5 квітня – день у день із своїм днем народження святкує подвійний ювілей провідний артист музично-драматичного театру України Володимир Фролов.
Він народився в Одесі, та безліч разів оспіваній у місцевому фольклорі Пересипі, у 1948 році. Грі на сцені одеського академічного театру музичної комедії віддав півсторіччя. Фролов чудово пам’ятає і зі смаком ділиться спогадами про рідний театр в ті часи, коли той ще не носив ім’я Михайла Водяного, проте щовечора струшувався оплесками та сміхом глядачів, які прийшли подивитися «на своего Мишу». Часи минають, і з певними обумовленнями, учень Водяного Фролов сам давно вже має подібний статус в очах постійних відвідувачів театру. Кількість почесних регалій ювіляра настільки питома, що годі й намагатися тут перерахувати їх усі. Назву лише найпереконливіші, як на мене.
Володимир не лише за «корочкою», але де факто народний артист України, оскільки можна запросто познайомитися з любов’ю народною до нього, їдучи, приміром, привокзальним трамваєм, з оберемком квітів, і ставши героїнею такої собі жанрової сценки.
Кондукторша, колоритна одеситка середніх років: О, дама с цветами! И с чем же вас можно поздравить?
Я: Да я в театр еду…
Кондукторша: А в какой?
Я: Имени Михаила Водяного.
Кондукторша: (явно пожвавлюючись) А цветы КОМУ?
Я: (чимало знічуючись такою настирливістю) …ну, Фролову.
Кондукторша: (схвально) О, так мы с семьей бываем на всех его премьерах!
Завіса.
Однією з найдорожчих відзнак стало для Володимира Фролова минулорічне визнання кращим актором України (унікальний випадок в царині театру музичної комедії!) – за образи Тев’є та Мойсея його було нагороджено премією НСТДУ ім. М. Крушельницького.
Прикметним є співпадіння доль – видатний український актор драми Мар’ян Крушельницький свого часу створив еталонний образ Тев’є-молочаря на харківській сцені. Його спершу характерне сценічне обдарування з роками розвинулося в хист трагедійного майстра – Крушельницький заграв Короля Ліра. Схожим є шлях у мистецтві музичного театру і у Володимира Фролова. Колишній кращий танц-простак одеського театру, втілювач іскрометних образів чарівливого та фрачного Боні («Сільва»), кумедно-зворушливого Зупана («Маріца» І. Кальмана), віденського бонвівана Фалька («Летюча миша» Й. Штрауса) та ще двох десятків відповідних ролей в оперетах, від 1990-х Фролов відкрив у собі «друге дихання» актора романтичного, героїчного плану. Мистецтво заслуженого опереткового простака панарамірувало у вимір значно вищий – Фролов став характерним актором, у високому розумінні універсальності акторського обдарування.
Так, у 2000-х роках бенефісними стали у його виконанні одразу сім різнопланових образів (від тинейджера до старого паралітика) в одній виставі «Оголене кохання» за п’єсою Даріо Фо! Гострота зовнішнього малюнку ролі, генетично успадкована від ранніх образів актора пластичність, парадоксальність та контрастність засобів виразності у поєднанні з нетиповим для театру музкомедії раціоналізмом, межують у виконавському стилю В. Фролова із щирою теплотою, емоційністю проживання ним зон «внутрішнього монологу» і кульмінаційних моментів ролі. В них він традиційно катарсично вражає глядачів. Так, Фролов характерний актор, але із зовнішністю, з яскравим тембральним забарвленням голосу, темпераментом та масштабом теми у мистецтві, що притаманні лише героям!
Приміром, кращий втілений актором зрілий образ з класичної оперети – граф Данило («Весела вдова» Ф. Легара) є характерним саме поєднанням рис простака та героя. На відміну від еталонно уславлених від 1970-х років у ролях фрачних героїв Юрія Ведєнєєва та Герарда Васильєва Фролов розширив пафос опереткового героя до масштабу людини. Його Данило, чоловік розчарований у світському фарисействі, не стільки гуляка, скільки шукач щирих емоцій. Він по-чоловічому впізнавано лінькуватий, скептично-іронічний і не на жарт грізний відстоювач власної свободи. Разом з тим, великодушний і трохи сентиментальний… А голос лине густою, шляхетною фарбою у розкішних вальсах-дуетах Легара, промовляючи про внутрішнє «я» Данила.
Одеський театр музичної комедії є прихильником якісної світової драматургії, в тому числі класичних текстів на кону мюзиклу та рок-опери. Тому в репертуарі В. Фролова лише в роки Незалежної України: герої Старого Завіту, В. Шекспіра, О. Сухово-Кобиліна, Б. Брехта, М. Себастьяну, Шолом Алейхема, лауреатів Нобелівської премії Б. Шоу та Д. Фо. Це саме вони (автори та їх діалектично складні герої) – на рівні з феноменальною обдарованістю від природи – сформували В. Фролова як майстра театру, у значно ширшому розумінні, ніж «легкий жанр». А ще – режисери, яких у біографії Фролова було десятки, але одиниці з них, він безумовно, вважає вчителями. Це і майстер курсу в одеському училищі, перший головний режисер Матвій Ошеровський, це і тонкий знавець психологічного театру у сучасній формі Едуард Митницький, у якого Фролову поталанило зіграти в чотирьох виставах.
Важко переоцінити і роль Михайла Водяного у професійній долі Фролова. Вони багато грали разом. У Водяного Фролов вчився законам жанру. І в нас здавна заведено оцінювати гру Водяного у перших прочитаннях музичної комедії «На світанку» та оперети «Біла акація» як еталон. Поставлю під сумнів цю тезу, адже нині у чорно-білій стрічці «Біла акація» одеської кіностудії, як і колись, вражають непідробна чистота, енергетика образу і свіжість голосу Тосі – Ідалії Іванової, а от М. Водяной – Яшка-Буксир сприймається вже як умовний канон жанру 1950-х. Фролову поталанило продовжити життя колоритному образу одесита, життєлюба та спекулянта, у виставі пам’яті Михайла Водяного «Бал на честь короля».
Там само виконує В. Фролов куплети Мішки Япончика з вистави, народженої в лабораторії одеського театру, «На світанку». І в нових ринкових умовах України ці образи залунали гостро актуально. Геть інша фактура учня, його імпозантність героя та гумор простака, зверхня стриманість та вміло тамований до часу темперамент домалювали образи такої ж міри соціально правдиві та загрозливі, яким був свого часу Лопахін у «Вишневому саді» А. Чехова. Такою ж мірою соціальної інтуїції, гостро сучасного мислення актора позначений зіграний ним у мюзиклі «Безіменна зірка» М. Самойлова бізнесмен Гріг.
У виконанні актора герой настільки ж цинічний, наскільки й мудрий… Водяной все життя мріяв заграти Мекхіта з «Тригрошової опери» за Б. Брехтом. Проте втілив лише його концертну іпостась – всесвітньо відомий зонг. Мрія вчителя справдилася в долі учня. Якщо в Естонському театрі «Ванемуйне» актор Ейнарі Коппель грав Меккі таким собі міцно збудованим буржуа (постановка Епп Кайду), то у виставі Московського театру Сатири двома десятками років пізніше чарівливий шансон’є Андрій Миронов не ототожнював себе напряму з самим героєм, а уособлював в зонгу про акулу скоріше епічний голос автора.
Таким було режисерське рішення Валентина Плучека, яке завадило Миронову виявити наявні в нього завзяту енергетику і вокальну стилістику улюбленого ним джазу (згадаймо ефектний «західний» номер на палубі з фільму «Діамантова рука»). Фролову, на щастя, ніхто і ніщо не завадило створити повнокровний образ Мекхіта: спочатку у концертному ескізі з вистави «Бал на честь короля», а згодом у виставі «Тригрошове кохання» Е. Митницького.
В триєдності образу (імпозантна струнка постать, загрозлива – то по-нападницьки стрімка, то уповільнена – динамічна пластична лінія образу, тваринна енергетика). Володимир наступально і одразу бере глядачів у спільники свого народженого останнім романтиком злочину Меккі-Ножа. При тому вокальна характеристика образу є в актора самодостатньою: тембральна насиченість, підкреслено артикульоване слово, ритм, джазова стильність звуку – змушують пригадати звучання Армстронга.
Всі герої Володимира Фролова мають притаманний йому самому щасливий талант – подобатися з першого погляду. Побачений на кону лише одного разу, сценічний образ Фролова западає в пам’ять та душу і довго потім відлунює там спогадами про пережите у глядацькій залі за час вистави життя, більш повнокровне та щасливе (насичене пригодами, авантюрами, коханням, бешкетом, іронією та артистизмом), ніж життя реальне, буденне. Саме цим цінний заголовний образ Володимира Фролова у виставі «Дон Сезар де Базан».
В ньому актор стилістично влучно і безміри чарівливо доносить до глядачів ставлення героя до життя, смерті та кохання як до безперервного виверження Везувію, фейерверку і карнавалу. Проте, як і завжди, у кращих ролях Фролова, засліплюючий образ Сезара є цінним моментом зламу жанру і зняття маски. В сцені розставання з Маританою, графінею де Базан, якій саме цієї миті загрожує безчестя, почуття Сезара стають справжніми, а фарби актора акварельними.
У В. Фролова є роль, якою ознаменована вже більша половина його творчого життя – професор Хіггінс з вистави «Моя чарівна леді». Відзначений премією «Оскар» за роль Хіггінса в екранізації «Моєї чарівної леді» славетний актор Рекс Харрісон виглядає в порівнянні з Фроловим-Хіггінсом пласким та побутово комедійним актором у діалогах з Елізою (О. Хепберн). До того ж, він не співає, а радше декламує знамениті арії з мюзиклу.
В той час як Фролов за понад тридцять років гри у виставі шалено зрісся зі своїм героєм. Вибуховість реакцій, категоричність суджень, елегантність та чар гумористичних ескапад, за якими ховається лірична, романтична душа, володіння манерами на контрасті з демонстративним небажанням ними користуватися («Чорт! Чоорт!! Чооорт!!!») і ще ціла енциклопедія чоловічих думок та почуттів – все це Хіггінс Володимира Фролова.
Режисер Семен Штейн, з яким актор зробив цю роль, теж належить до визначних в його біографії вчителів. Майстер постановок великого оперного стилю Штейн пробудив у Фролові дар висловлювання кредо свого персонажа в арії. Власне, стилістика мюзиклу Ф. Лоу передбачає імпровізаційні переходи від співу до речитативу, мелодекламації, роздумів вголос. Фролов ідеально оволодів цією специфікою, і фінальна арія освідчення в коханні-ненависті Елізі – це, по суті, його аналог гамлетівського «Бути чи не бути», вершина драматичної виразності в музичному театрі. Володимир співає згідно нотної партії, а мислить за текстом лібрето кожного разу наново, і щоразу пропускає через себе суперечливі емоції кульмінації образу Хіггінса.
Ще один класичний образ, з яким артист не розлучається вже багато років, це герой російської класики XIX століття – Михайло Кречинський. Як і у випадку з Хіггінсом, Фролов мав видатних попередників та сучасників, з якими порівнюють його трактування. Мюзикл О. Колкєра «Весілля Кречинського» ставили і в Ленінграді (у 1970-х), і в Москві (в 1990-х).
Перший виконавець Віктор Костецький був у ролі аристократа-картяря інтелігентом-неврастеніком, який не в змозі був вистояти проти натиску до певної міри містифікованої вульгарності світу. Віталій Соломін новаторські створив жорсткий, такий, що лякає, деромантизований і трагіфарсовий образ Кречинського, який максимально відповідав вимогам часів пост «перебудови». Кречинський Фролова, народжений у середині 1990-х, не схожий ані на першого, ані на другого. Це вже далеко не беззбройний перед лицем соціуму дворянин, а радше досвідчений хижак, який у гонитві за посагом провінційної нареченої навдивовижу для самого себе відкрив для себе здатність кохати, втратив на мить пильність та був переможений тими, хто виявився підступнішими за нього. Фролов грає у цій виставі тему титана, який дав перемогти себе пігмеям, оскільки його Кречинський, зустрівши кохання, просто не зміг жити надалі за колишніми правилами.
Неодноразово доводилося Володимиру грати на сцені комедіантів: вершиною його творчої юності став Марчелло у «Пристрастях святого Мікаеля» М. Самойлова, а звітом зрілості виявилася подвійна роль закомплексованого режисера Грехема – хвацького героя «плаща та шпаги» Петруччо з мюзиклу «Цілуй мене, Кет!» К. Портера за комедією В. Шекспіра «Приборкання норовливої». З часу прем’єри вистави 1999 року і досі нічого більш досконалого в музичному театрі (з точки зору єдності пластичної, вокальної та драматичної складової) за пасадобль Петруччо – арію пристрасті в іспанському стилі – я не бачила. Виконання Фролова породжувало у мене, як в глядача, у ці хвилини вистави якісь протилежні, напрочуд сильні почуття. Подібні до тих, що його герой – глузливий життєлюб, який вперше закохався у гідну його суперечливої особистості жінку – і сам відчував за сюжетом.
Подвійним та контрастним є і образ Тев’є з мюзиклу «Скрипаль на даху» Дж. Бока (найвдаліший акторський витвір Фролова нинішнього десятиріччя). В сценах із дружиною, привидом бабусі, з Лейзером Тев’є – характер органічно трагікомічний. Проте у картинах з доньками, які стали надто самостійними, та урядником Тев’є Фролова вражає стриманим, сповненим почуття ображеної гідності не «маленької» людини трагічним поводирем, охоронцем традицій свого народу.
Серед відомих виконавців цієї ролі в драматичному та музичному театрах, зокрема, Богдана Ступки, Євгена Леонова, а також Тев’є Хаїма Тополя в американській екранізації мюзиклу, Фролову ближчим виявилося саме трактування ізраїльського актора. Вони споріднені не лише фактурно, але й ментально. Парадокс Володимира Фролова у цій ролі полягає в тому, що шукаючи правду національного характеру (як черпаючи з власної органіки, так і читаючи, приміром, про виконання Тев’є Соломоном Міхоелсом), він спромігся створити образ загальнолюдського звучання. Що в театрі музичної комедії трапляється ой як нечасто!
Одесити особливо пишаються образом графа Воронцова, нещодавно створеного Володимиром в однойменній виставі. Музичний матеріал мюзиклу порівняно тривіальний, втім досвідченому артистові вдалося проявити в цій роботі якщо не сповна історичну, так художню правду характеру. А саме це цінував у мистецтві Олександр Пушкін, сценічне втілення якого Воронцов-Фролов, за версією театру, не утискає в свободі, а виховує власним моральним прикладом.
Не формулючи тезово тему творчості Володимира Фролова, все ж підсумую спільні для багатьох його героїв риси: об’ємність, цілісність характеру, почуття власної гідності як частина патріотизму (хоч в розумінні мешканця Анатовки Тев’є, хоч – сановного графа-губернатора Воронцова), вміння радіти життю та бути щасливим (Сезар, Петруччо), здатність відкривати у собі несподівані якості (Кречинський, Хіггінс). Всі ці риси притаманні й самому артистові.
Те, що найкращий актор театру музичної комедії гідний «Оскара» вважає його головний режисер театру ім. М. Водяного Володимир Подгородинський. Адже в минулому місяці він випустив прем’єру – мюзикл М. Самойлова «Оскар» із Фроловим у головній ролі! Французька комедія К. Маньє у редакції петербуржців М. Самойлова, С. Петрова та В. Подгородинського заграла на рідному для Фролова грунті «одеськими національними» барвами життя.
Проте свій ювілей актор святкує виставою рок-оперою «Мойсей». Спектакль є цінним для Володимира Фролова тією ексклюзивністю матеріалу, якою здавна славиться його рідний театр. Твір Артура Бродського було вперше прочитано на цій сцені, Фролов став першим виконавцем ролі пророка в історії музичного театру. Крім того, саме цю виставу вже встигли оцінити на історичній батьківщині її сюжету. У 2016 році Володимир Фролов з успіхом зіграв і заспівав Мойсея на кількох сценах Ізраїлю в рамках гастрольного туру вистави.
З нагоди урочистих дат заведено висловлювати свої побажання ювіляру. Улюбленому акторові Володимиру Фролову я зичу одне-єдине: аби всі його майбутні роботи в театрі так само слугували вдячним матеріалом для театрознавчих досліджень!
Фото зібрала Юлія Щукіна
