Режисер – Маркус Бартль
Художник – Філіп Кіфер
Харків. Літо 1993 року. Чи пам’ятаю я цей рік і події, які відбувалися в Україні? Ні. Я в цей час народилася. Мої однолітки погодяться зі мною, старше покоління переконає, що так було, а дорослі відвернуть погляд, надто сумно згадувати ці часи. З того часу відбулося багато подій. Але є речі, які не змінюються.
Сергій Жадан яскраво описує життя тогочасної молоді у своєму романі «Депеш мод». Соціальна проблематика, морально-етичні теми, конфлікт між людиною і світом (в даному випадку країною – Україна).
Не в кожного була підтримка: когось вбивали на вокзалі, хтось спивався, у когось вистачало сміливості і сили долати перепони самому. Історія про трьох юнаків, трудову буденність і суворі 90-ті.
На цей час культовий твір «Депеш Мод» набув своєї популярності в Україні і в світі. В рамках театрального фестивалю «Золотий Лев – 2016» відбувся показ вистави «Депеш Мод» (Харківський театр для дітей та юнацтва). Це спільний проект України та Німечини.
Нетрадиційна, незвична постановка в театрі юного глядача. Чи потрібно піднімати в театрі цю тему сьогодні? Звичайно. У сьогоднішніх реаліях нашої країни вистава має своє місце і є важливою для сучасного глядача. Хтось згадає, хтось побачить щось нове, а хтось аналізуватиме своє сьогоднішнє.
Німецький режисер цієї вистави – Маркус Бартль і художник – Філіп Кіфер разом з акторами Харківського театру для дітей та юнацтва створили знакову виставу. Чи вдалося досконало відтворити час і простір тодішнього Харкова?
Вистава іронічна провокативна і трешова. Текст наповнений реаліями, смішними сценами і жорстокістю. Три головних герої. Кожен по-своєму унікальний, у кожного свої особливості.
Актори знайшли пристосування до своїх персонажів. Однак, ритмічність виконання ролей незадовільнила всіх глядачів. Поспікувавшись на цю тему, один із глядачів висловився так: «Я побачив порожнечу. Хотілося більше розвитку героїв».
Погоджуюсь, малюнок ролі повинен мати ритмічну лінію, переливатися з виразу у вираз, а не складатися з набору акторських прийомів. Дуже вдало показані мізансцени в метро, на вулиці, в домі, на вокзалі. Жоден рух, вчинок не повинен бути випадковим, тому основним завдання в театрі залишається розкрити рух думки на сцені.
Костюми відтворюють внутрішні переживання героїв і світогляд. Імена дійових осіб написані на їхньому одязі. Жирним шрифтом вибиті імена: Сергій Жадан, Собака Павлова, Вася Комуніст, Карбюратор, Чапай та інші. Вистава наповнена благальними жестами. Різкі рухи, опущені плечі, в руках пляшка, а на очах колективне несвідоме.
Про свій період молодості згадують всі – від жителів міських нетриш Харкова до закутків українських сіл. І всюди ці спогади означають одне: брудні і огиді 90 – ті. В очах юнаків простежується постійна фраза: «Допоможіть. Благаю. А що далі?».
Такими словами характеризуються основні сцени. Всі троє головних героїв, котрі в 1993 році зупинилися на роздоріжжі і кожен мав право на нормальне життя. Злість на себе, на свого президента, на керівника відділу, на батьків і цей список можна доповнити багатьма іменниками. Хто має показати результат? Хто має стати еталоном, а не лише обличчям на рекламних щитах? Ми самі.
Ідея художника та режисера подана у незвичній для нас формі. Темпоритм вистави повільний. Дощ протягом цілої вистави падає зі стелі на сцену. В цьому присутня метафорична естетика, що вдало поєднується з натуралізмом. У поставі багато поєднань – перетворення і психологічна гра (персонаж і людина). Все тісно переплітається на сцені. В результаті ми бачимо звичайних хлопців.
«Мінімум засобів – максимум враження, впливу» (В. Василько).
Мінімалізм у сценічному просторі вистави. Художник вистави – Філіп Кіфер. Мінімальні трансформації стільців, стола і книг використані у процесі роботи творця як прості й однакові форми.
Уявна простота, мінімалізм вимагає ретельного опрацювання всіх деталей, починаючи з організації простору. Чим менше місця на сцені, тим менше перегородок. Мінімалізм у виставі «Депеш мод» суворий і помірний. Тому сценографія вистави побудована на тонкій грані гри та сценічних нюансів.
Хороше поєднання дощу (справжнього) і пластмаси (штучне). Тільки необхідні предмети – це грамотно спланований простір, в якому багато спокійного теплого світла.
Можна сміливо говорити про абсолютну актуальність даної постановки. На базі Харківського театру для дітей та юнацтва (ХТДЮ) був реалізований масштабний міжнародний проект, що набув резонансу в медіапросторі Харкова, Києва, Львова та Одеси.
Постава привернула увагу освіченого, креативного та прогресивного сучасного глядача. Всі ми були дітьми і підлітками, в усіх нас в середині бурлив дитячий максималізм і водночас пофігізм. Так, всі у свій час відчували хворобливий, подекуди абсурдний і довгий шлях пізнання і дорослішання.
«Мало – це вже багато», вважав Людвіг Міс ван дер Рое. Я з ним погоджуюсь, особливо, якщо це стосується сучасного театру, де замість пафосних яскравих декорацій існує оголена сира сцена, текст і якісна апробація твору.
Фотографії з офіційного сайту театру:
