Розмова про акторську професію, творчі плани та стрімкий кар’єрний ріст з енергійним актором Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Ярославом Дерпаком.
- Стартовим майданчиком для тебе став Перший театр. Як ти оцінюєш свій перший досвід у професійному театрі?
Я раджу всім пройти таку «школу» під назвою Перший театр. Робота з дітьми набагато складніша, ніж з дорослими, тому що у дітей потрібно весь час викликати інтерес. Можливо, матеріал з яким актор працює у дитячій виставі для нього не настільки цікавий в порівняні з тим, щоб проробляти психологічний образ персонажа у складніших постановках, але працюючи у цьому театрі особисто я здобув хороший досвід. - Як відбувся перехід з Першого театру до Театру ім. М. Заньковецької? Це сталося за власним бажанням чи цьому посприяли певні обставини? Насправді на конкурс я ходив разів шість. Постійно з акордеоном. У мене вже й кличка «баяніст» з’явилась. Перехід з одного театру в інший був зовсім не плавним. Звісно, деякі люди в Першому театрі не сприйняли мого рішення піти, але зараз я з ними прекрасно спілкуюсь. В мене теж, мабуть, була б негативна реакція, якби мої друзі пішли з команди. Але я не робив цього поза спинами, навпаки, приходив і казав, що пробуюсь в інший театр. Коли ти робиш такі речі, то звісно, на тебе виливається хвиля хейту, звучать фрази: «Та що ти там будеш грати?», «Будеш тільки в масовці бігати», «Подивись на себе!» і т. д. Тому кажу, було всяке, але я також розумію і їхні емоційні стани, бо в Першому театрі, через невелику кількість акторів, справді було складно замінити мене кимось іншим.
- Складаючи твій репертуарний листок я знайшла одну цікаву деталь. Роль Івасика Телесика ти виконуєш у виставах «Пливе човен» режисерки Ірини Ципіної в Першому театрі та «Івасик Телесик» режисера Ореста Огородника у Театрі ім. М. Заньковецької. Як воно, грати одного й того ж персонажа у різних за стилістикою і жанром постановках? Це зовсім різні вистави, я навіть не знаю, як їх порівнювати. Вистава «Пливе човен» у Першому театрі дуже хороша, вона мені імпонує. Я вже, до речі, в ній не гратиму, недавно відіграв свою крайню виставу. Ця постановка є експериментом і, як на мене, він вдався. Але я б надалі його розвивав, не зупиняючись на тому етапі, де ми зупинились. У виставі неймовірно красиве музичне оформлення, яке робила Уляна Горбачевська. Я обов’язково прийду в театр, щоб з балкона подивитись як гратимуть мої колеги (сміється). Натомість вистава «Івасик Телесик» у Національному театрі ім. М. Заньковецької – це досить класична і дуже давня (прем’єра 2004 року – К.П.) постановка Ореста Огородника. Вона зроблена за канонами, які вже трішки застаріли. Але я скажу, що в цій виставі є настрій. На одному з крайніх показів мій колега сказав: «Бляха, я так хочу вийти саме в такій постановці, де можна собі дозволити багато перегравати». Звісно, головне – вхопити увагу глядачів, щоб вони розуміли, що це все гра. Мені здається, що в цій виставі я хотів би більше грати навіть Бабу-Ягу, а не Івасика Телесика, бо надмірний романтизм мого героя мені не дуже подобається. Ще раз кажу, що це дуже різні постановки.
- У твоєму репертуарному листку є багато вводів на роль. Наскільки складно було адаптуватись до роботи у виставах чинного репертуару? Це найгірше, що може бути. На роль Івасика Телесика я теж був введений. Коли в місяць один ввід на роль – це можна потерпіти. Але коли хлопці пішли на війну, а пішло дуже багато артистів, залишивши театр, який намагався відновлювати свою роботу, тоді й почались безперервні вводи. Я навіть не пам’ятаю той період свого життя, тому що це було так: дивишся відеозаписи вистав, ночами вчиш тексти, на наступний день маєш репетицію і ввечері, бувало таке, що цю ж виставу граєш. І це інколи були вводи не на другорядні ролі. Треба було одразу «застрибувати» в ті напрацювання, що вже були до тебе. Зробити це, моментами, було дуже складно. Але це, знову ж таки, виклик, щоб перевірити себе і дізнатись як ти будеш існувати саме в таких запропонованих обставинах, коли, можливо, десь не до кінця знаєш текст або не повністю розумієш, про що сцена. Це дуже цікавий акторський урок, і я щасливий, що він стався, бо це підготувало мене до багатьох речей на сцені. Зараз я можу себе вільніше почувати. Мозок по-іншому працює. Тоді, коли я виходив на сцену, скажу по правді, у мене трусились руки, я бігав за кулісами шукаючи реквізит, згадував, що саме маю робити. Текст у мене був постійно в руках, але від хвилювання я його навіть не бачив. І так проходила кожна вистава, навіть якщо я її грав другий чи третій раз. Жахливий стрес, але він випробовує актора.
- В інтерв’ю для статті про «Театр Третього віку» на сайті Дивись.Info, ти сказав, що якщо не відчуваєш матеріал, то в роботі з такою роллю використовуєш набір технічних акторських інструментів. Чи часто трапляється таке, що доводиться працювати з матеріалом, який ти «не відчуваєш»? Технічна сторона акторської професії – це дуже важлива складова, тому що не кожен раз актор може своєю психофізикою, будучи тут і зараз, грати персонажа. В тебе може щось трапитись в житті, ти можеш бути не в настрої, не в гуморі, щоб грати, але маючи технічну базу, ти точно зможеш це робити. Є вистави, де актор повинен грати емоційно, пропускаючи різні стани через себе, і якщо тобі вдається так робити – це прекрасно, але якщо ні – будь ласкавий все одно виконувати задання режисера. Коли ми говорили про вводи у виставу за тиждень – це якраз приклад дуже технічної роботи з елементом мінімального проживання історії героя, тому що складно пропрацювати велику роль в такому швидкому темпі.
- Які якості режисера для тебе найважливіші? Найважливіше, щоб режисер був професіоналом. Мені надзвичайно приємно працювати з режисерами, які мають індивідуальний підхід до актора, дізнаються про твої переживання, хвилювання, побоювання і працюють над цим. Ті, які в період співпраці встигають вибудувати короткочасну, але справжню дружбу. Я працював з таким режисером. Це – Давид Петросян.
- Часто актора заганяють у певні рамки одного амплуа … Постійно (зі сміхом)
- Чи знайомо це тобі? Так! (сміється)
- Чи відчуваєш ти, що граєш схожі ролі? Так. Я намагаюсь «вистрибнути» з постійної одноманітності персонажів, але це складно.
- Чи є ролі, за які тобі соромно, або які не подобається грати? Можливо є ролі, які мені не подобається грати з тих чи інших причин, але не скажу, що мені за них соромно, тому що вони теж результат моєї роботи, в якій я намагався зробити все, щоб мені якраз не було соромно виходити на сцену. Є ролі, що вдаються, або не вдаються. Інколи цікавіше працювати з тими, які не вдаються.
- Яка роль улюблена? Роль складається з багатьох епізодів. Є такі ролі, де мені подобається конкретна сцена, у якій можу вийти й відчути, що я тут і зараз з партнером дуже гарно роблю цей шматок, бо саме тут відбувається ключова подія. Тому, я не можу виокремити одну улюблену роль.
- Гаразд, а яку роль тоді мрієш зіграти? О, про це я можу сказати. Мрії – це гарно. Читав книгу «Таємнича історія Біллі Міллігана» автора Деніела Кіза, де зображений дисоціативний розлад ідентичності персонажа. В книзі діють двадцять чотири образи в одній людині, а у фільмі, знятому за мотивами цього твору, втілили шість чи сім з них, що теж багато. Мені здається, що це був би найкрутіший виклик для себе – зіграти декількох особистостей паралельно, які постійно міняться, і від самого початку є кардинально різними. От в такій постановці я б взяв участь.
- Тепер питання, яке привідкриє твою особистість. Чи підеш ти «по головах», якщо на горизонті з’явиться омріяна роль? В театрі зазвичай ставлять двох-трьох акторів на роль і немає такого, щоб сказали: «Ану, візьміть двоє, побийтеся за роль». Та й «іти по головах» – це робити підлості людям. Думаю, що я спокійно зможу прийти на репетицію, слідкувати за робочим процесом і взяти з нього щось корисне для себе. Тому ні, я не піду писати заяву, тому що хочу роль свого колеги.
- Як актору не зупинитись на етапі роботи в масовці без подальшого застосування свого акторського потенціалу? Актору, в першу чергу, треба пробувати самому шукати цікаві образи для кожного зі своїх персонажів. Це вже про індивідуальну роботу.
- Ти працюєш на Малій і Великій сценах театру, а також на новій локації – сцені СТРИХ. Чим відрізняється підхід до роботи на кожній з них, та на якій сцені тобі найцікавіше працювати?Я скажу так, що найцікавішою для мене залишається Велика сцена, тому що коли я виходжу на неї й розумію, що переді мною дуже велика кількість людей, невимовні речі відбуваються всередині мене. Взагалі, вихід на сцену – це завжди щось особливе, тому не менш цікаво працювати й на СТРИХу, де ти стаєш дуже близьким до людей. Це зовсім інші відчуття, коли виходиш розказувати історію глядачу практично сам на сам. Захоплення публіки з п’ятдесяти людей відрізняється від звичного залу розрахованого на вісімсот глядачів. Камерна сцена і СТРИХ – це дуже цікавий досвід для акторів. Особливістю таких сцен є простір, який дозволяє нетипово вирішувати мізансцени. Я щасливий, що можу грати на сцені СТРИХ, а ще в театрі реконструювали камерну сцену, там тепер теж симпатично.
- У 2014 році в анкеті для кастингів ти вказав, що для роботи готовий до переїзду в будь-яке місто. Чи змінилась така неприв’язаність до одного місця з початком роботи в Національному театрі? На цей момент в Театрі ім. М. Заньковецької багато хороших змін. Велика кількість подій в ньому відбувається, багацько режисерів приїжджають ставити вистави. І якщо так подумати, можливо, коли все йде до тебе, не варто від цього втікати? Зараз театр має добрячі зміни, зробивши велетенський крок вперед, і я бачу, що наступні кроки будуть не менш великі. Тому, я не знаю, чи варто зараз щось міняти. Поки що мені справді цікаво спостерігати за тим, що відбудеться тут і куди воно дійде.
- На твою думку, що краще для росту актора в професії: розмірений шлях поступового переходу з масовки до епізодичних, а потім головних ролей чи одразу ставити перед собою високі цілі? Все залежить від людини. Згадуючи себе, коли я почав працювати у театрі, не знаю, як би зміг одразу вийти в головній ролі. Я не знав колег, з якими буду працювати, своїх партнерів по сцені. І для того, щоб зрозуміти, як живе репертуарний театр і стала трупа, звичайно, краще поступовий шлях росту. В репертуарному театрі, як у нас, на мою думку, кращий варіант професійного знайомства з колегами – це пройти з ними хоч мінімальний сценічний шлях, бо дуже складно одразу вийти в парі з людиною, з якою ти не знаєш як працювати. Тому, для самого ж актора краще, коли він поступово вклиниться у колектив. Думаю, що ні один актор не приходить в театр без амбіції грати головні ролі, але все ж краще зробити все помалу, щоб не було різких злетів, а потім ще різкіших падінь.
- Чи важлива тобі симпатія глядачів до персонажів, яких ти втілюєш? Це спірне питання. Колись я мав велику дискусію на цю тему. Мені казали, що не треба намагатися сподобатися людям, але коли, виходячи на сцену, актор відчуває, що людям подобається те, що відбувається на сцені, це викликає додатковий прилив енергії, який несе його, зазвичай, в хорошому напрямку. Це, до речі, яскраво простежується на сцені СТРИХ у виставі «Я, “Побєда” і Берлін», де неймовірно складно вибудувати потрібний настрій взаємодії з глядачами, який задумала режисерка Вероніка Літкевич. Ми маємо спілкуватися з публікою, як зі своїми давно знайомими «братанами». Це трохи небезпечно, бо не всі, прийшовши в театр, готові до такої манери спілкування. Нашому з Ярославом Федорчуком персонажу Скрябіну необхідно одразу на початку вистави вийти на правильний контакт з людьми, бо чим далі, тим складніше буде грати. І в одній з вистав мені якраз не вдалося це зробити, попри те, що нібито все йшло добре. Я по своїх відчуттях розумів, що вже спробував підійти до публіки зі всіх сторін, щоб їм сподобатися. Режисерка підійшла до мене в антракті й каже: «Славко, не намагайся взагалі їм сподобатися. Ні, то ні. Не хочете – не смійтесь». Але все ж якщо знайдеться цей зв’язок між тобою і глядачем, коли починаєш відчувати, що ти йому подобаєшся, і все, що ти зараз зробиш йому теж буде подобатися, в такі моменти набагато приємніше існувати на сцені.
- Доволі пильна увага до тебе, як до молодого актора, впливає на розвиток «зіркової хвороби». Я тільки жарти на цю тему чую і постійне «не зазвіздись». Думаю, мої колеги справді по-доброму наді мною жартують. Я не знаю, як відчути цей стан зіркової хвороби. Це температура має піднятись? (сміється).
- Ну, але це ж справжнє досягнення за досить короткий час з масовки дійти до, наприклад, однієї з головних ролей популярної вистави «Земля» режисера Давида Петросяна в Національному театрі. Так, це щастя. Я дуже вдячний за те, що він взяв мене у свою роботу, але, все ж таки, я не знаю, як простежити в собі цю «зіркову хворобу».
