Історія героя Алексіса Зорби, з якою знайомимось ми у виставі, не може не захопити своєю пронизливою людяністю, особливим, відверто-життєдайним сприйняттям і водночас брутальністю. В основі сюжету – життєві перипетії невиправного романтика, вічного мандрівника, філософа й мудреця, музиканта і танцюриста, бешкетника, справжнього мужчини і головне – вільної людини грека Алексіса Зорби. Музика натомість створює атмосферу напруги і водночас розслабляє глядача
«Блазні мимоволі» – таку назву має заключна робота трилогії актора та режисера Національного академічного українського драматичного театру ім. М.Заньковецької Ореста Огородника.
Це історія про двох братів, котрі не бачились близько 20 років, проте підтримували родинні зв’язки на відстані. Обидва живуть у середньому достатку, стикаються зі знайомими усім нам питаннями безробіття, сімейних сварок та грошової кризи. Проте, спілкуючись у листах кожен із них змальовує своє життя в найяскравіших барвах, а саме зеленого грошовитого кольору. Вони видають себе за тих, ким не є, аби не впасти у багнюку в очах брата
Вистава Сергія Брижаня «Тарас» наповнена філософією, метафоричністю. Цією поставою театр не тільки декларує азбуку моральності, оповідає про норми людського спілкування, підносячи дітям те коло проблем, яке є життєво необхідним для розвитку людини – театр майстерно оперує методом глибокого емоційного, психологічного впливу на дітей
Перш ніж ввести вас у курс справи, слід зазначити, що для Львівської опери в останні часи нова постановка вистави це дійсно подія, адже з-під крила цього театру вистави вилітають, на жаль, у повільному темпоритмі, чергуючись, в середньому, інтервалом в рік, а то і більше. Проте, на диво, 2012 та 2013 роки стали для даного театру дійсно плідними, довгоочікувана весна настала не лише на вулицях Львова, а й на сцені театральної візитівки міста. Пробудити львів’ян від зимового сну допомогли мелодійні звуки флейти, та не простої флейти – а чарівної. Коли ж ти дізнаєшся, що ці звуки належать самому Моцарту – бажання почути усю композицію власними вухами ще більше активізується, і твої ноги самі несуть тебе до театру
Виставі «Дядя Ваня» у Київському академічному Молодому театрі виповнилось більше десять років із дня прем’єри, яка відбулась 11 жовтня 2003 року. Десять років життя на сцені – термін немалий, адже далеко не усі вистави витримують випробування часом, що, в першу чергу, залежить від глядача, який і вирішує як довго судилося жити цій поставі. Тим не менш, «Дядя Ваня» в режисурі Станіслава Мойсеєва виявився саме тим випадком, коли вистава виживає не лише завдяки своїй естетичній цінності, а й рецептивній
Тисяча дев’ятсот сімдесят другого року на кіностудії ім. О. Довженка було знято фільм режисера Б. Івченка «Пропала грамота» за однойменною повістю М. Гоголя. Попри заборони зі сторони влади, фільм скоро став популярним, тож і зараз можна почути багато схвальних відгуків про історію, як козак Василь з Диканьки до цариці в Петербург їздив, про режисера стрічки та актора, що зіграв головну роль – І. Миколайчука.
Пройшло більше сорока років, і на сцені Національного українського академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької відбулося перше сценічне прочитання повісті «Пропала грамота». Режисером вистави є заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський
Ізраїльський театр для дітей та юнацтва Шауля Тіктінера, представив виставу «Сонячний промінчик». Це не халтурна постава, як зазвичай буває для відмивання фінансів, а естетичний продукт, цілісно створений професіоналами театру.
У виставі використано прийом чорного кабінету. Під звуки гітари, ніби у безмежному чорному просторі з’являються руки в білих рукавичках і гітара. Гітара виконує функції: музичний інструмент і символ «острова», місця навколо якого діють актори (Таїсія Котивичева, Світлана Пастернак, Шауль Тіктінер). Ультрафіолетове світло створює ілюзію відсутності тіла людини, ми бачимо лише людські руки. З’являється напівмаріонеткова-напівштокова лялька Мишеня Муф, яка бавитись з руками
П’єси Мартіна МакДонаха дуже об’ємні, глибокі, себто змістовно наповнені, таким чином, що їх можна прочитати як завгодно – в дусі чорної комедії чи драми, мелодрами чи трагіфарсу, все залежить від людини, в даному випадку – режисера Володимира Петріва.
МакДонах моделює гіркий абсурдний світ, виходячи з достовірних знань справжніх обставин існування персонажів, особливостей мови і звичок.
Його історії-притчі проростають із побуту, соціальних умов, відірваності героїв від світу, цивілізації. П’єса «Каліка з острова Інішмаан» багатогранна як саме життя
Постава Харківського державного академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва «Їжачок з туману» (режисер Оксана Дмитрієва), хоч і перегукується із мультфільмом «Їжачок в тумані», оскільки ані Їжачок, ані Ведмежа, ані туман нікуди не ділись, проте не наслідує його, а є окремим, цілісним творчим продуктом. Адже сюжет постави – це певний колаж із казок Сергія Козлова, де окрім головних героїв з’являються персонажі другого плану – меланхолійний Ослик та енергійний Заєць, а також епізодичні постаті – Мураха-трудівник, Вовк-філософ та Жабеня-веселун. Усі події відбуваються протягом року, режисер по-філософськи підходить до теми часу та розмірковує над роком життя підкресливши найхарактерніший момент кожної пори року
«Сон + Комедія = Гротеск». Чому саме таку формулу можна вивести з моно вистави «Сон. Комедія» у постановці Ірини Волицької?…
Її компонентами (цієї формули) є назва вистави, яка в сумі дозволяє нам частково визначити поняття жанру. Режисер вистави з. д. м. України Ірина Волицька свідомо не визначає його, щоб кожен глядач відчитав у ній для себе щось своє, свій сон, свою комедію. Для когось він буде трагедійний, для когось сатиричний, а для когось гротесковий. Та для повнішого бачення картини на сцені, проаналізуємо кожен з компонентів нашої формули та визначимо, принаймні, для себе, що режисер та актриса з. а. України Лідія Данильчук хотіли донести глядачу
Вистава «Втеча з реальності» за п’єсою Тетяни Іващенко у стінах театру Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва піднімає одну з найболючіших та невидимих загроз ХХІ століття – наркотична залежність. Режисер вистави Володимир Борисюк обрав цей матеріал до втілення через свою актуальність. Це вистава-маніфест до тих, хто вважає, що «В житті потрібно спробувати все». Даний спектакль пропонує побачити наслідки від «забороненого плоду» і змушує замислитись і не зробити фатальний крок, за яким немає повернення до повноцінного життя
Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької, вистава «Невольник». Це одна із режисерських робіт Ф. Стригуна, яка за традицією та почерком постановника «носила вишиванку» та мала чималий розмах у залученні акторів. Вистава піднімає питання важливості свободи у житті. Людина щаслива лише тоді, коли вона вільна від пут влади, обставин, страхів та почуттів. «Воля – дорожча за життя», саме такою є ідея вистави за Шевченком