Іще один привід для розмірковувань над вічним шекспірівським «бути чи не бути» приніс на прикрашеній тарелі Івано-Франківський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. Івана Франка, з виставою про трагічне кохання Ромео і Джульєтти – народження, смерть, вічність
Проблема реконструкції постановки «Золотий човник» Марка Кропивницького в режисурі Олексія Кравчука полягає в тому, що ні письмових згадок про виставу, тобто рецензій, відгуків або що, ні відеозапису постановки немає. В архіві театру пощастило віднайти примірник тексту, що належав помічнику режисера, декілька фото з вистави та ескізи костюмів, які надала головний художник театру Дарія Зав’ялова. Спілкування зі сценографом, Олексієм Кравчуком – режисером вистави, та актрисою Оленою Криловою – виконавицею ролі Оленки, допомогло повернути із небуття – хай у найзагальніших рисах – непересічний образ вистави
Федір Достоєвський в своєму житті намагався дослідити найзагадковішу з істот на планеті, – людину… Це робить і наш герой, заслужений діяч мистецтв України, режисер Вадим Сікорський, правда, не на папері, а на сцені Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької.
Та формування режисера відбувалось протягом тривалого часу: від юнацьких років, амбіцій, бажань, перших ідей до пошуку відповіді на одвічне запитання: «Хто «я» у цьому світі? Яке моє місце, як особистості, в соціумі, який щодня намагається поглинути мене?»
За всю історію свого існування п’єсу Антона Чехова «Дядя Ваня» режисери втілювали у різних театральних естетиках. На сценах різних театрів світу з’являлися інтерпретації, починаючи від традиційного психологізму до цілком сучасних, постмодерних вирішень і прийомів. І хай мистецька мова була різна, вічні істини цих вистав залишались незмінними
200-річний ювілей від дня народження Тараса Шевченка, котрий українці, та й не тільки, відзначали цьогоріч, став яскравою подією в багатьох театрах України загалом та Львова зокрема. Адже саме цій даті приурочені вистави за творами Шевченка або ж про нього. Львівський національний академічний драматичний театр імені Марії Заньковецької був одним із перших, хто представив публіці свого «Назара Стодолю» (прем’єра відбулась 22 грудня 2013 року). Вже сама наявність драматургії Шевченка не може не викликати радості, адже окрім сучасних п’єс хочеться бачити на сцені й українську класику, а тим паче, якщо вона достойно представлена
Невисокий на зріст, що ідеально підходить для актора-лялькаря: «Я ніколи не був широкоплечим парубком, метр дев’яносто п’ять, на жаль або на щастя». Русяве волосся й зачіска а-ля Олег Скрипка,його беззаперечний кумир. Кросівки, потерті джинси, светр, куртка та рюкзак за плечима – зустрінеш на вулиці і нізащо не виділиш серед безлічі молодих людей, які проходять повз. Коли посміхається, на обличчі з’являються хлопчачі ямочки, і стає так тепло, ніби знаєш цю людину сто років, ніби він твій родич, приятель, сусід, про якого говорять: «Свій хлопець», з яким хочеться щось тихенько заспівати під гітару
Слово Поета у творчому задумі режисера набуває позачасовості та нелінійності. Його важко охарактеризувати як повсякденне, побутове. Сюжет вистави є монтажем з поезій Великого Кобзаря, що їх ми чуємо чи не у всіх шкільних концертах та тематичних вечорах. Тут і уривки «Причинної», і вірші «Думи мої, думи», «Світає, край неба палає»… Режисер навмисне називає свою виставу «Садок вишневий коло хати», оскільки у його творчому задумі сукупність всіх віршів є збірним образом далекої та недосяжної (як ми відчитаємо у виставі згодом) України, що за нею тужить Шевченко
Велика кількість суші-барів, східна музика в ресторанах, карате, бан-сай, автомобілі Mitsubishi, Lexus, аніме, орігамі та мрії там побувати… Всі ці слова спроваджують нас в «країну сонця, що сходить», – Японію. Та львів’яни незабаром отримають ще одну альтернативу для занурення в атмосферу цих «далеких країв»…
Нещодавно нам пощастило потрапити за лаштунки Першого українського академічного театру для дітей та юнацтва, в якому на малій сцені наприкінці квітня готується прем’єра вистави для дорослих «Крила Ангела» за твором «Елегія» нобелівського лауреата в галузі літератури Ясунарі Кавабати
Олександра Шутова — наш театральний експерт — реконструювала виставу «Золотий човник» режисера Олексія Кравчука (вистава відбувається у приміщенні Першого академічного театру для дітей та юнацтва). Їй вдалося поспілкуватися з художником-постановником Дарією Зав’яловою
Споконвіку театр був невід’ємною частиною життя людини, її Альма-матер. Тут не лише відпочивали від сірих буднів, а й підживлювались енергією. Театр був енциклопедією життя і навіть храмом. Проте, на жаль, на сьогодні він втратив свій високий статус. Театр перестав очищувати. Про його місію та місце театру на сьогодні ми дізнались у розмові з актором Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка В’ячеславом Хім’яком.
Історія героя Алексіса Зорби, з якою знайомимось ми у виставі, не може не захопити своєю пронизливою людяністю, особливим, відверто-життєдайним сприйняттям і водночас брутальністю. В основі сюжету – життєві перипетії невиправного романтика, вічного мандрівника, філософа й мудреця, музиканта і танцюриста, бешкетника, справжнього мужчини і головне – вільної людини грека Алексіса Зорби. Музика натомість створює атмосферу напруги і водночас розслабляє глядача
«Блазні мимоволі» – таку назву має заключна робота трилогії актора та режисера Національного академічного українського драматичного театру ім. М.Заньковецької Ореста Огородника.
Це історія про двох братів, котрі не бачились близько 20 років, проте підтримували родинні зв’язки на відстані. Обидва живуть у середньому достатку, стикаються зі знайомими усім нам питаннями безробіття, сімейних сварок та грошової кризи. Проте, спілкуючись у листах кожен із них змальовує своє життя в найяскравіших барвах, а саме зеленого грошовитого кольору. Вони видають себе за тих, ким не є, аби не впасти у багнюку в очах брата
Вистава Сергія Брижаня «Тарас» наповнена філософією, метафоричністю. Цією поставою театр не тільки декларує азбуку моральності, оповідає про норми людського спілкування, підносячи дітям те коло проблем, яке є життєво необхідним для розвитку людини – театр майстерно оперує методом глибокого емоційного, психологічного впливу на дітей
Перш ніж ввести вас у курс справи, слід зазначити, що для Львівської опери в останні часи нова постановка вистави це дійсно подія, адже з-під крила цього театру вистави вилітають, на жаль, у повільному темпоритмі, чергуючись, в середньому, інтервалом в рік, а то і більше. Проте, на диво, 2012 та 2013 роки стали для даного театру дійсно плідними, довгоочікувана весна настала не лише на вулицях Львова, а й на сцені театральної візитівки міста. Пробудити львів’ян від зимового сну допомогли мелодійні звуки флейти, та не простої флейти – а чарівної. Коли ж ти дізнаєшся, що ці звуки належать самому Моцарту – бажання почути усю композицію власними вухами ще більше активізується, і твої ноги самі несуть тебе до театру
Виставі «Дядя Ваня» у Київському академічному Молодому театрі виповнилось більше десять років із дня прем’єри, яка відбулась 11 жовтня 2003 року. Десять років життя на сцені – термін немалий, адже далеко не усі вистави витримують випробування часом, що, в першу чергу, залежить від глядача, який і вирішує як довго судилося жити цій поставі. Тим не менш, «Дядя Ваня» в режисурі Станіслава Мойсеєва виявився саме тим випадком, коли вистава виживає не лише завдяки своїй естетичній цінності, а й рецептивній
Тисяча дев’ятсот сімдесят другого року на кіностудії ім. О. Довженка було знято фільм режисера Б. Івченка «Пропала грамота» за однойменною повістю М. Гоголя. Попри заборони зі сторони влади, фільм скоро став популярним, тож і зараз можна почути багато схвальних відгуків про історію, як козак Василь з Диканьки до цариці в Петербург їздив, про режисера стрічки та актора, що зіграв головну роль – І. Миколайчука.
Пройшло більше сорока років, і на сцені Національного українського академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької відбулося перше сценічне прочитання повісті «Пропала грамота». Режисером вистави є заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський
Ізраїльський театр для дітей та юнацтва Шауля Тіктінера, представив виставу «Сонячний промінчик». Це не халтурна постава, як зазвичай буває для відмивання фінансів, а естетичний продукт, цілісно створений професіоналами театру.
У виставі використано прийом чорного кабінету. Під звуки гітари, ніби у безмежному чорному просторі з’являються руки в білих рукавичках і гітара. Гітара виконує функції: музичний інструмент і символ «острова», місця навколо якого діють актори (Таїсія Котивичева, Світлана Пастернак, Шауль Тіктінер). Ультрафіолетове світло створює ілюзію відсутності тіла людини, ми бачимо лише людські руки. З’являється напівмаріонеткова-напівштокова лялька Мишеня Муф, яка бавитись з руками
П’єси Мартіна МакДонаха дуже об’ємні, глибокі, себто змістовно наповнені, таким чином, що їх можна прочитати як завгодно – в дусі чорної комедії чи драми, мелодрами чи трагіфарсу, все залежить від людини, в даному випадку – режисера Володимира Петріва.
МакДонах моделює гіркий абсурдний світ, виходячи з достовірних знань справжніх обставин існування персонажів, особливостей мови і звичок.
Його історії-притчі проростають із побуту, соціальних умов, відірваності героїв від світу, цивілізації. П’єса «Каліка з острова Інішмаан» багатогранна як саме життя