Як викласти у тексті – гнітюче лінійному і послідовному – моментальний спалах кількох осяянь, інтуїцій, одразу з різних боків? Як зобразити 3D-світ у 1D- формі? PostPlay Театр знову здивував. Він спробував дати «Отчет о путешествии, которого никогда не было», але в результаті відправив всіх у подорож альтернативною реальністю.
Про сам театр я вже писав як про «реальність, що долає межі» (про виставу «Ополченці»). Ті слова – і про театр, і про методи, і про вплив (не)вистави – лишаються незмінними.
Ремонт не змінив дух андеґраундного простору. Запах стін, атмосфера тільки підсилювали відчуття: ви не в «театрі», де є «видовище», ви у паралельній реальності, що діється довкола вас і проривається назовні – у політику, у особисте життя кожного, розмиваючи межі і розрізнення.
На цей раз реальність долала межі Криму, і це було інакше. Це було дуже сильно і пробило на багато думок і емоцій. Багато уже було висловлено просто в залі під час обговорення після вистави.
«Іди і подивись», як каже одна вічна Книга. «Про невимовне краще мовчати», сказав би Вітґенштайн. Але мовчати не сила. «Искусство происходит в твоем сердце», було сказано на перформансі – і коли воно переповнене, ти повинен. Танцювати, писати, кричати. Це важко висловити «одним голосом», тож говоритимуть двоє. Один – критик з науковою термінологією, інший – просто людина. Між лаштунками тексту – слово критику.
Сторонній критик міг би проаналізувати перформанс «Крым Мой» як «Отчет о путешествии, которого никогда не было» у PostPlay Театрі. Він би зауважив, що перформанс залучав глядача до процесу вистави. Глядач сидить на імпровізованому чи то потягу, чи то КПП, спинами один до одного. Дія відбувається довкола. Зовнішньому окові, що очікувало б традиційної вистави, навіть могло б здатись, що актори імпровізують чи вистава взагалі непідготовлена. Однак, вражають постійні діалоги між акторами. PostPlay Театр постійно обігрує «не» і «пост»: це не вистава, що виставляє перед очі глядача якусь удавану реальність, це занурення у іншу реальність.
Ця (не)вистава – постійне перемикання «акторів» між різними рівнями текстів – гіпертексту, контекстів, суб- і крос-текстів. Так би сказав критик, що знає кілька розумних слів і читав про інтер- та гіпертекстуальність, що понюхав пороху з книг Бодріяра, Лакана, Деріда та взагалі набрався флеру постмодернізму (отого, що ніяк не промине з часів славетного 1968 року).
І хоч це звучить страшно, але виглядає це захоплююче.
Дві лінії медитації про Крим – одна лінія спогадів та асоціацій актора Антона Овчіннікова, який ніби здійснює велопробіг через весь окупований Крим, друга лінія – спогади і асоціації акторки Галини Джикаєвої. Вона постійно коментує, інколи висміює, інколи іронізує, бесідує про його спогади. Нагадує спогади про війну, любов і ненависть, всесвіти з протилежними знаками.
Оповідь про подорож розривається суперечками про сучасне мистецтво. Інколи – це справді філософські дебати. Дещо можна хоч на цитати розбирати.
У сучасному мистецтві головне – не форма, а зміст
Сучасне мистецтво часто робить деякі речі для того, щоб викликати у глядача питання.
Сучасним мистецтвом можна називати лише те, що глибоко продумане – залізна внутрішня дисципліна мислення, яка на позір виглядає спонтанним хаосом, позбавленим смислу і значення.
«Актори» постійно рефлексують над процесом. Вони просто «в ефірі» питають: «а що ти зараз робиш?», і це – відсутність підготовки, це – новий рівень тексту, гіпертекст, коли ти підносишся над текстом вистави і починаєш говорити «про» неї.
«Форма – це я, Ленін (пам’ятник) – контекст» – каже Антон. Ширше кажучи, контекстом тут стала вся реальність глядача – перформанс вписав нас у себе, зробив нас елементом своєї реальності.
Мистецтво відбувається в твоєму серці
Залишимо критику аналізувати спектакль у контексті інших вистав про Крим, порівнювати техніки пригадування, політичні інтерпретації, способи переживання травми тощо. Благо, є гарна стаття «Звіт про подорож, якої не було». Там сказано дуже багато про «факти». В іншому тексті вже сказано про місію і методи театру.
А ми від розмови про «Воно», кажучи словами Мартина Бубера, про «річ серед речей» – перейдемо до розмови з «Ти», з тією реальністю, свідками якої ми стали.
Біль і магія: слово про особисте
Одне місце, різні спогади. Одне і те ж місце – Севастополь, Фіолент, Ялта, Керч. Зовсім інші образи, інші світи в голові. Це – світ Іншого, проникнути в який, прочитати його знаки, смисли, асоціації неможливо.
Якщо ти не бував у Криму, якщо в тобі не відгукується слово «Коктебель» чи «Фіолент», «Симеїз» чи «Аюдаґ», тобі буде дуже важко це пережити. Дуже важко розповісти комусь про свої інтимні спогади, коли людина дуже хоче зрозуміти, між мною і оповідачем залишатиметься навіки отой gap невимовності, непередаваності, самотності, про який казав Антон.
Наші спогади творять унікальний всесвіт – він трагічно прекрасний і ми ніколи не зможемо його передати. Це – найбільше моє надбання, те, що я можу згадати, що зворушується у моєму серці. Це – моє велике магічне одкровення, може і таїна світоладу, яку я ніколи не зможу передати нікому, і вона помре зі мною.
Про магію у спектаклі було дуже багато. Головна ідея Антона – станцювати магічний шаманський танець в 12 містах Криму біля пам’ятників Леніну. Цей танець має магічну силу – він знімає закляття вавилонського зіккурату, побудованого в Москві, де лежить мумія древнього фараона, і підживлює собою чорну мару, що оповиває реальність і уяву 1/6 частини планети.
Чорну магію Мавзолею можна скинути тільки магією – ігнорування містико-магічного боку буття викликає гомеричний регіт Воланда. І занурення в паралельну реальність протягом перформансу, справді інколи справляло враження особливих відчуттів – для тих, хто міг це відчути, але може і для тих, у кого дещо кепсько з головою.
Актори говорять про режисуру подій 2014 року: «Я хотіла тоді дізнатись, хто цей режисер (В. Сурков)», що зладив захоплення Криму «майже за останніми главами книги «Остров Крым» В. Аксьонова». Наявність «постановочної» перспективи – кривавий постмодерний театр, який переростає у первісний, хтонічний, ба навіть магічно-демонічний ритуал заклинання буття, зачакловування, яке потребує розчаклування.
Не знаю, чи спрацює шаманське заклинання у виконанні Антона – але принаймні в одному вимірі воно точно працювало. У перформансі відіграється біль, і через драматичний катарсис він знімається. Це – один із стародавніх методів лікування травми.
«Двадцать лет подряд я праздновала мой день рождения на Аюдаге. Уже четвертый год мне это недоступно».
«У меня нет времени ждать сорок лет!!!»
Цінність цих образів і місць – не «об’єктивна» ціна. Це – можливо – те, що робить нас людьми. Для когось це – просто перехрестя, ріг вулиці, кілька будинків, дерево, кут освітлення, ракурс. Але для іншого – це магічний портал у інший світ, «мою Нарнію», той інший, символічний порядок речей, який реальніший за «реальність».
Це – «мій Крим». І це дуже важлива конотація та інтонація. Будь-який «наш» Крим трохи пахне тоталітарністю метанаративу – великої уявної оповіді про міфічних «нас», де завжди втрачається конкретне Я. Це – не Крим, той, живий, наповнений образів, запахів, звуків, який згадується ночами, до якого хочеться повернутись. Це – Крим уявний, пляма на мапі, де умовні «наші» повинні панувати. А як вчить історія, там, де метанаратив, там дуже близько війна. Україні «пощастило» – ми на практиці пізнали істину постмодерної критики.
Індивідуальна ж пам’ять протистоїть насильству таких «великих оповідей». Коли ти зустрічаєшся з Лицем Іншого, кажучи мовою Емануеля Левінаса, – ти вже не можеш відчужено ненавидіти і стріляти в нього.
Дума наостанок
Я очікував, що це буде вистава про Крим – але виявилось, що це про мене і нас, мистецтво, біль, пам’ять, незламність, свободу і любов.
І спонтанно виникло питання «Скільки є Кримів?», та прийшла умить відповідь: «Стільки, скільки і людей, що бували в Криму, причому у багатьох є по два Крими, Крим до і після 2014 року. І вороття назад немає – якщо Крим буде звільнено, це вже буде не той перший, це буде «третій Крим» для кожного з нас».
Рефлексуючи постфактум, одразу розрізняєш кілька рівнів думки про Крим: політичний, особистий, соціокультурний і т.д. Ігнорувати якийсь із рівнів – даремно. Політичні принципи непорушності кордонів, імператив відновлення цих кордонів – правильний і очевидний. Проте після (не?)театру думаєш не про це.
Біль і пам’ять, які торкають серце – і травма, що долається через перформанс, творчу дію. Дію, що має справді ніби онтологічний, магічний рівень, перефразовуючи слова Антона: «мы сто лет танцуем волшебный танец контемп вокруг перевернутого висящего над нашей головой Ленина и нам нужен другой волшебный танец, чтоб развеять эти чары и воплотить мечту».
Танок. Дія. Перформанс. Це важко передати словами. До цього треба долучатись, у це треба включатись – і тоді у глядача відкриваються власні спогади, а віртуальність замінить і змінить реальність. Це спонукає до дії. Відкриває перспективу надії. Розчаклування продовжується.
В цей час в Криму коїться жах – і це теж говориться після спектаклю як Крим ходить по лезу кривавої катастрофи. Реальність багатоманітніша за наші уявлення про неї – реальність Іншого, який стоїть переді мною і дає себе мені у своєму непозбутньому бутті . На жаль, це «закляття» ще досі не засвоєне «нами». Невже це настільки складна істина? А хто не встиг на це дійство – то ще не все втрачене.
Наступного разу у серпні у Харкові. Як то кажуть, стежте за анонсами.
Автор: Володимир Волковський, кандидат філос. наук
Фото театру
