Якщо ви дивились фільм «Матриця», то можете уявити наскільки композиція The matrix revolutions – Tetsujin підкреслює пластичні малюнки на сцені. Музика досить театральна, тому це хороший приклад як можна поєднати сучасне звучання з трагічною, але філософською історією Льва Толстого.
Чому я використала це слово? Характерним для стьобу є створення перебільшеного, театрального ефекту. Іншим важливим елементом виступає несподіванка і новизна. Сьогодні вважається стильно вміти стібатися, робити це з розумом, тонко, не переходячи межі дозволених морально-етичних норм чи пристойності. В такому випадку – це мистецтвом.
Постановка призначена в основному для дошкільної аудиторії, тобто для маленького глядача, чию увагу потрібно вміти залучати і, що важливіше, вміти її утримувати протягом цілого дійства. Тому режисер прийшов до тієї думки, що якщо в спектаклі буде багато всього яскравого і незвичного (у контексті казки), то вистава стане строкатою приманкою, яка допоможе маленькому глядачеві всидіти на місці. На жаль, через свою невиправдану строкатість ця приманка і виглядала безглуздо.
Чи не надто прямолінійно зі сцени нам кричать про війну, смерть і біль, виходячи у військовому обмундируванні? Це не театральний костюм, наближений до реального, а справжня військова форма, котрої зараз так не вистачає на Сході. Дивно, що ще бруківки з Майдану не привезли…
Режисер В. Кучинський створив виставу так, що психологічно «Благодарний Еродій» несе в собі античні принципи життєвих реалій у сучасній формі. Тому на очах у глядача відкривається не лише історія Еродія, а й закладаються філософські погляди – етичні питання: проблема людини, її природа і щастя.
Музика, що у недавніх постановках Д. Богомазова («Веселощі сердечні, або Кепка з карасями», «Наше містечко») підживлювала драматичну дію, налаштовувала на атмосферу, спонукала глядача до певної емоції, та просто ставала драйвовим нервом вистави, нарешті вихлюпнулась на поверхню. Свідченням цього є народження мюзиклу «Співай, Лола, співай» в Академічному театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра.
Постава драматургії минулих епох чи сучасної хвилі завжди стає своєрідним випробуванням для режисера. Де виникла помилка? Що необхідно допрацювати? Як створити щось нове і не втратити зв’язок з глядачем? Ці питання постійно задають собі митці. Однак, як вже було сказано, кожна постановка – це експеримент, випробування для всіх.
Вистава українського класичного драматичного театру «Гайдамаки ХХІ століття» здійснила свій дебют у Тернополі. Фестиваль «Тернопільські театральні вечори. Дебют -2014» став знаковою подією у історії даного театру, адже саме тут відбувся їхній перший вихід на професійну сцену
Завіса опустилась, а глядна зала сповнилась шквалом гучних аплодисментів. Посеред них прозвучав і несміливий емоційний вигук: «Слава Україні!», який підхопили решта. Поштовхом до вияву таких патріотичних почуттів стала вистава «Сон» за Тарасом Шевченком Київського академічного театру юного глядача на Липках у постановці режисера народного артиста України Віктора Гирича
Моновиставу «Кравець з Інвернесу» шотландського театру «Dogstar» (режисер – Бен Гаррісон) навряд чи можна назвати театральною постановкою в звичному чи шаблонному значенні цього словосполучення, адже вже з перших хвилин дії ти усвідомлюєш, що перед глядачем сторінка за сторінкою розкривається життєва книга історії маленької людини у великому світі, насичена подіями і переживаннями, вчинками та емоціями, які притаманні не лише головному герою, а й кожному із присутніх у глядній залі
П’єсу «Моя дорога Памела» прийнято вважати одну із найсценічнішніх драматичних текстів. Усі події відбуваються на очах глядача, що дає можливість аудиторії були безпосереднім учасником дійства. Ті елементи фабули котрі не були реалізовані в п’єсі знайшли своє місце у виставі у формі етюду на початку спектаклю. Тут і відбувається передісторія – зустріч Бреда (Володимир Пантлелєєв/ Василь Баліцький) і Глорії (Анна Єпатко/Марія Дзвонік), продажа парфюму дружині поліцейського та знайомство з Памелою (Жанна Тугай), жінкою зі старими парфумерними флаконами
У великій мірі саме завдяки зверненню режисера Володимира Лісового до прийому мультиплікації (Оксана Федун), вистава стає доволі сучасною, що дає можливість втримати увагу глядача, зацікавити його. Цікаво і те, що сценічні образи акторів повністю відповідають зображенням на екрані.
Автор зазначає свій текст за жанровою природою як «вербатім», себто вистава-документ. За традиційним визначенням жанру, це гола фактологія, котра в своїй основі має реальне життя. У проекті «Диплом» ми бачимо доволі іншу картину відображення.
Під поважні звуки сурми відкривається завіса – і ми переносимося на колоритну Гуцульщину у гірські полонини, де нас радісно зустрічає Вівчар у автентичному гуцульському вбранні. Завзяті розповіді з вживанням діалектизмів роблять мову актора живою та цікавою для сприйняття. Вівчар ознайомлює глядачів із культурою Гуцульщини, активно залучаючи глядачів до дійства.
Відкриттям ХІІ Всеукраїнського фестивалю «Тернопільські театральні вечори. Дебют» стала антивоєнна пластична драма «Кураж» театральної продюсерської компанії «RB GROUP» (м. Київ). Основою вистави є п’єса німецького драматурга Бертольда Брехта «Матінка Кураж» і хоч у тексті тлом слугує війна XVII століття, розумієш, що територія, не обмежується однією Німеччиною, а є більш локальною і абсолютно прикладна до нашого сьогодення. Гострота питань війни, котрі підіймає постава, стала наточеним лезом ножа, що ріже по живому тілу
Одеський обласний театр ляльок не тільки розважає маленьких глядачів виставою «Вовк та семеро козенят» в режисурі Ю. Чайки, а й містить в собі важливий дидактичний момент – не відчиняти двері знайомим чи незнайомим особам без відома батьків. У постановці розповідається про пригоди сімох козенят (актори – Володимир Акпаєв, Валерія Задумкіна, Леся Войцеховська, Ольга Чабан), котрі лишаються вдома самі, адже мама-коза (Валерія Задумкіна) відлучається в пошуках їжі. Казка застерігає і попереджає про можливі наслідки, якщо така ситуація може трапитися.
Вже майже п’ять років у Харківському театрі ім. Шевченка знаходиться у репертуарі вистава «Маленькі подружні злочини» режисер Сергій Бережко, за однойменною п’єсою сучасного французького драматурга Еріка-Емануїла Шмітта.
Вистава йде на малій сцені, де актори нічим не захищені від уважних (або неуважних) очей глядачів, і де фальш або неправдивість їхньої гри просвічуються крізь збільшувальне скло. Знаходячись на сцені протягом усієї дії, актори мають демонструвати високу виконавчу культуру, і, це на мій погляд, вдалося Тетяні Грінік (Ліза) і Сергію Бережко (Жіль)
Іще один привід для розмірковувань над вічним шекспірівським «бути чи не бути» приніс на прикрашеній тарелі Івано-Франківський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. Івана Франка, з виставою про трагічне кохання Ромео і Джульєтти – народження, смерть, вічність