зберігаються декорації з різних вистав. Марина пояснює, а глядачі багато запитують і цікавляться процесом. Простір не весь інклюзивний: високі сходи, пороги, але працівники театру підказують, де треба підтримують за руку і вказують шлях.

Тоді повертаємося до холу, де оркестр якраз зібрався на репетицію. До вистави залишається 30 хвилин, якраз вистачає часу одягнути пристрої, перевірити звук. Любомир підходить і допомагає налаштовувати, він сам прикріплює на своєму комірці невеликий мікрофон, через нього ми будемо чути коментарі. Працівники театру з радістю допомагають кожному, перепитують, чи з’явився звук, за потреби замінюють пристрій. 

Потроху сходяться люди, зауважила хлопчика у жовтій футболці з мамою. Жінка незряча, а хлопчик впевнено, хоч і обережно веде її до місця попереду. 

Гасне світло, вистава поки не почалася.  Любомир розказує про театр, про виставу, також представляє акторів та ролі — які в них костюми, тілобудова, колір волосся, вік, зріст.  

Я теж вдягаю навушник і готуюся слухати. Заплющую очі, щоб уявити краще, і звісно, цей мій крихітний досвід ніяк не зрівняється з досвідом людей у залі — деякі все життя живуть у темряві. Але сьогодні вони тут — сміються з жартів, вловлюють більше, аніж без коментарів, що лунають з навушника.

«Божевільна ніч або номер 13» — комедія, вона показує історію людей, що опинилися не в той час і не в тому місці. Тут є і подружні зради, і перевдягання, і виходи через вікно, і сховки у шафі. 

Сцена з вистави "Божевільна ніч або №13"
Сцена з вистави “Божевільна ніч або №13”

Другий акт посилює напругу, відчувається, що вистава рухається до закінчення — от-от ми дізнаємося, що станеться з кожним з героїв. Портьє часто просить про чайові, але не словами, а жестом, тож без додаткового опису було б складно зрозуміти, що відбувається — чуємо, що хлопець простягує долоню і чекає грошей. Також через те, що виставі не бракує постійних переміщень героїв сценою, завдяки аудіоопису можна почути, куди зараз зайшов герой, чи помічають його інші герої, де він стоїть і чи ховається від когось. А ще — героїня змінює одяг, про це ми теж дізнаємося з коментаря Любомира.

Сцена з вистави "Божевільна ніч або №13"
Сцена з вистави “Божевільна ніч або №13”

Наприкінці вистави актори, як зазвичай, підходять до краю сцени і приймають квіти та оплески. Але цього разу — це не все. Один з акторів бере мікрофон і нагадує, що цей чудовий вечір у театрі можливий завдяки ЗСУ, які боронять нашу країну. Віддячити їм можна теж — є спеціальна скринька у холі. Тепер це неодмінна частина будь-якого культурного заходу, така реальність — навіть сміючись і насолоджуючись виставою, не забуваємо про ціну цього спокою.

«Ми це схвалюємо» 

Сцена з вистави "Божевільна ніч або №13"
Сцена з вистави “Божевільна ніч або №13”

Після закінчення вистави мені кортить розпитати глядачів, як їм вистава. Першою зупиняю Ірину, вона прийшла на виставу зі своїм сином Юрчиком — той, що у жовтій футболці.

Жінка каже:

— Я дуже задоволена цією виставою, насправді отримала стільки позитивних емоцій, так насміялася. Ми буваємо в театрі, хоч і не часто. Я погано бачу, тож аудіоопис сподобався, коментатор дуже гарно коментував — навіть у чому одягнені герої. Буває таке, що ти не знаєш, що відбувається на сцені, а тут все зрозуміло. Хочу, щоб і надалі з’являлися такі вистави, чим побільше — тоді буде більше людей з порушеннями зору ходити.

Ірина за руку з Юрчиком виходить із театральної зали, де буквально щойно творилася магія перевтілення. Син обережно ступає, вказує мамі шлях. Я виходжу за ними і в холі зустрічаю Олену, вона в піднесеному настрої і залюбки ділиться враженнями:

— Я часто ходжу в театр, мені дуже подобаються актори — грають від душі. Справді наші актори неймовірні. І вистава гарна, і у нас ще доповнення — озвучка для незрячих, вона дуже допомагає. Ми слухаємо, що говорить диктор і це дає пізнавати виставу набагато краще, розбиратися, що на сцені. Ми це схвалюємо, дуже добре, що про нас не забувають! Ой, вистава така насичена, весела, комедійна. Та найголовніше, що нам стало краще ці вистави розуміти з озвучкою. Буду ходити й далі, навіть без озвучки — моя донька мені коментує. Тож у мене така жива озвучка є. 

Те, про що говорить Олена — часта практика серед незрячих. Їхні близькі пошепки переказують якісь речі, уточнюють деталі, тож ходити до театру можна і без спеціального аудіоопису. Але він спрощує процес — і ніхто не буде відволікатися, є змога повністю зосередитися на виставі. 

Вже на вулиці розмовляю з Іраїдою та Ольгою, двома подругами, що теж прийшли на виставу. Ольга — незряча:

— Були трохи проблеми з навушником, але всі пояснення були зрозумілі. А так бувало, нас запрошують сюди, я приходжу на виставу, сиджу і тільки слухаю репліки акторів. А тут — все повністю розказують, які актори, хто виходить, хто заходить.

Подруга Ольги Іраїда теж коментує:

— Я давно вже не була в театрі, тож сподобалося. У акторів навіть сама професія цікава — на сцені вони перетворюються у своїх героїв, думаю, це дуже тяжко. Тож вони дуже добре зіграли свої ролі.

Жінки поспішають, вистава закінчилася і дощ теж. 

А далі?

Глядач під час вистави
Глядач під час вистави

Та навіть після вистави театр живе — актори розходяться, зустрічаю їх уже не в образі. На перший погляд, звичайні люди, але ж я знаю, що зовсім нещодавно вони перевтілювалися у героїв вистави. Це зачаровує. Поки всі розходяться, розмовляю з Мариною Бортник-Гулеватою, керівницею літературно-драматургічної частини театру:

— Текст першої вистави «Кайдаші», яку ми робили в рамках цього проєкту, підготував Любомир сам. І сам озвучував його. Тож можу сказати, що та вистава пройшла для нас лайтово. А вже для цієї вистави ми з перших хвилин, трохи неочікувано для нас, поринули в роботу — тому що і текст робили самі ми з акторами, і начитували на онлайн-репетиціях. Наші актори спочатку відмовлялися, казали, що це дуже важко, але таки взялися за роботу —  і ось результат. Сьогодні я взяла собі навушник і слухала — не було ніяких вад, шуму, все чітко. Знаєте, намагалася заплющити очі, щоб сприймати краще. Але я знаю цю виставу до деталей. Після закінчення проєкту хочемо й надалі робити такі вистави. Сьогодні під час екскурсії я побачила зацікавленість людей з порушеннями зору, наскільки їм це потрібно і цікаво. Вони цим живуть, для них театр — своєрідна віддушина. Тому варто, звичайно, продовжувати — наскільки у нас буде вистачати ентузіазму. Тож тексти для двох вистав уже маємо, а щоб створювати нові треба час, сили і можливості.  

І нарешті говорю з Любомиром, кажу, що деякі люди соромилися просити про допомогу. А він запевняє, що цього разу було краще, ніж минулого, треба час, щоб люди звикли, що така послуга існує і вона створена саме для них. 

Аудіоописовий коментатор Любомир Покотило
Аудіоописовий коментатор Любомир Покотило

— Сьогодні все пройшло добре, бо підготували приміщення. Я боявся, чесно кажучи, трохи голосніше читати, адже у рубці було відчинене вікно — не хотів, щоб глядачам було чути. В мене таке вже було — шум з вулиці вривався у мій коментар. Тож сьогодні я був обережним.  Ця вистава виграшна — бо комедія. Не було таких складних моментів для аудіоопису. Вирішили, що актори і працівники театру самі напишуть текст. Вийшло гарно, я запропонував їм зробити і дитячі вистави теж. Знаєте, у Рівному, Вінниці та Хмельницькому добре сприйняли цей проєкт. Є бажання змінювати театр і робити його доступним.

Тепер гасне світло в усьому театрі, працівники розходяться додому. А я думаю про те, як важливо робити зусилля назустріч одне одному — зробити трішки більше, аніж завжди, додати аудіоопис — і вже незрячі та слабозорі відчувають, що про них пам’ятають і чекають їх, як і будь-якого іншого глядача. 

Світлини Сергія Аніськова