Соціальні ініціативи театру останнім часом стали помітним культурним явищем. У багатьох країнах існують соціально орієнтовані театральні проекти, театри, студії, фестивалі. Які пріоритети мають подібні ініціативи? По-перше, виховання нового покоління глядачів, яке вже завтра може сказати театру «ні», і по-друге, арт-терапія, або театротерапія, спрямована на взаємодію з людьми, з тих чи інших причин майже позбавленими доступу до культури, у тому числі з людьми з особливими потребами.
Наприклад, Санкт-Петербурзький інтеграційний театр «Ляльки» шукає форми спілкування з дітьми, які мають порушення слуху. У межах благодійного проекту «І ляльки оживають…» Петербурзького музею ляльки створюються інтерактивні вистави для дітей-інвалідів.
В Україні, на жаль, театротерапія залишається переважно прерогативою психологів. Що стосується харківських мистецьких закладів, можемо назвати проекти театру «Арабески» «Театротерапія як метод соціальної реабілітації» 2003, 2004 р. і проект «Лялькотерапія» творчого об’єднання «Ptah» (керівник І. Ципіна).
У межах соціальних проектів ведуться інтенсивні пошуки форми вистави і, зокрема, вистави для дітей.
Що для режисера має бути важливішим? Бурхлива реакція маленького глядача, яка не завжди є справжнім враженням від вистави, або напружена тиша, що говорить про глибоке сприйняття та розуміння?
Як досягти саме тієї реакції глядача, яка бажана, адже діти – не дорослі, і дивитися виставу «із ввічливості» вони не стануть. Можливо, один з варіантів вирішення цієї проблеми – створення такої вистави, де діти стають її співтворцями та учасниками. Активне втручання у театральну дію – це те, чого не буває у театрі для дорослих і що може існувати у театрі для дітей.
Прикладом творчого співіснування у межах вистави акторів і глядачів (але, зауважимо, особливих акторів і глядачів) є харківський соціальний проект лялькотерапія, ініціатором якого виступив театр «Птах» та режисер Ірина Ципіна. Проект лялькотерапія вирізняється з більшості інших арт-проектів тим, що театр у даному випадку не надає людям з особливими потребами «культурну розвагу», а за допомогою театральних методів працює над творчою реалізацією людей.
Лялькотерапія – це особлива форма інтерактивного театру, коли гра з лялькою використовується для психологічної допомоги. Це своєрідна форма адаптації в соціумі дітей з особливими потребами.
Лялькотерапія практикується в Європі вже давно. Такі програми діють у Франції, Німеччині, Бельгії. Наприклад, в італійському місті Червія існує театральний центр «Arrivano dal mare», у якому не тільки проводяться заняття лялькотерапії з дітьми-інвалідами, але й на початку 2000-х років засновано невеличку трупу, яка складається з дітей з особливими потребами.
Маленькі актори разом з професійними лялькарями та психологами виготовляють ляльок та створюють вистави. Адже лялька не тільки розважає та розвиває дитину, але й лікує. А дітям з обмеженими фізичними можливостями – ще й допомагає збагатити свій інтелектуальний та емоційний світ.
У 2006 р. італійські ентузіасти лялькотерапії взяли участь у ІІ Харківському фестивалі театрів ляльок та інших форм сценічної анімації «Аніма». У рамках форуму актор театру «Arrivano dal mare» Маріо Вакка показав виставу у стилі комедія дель арте «Секрет одного кавалера» із традиційними рукавичковими ляльками на ширмі. Але запам’ятався, за оцінкою аналітика фестивалю Є. Русаброва, не стільки цим показом, скільки спільною з арт-терапевтом, психологом Андріано Брандолліні презентацією унікального для українського театрального простору проекту – «Лялькотерапія» (Puppet Therapy).
Отже, чому акція «Лялькотерапія» стала важливою складовою фестивалю «Аніма»? Можливо тому, що в основу обох проектів закладені подібні принципи, а саме: створення ілюзії оживлення й одухотворення мертвої матерії (ляльки, предмету). Організаторами «Аніми» було вирішено, що акція проходитиме впродовж п’яти днів на базі Харківської гімназії-інтернату для сліпих дітей ім. Короленка.
Самі італійці кажуть, що на їх батьківщині подібний проект не має назви. «Термін «лялькотерапія», мабуть, придумали самі українці. – говорять вони, – в Італії взагалі немає назви цих уроків. Це спосіб бути дітям разом – робити щось власноруч».
Мету своїх уроків вони визначають так:
«довести дитині, що, не зважаючи на обмежені можливості, вона все може зробити сама: від створення ляльки до створення образу та втілення його на сцені».
Схема роботи арт-терапії доволі тривіальна: ляльок виготовляють зі звичайних газет. Спочатку ліплять три шарики – це голова та тіло ляльки (чимось нагадує сніговика), потім прикріплюють ноги та руки. Газетну ляльку юні лялькарі обклеюють білим папером – це найважче, говорить Маріо Вакка.
Робота тривала та цікава. Це, пояснює актор, – теж частина методики – своєрідний тренінг на витримку. Коли сама лялька готова, починається найцікавіше – треба придумати їй сценічний образ. Лялька у руках дитини оживає, персоніфікується й одухотворюється. Цю найважливішу частину роботи Маріо Вакка описує так:
«У кожного з’явиться свій персонаж: йому треба буде додати волосся, придумати одяг, худий або товстий, в окулярах – без окулярів, низенький або високий. Потім кожному персонажу буде вигадана історія, а потім історії всіх персонажів переплетуться – і вийде п’єса».
Акція викликала зацікавлення у режисерів, акторів та театральних критиків, а також у широкого загалу глядачів. Допомагали дітям створювати ляльок студенти Харківського університету мистецтв та їх викладач Ірина Ципіна. Вони пройшли стажування у італійців для того, щоб втілити в життя такий проект вже самостійно.
Перший самостійний проект «Птаха» був реалізований у тому самому навчальному закладі. Схема занять була запозичена у італійців. За два тижні вихованці гімназії разом з педагогами зуміли виготовити ляльок та створити виставу «Білосніжка та семеро гномів» за казкою братів Грімм, яку показали на сцені Харківського Будинку актора. В одному з інтерв’ю І. Ципіна говорить:
«Мене схвилювало, з яким захопленням діти робили ляльок, адже більшість з них були сліпими та свої творіння навіть не бачили!»
Після циклу творчих уроків у гімназії для сліпих І. Ципіна отримала грант на широку реалізацію свого проекту. За допомогою вона звернулась до психологів, знайшла з їх сторони розуміння та підтримку. Було вирішено співпрацювати із спецінтернатом № 55 для дітей, які відстають у розвитку. Це діти у віці 10-13 років, зі звичайних родин, проте з порушеннями, що призвели до розумової відсталості. Рівень розвитку дітей різний. Хтось все розуміє та виконує завдання дуже швидко, хтось повільніше.
У процесі роботи діти спілкуються з лялькарями. Дорослі намагаються розговорити дітей за допомогою простих запитань – про улюблений предмет в школі, про їхній побут, родину. Педагоги інтернату казали, що від заняття до заняття діти живуть в очікуванні.
«Ми хочемо, щоб дитина почувалася повноцінним членом суспільства, зі своїми думками, переживаннями, радощами. Наші діти починають вірити у себе», – розповідає режисер.
Дійсно, результат перевершив очікування. Коли проводяться заходи у самому інтернаті, діти не беруть участь у них. А ось лялькотерапією захотіли займатися самі. Вчителі підкреслюють, що після кожного заняття діти приходять у клас у гарному настрої, діляться враженнями, адже їм вдається відчути, що кожен з них важливий, у кожного своя роль. В основному, це емоційно нестійкі діти, багато з них – з порушенням рухової функції.
Педагоги кажуть, що за час занять лялькотерапією в них покращилась координація, дрібна моторика, адже робота з лялькою вимагає точності рухів. У дітей розвивається уява, з’являється бажання відповідати на уроках, вони самі проявляють ініціативу. На думку організаторів проекту, творча атмосфера, що панує на заняттях, дозволяє вирішувати й важливі корегувальні моменти: впоратися із сором’язливістю, агресивністю, багатьма невротичними розладами
Результатом напруженої спільної роботи дітей і арт-терапевтів стала вистава «Ніч напередодні Різдва» за творами М. Гоголя. Як і у справжньому театрі, вистава тут – організм, де усе взаємопов’язано.
Наприклад, якщо хтось з юних акторів забуде про свій вихід на сцену – підведе партнера, який у цю мить на сцені має знайти вихід із ситуації, що склалася. Таким чином лялькарі привчають дітей бути уважними один до одного. Кожному у такій виставі знайшлась не тільки роль, але й ще якесь завдання. Один робить підзвучку, інший подає реквізит, третій змінює декорації. Такий підхід розвиває почуття відповідальності за свою справу.
Функції режисера у такому колективі складні і відповідальні. Від тексту п’єси до сценічних засобів (кольори, світло, музика) – усе потребує особливої адаптації і водночас не має звестися до зовнішньої динаміки, а має викликати емоційну реакцію, пробудити почуття глядача.
Крім того, режисеру часто доводиться показувати все самому. Але, захоплюючись, діти не тільки точно відтворюють показане, але й намагаються привносити у роль щось своє: неповторні інтонації, особливу реакцію персонажа на те, що відбувається. Так лялька стає посередником в пізнанні навколишнього світу.
Оскільки лялька створюється власною уявою дитини, вона ідентифікує її з собою, тобто надає їй рис свого характеру або намагається зробити її такою, якою хоче бути сама. Таким чином, лялька, що створена руками дитини та з її допомогою оживає, допомагає дитині розкрити свій внутрішній світ і заявити про себе світу навколишньому. Роблячи це опосередковано, через свого персонажа, діти не бояться і не соромляться.
У такий спосіб досягається головна мета занять – в ігровій формі звільнити дітей від комплексу неповноцінності, наявність якого подавляє й без того обмежені їх можливості.
Соціальні ініціативи театру «Птах» набули широкого висвітлення у харківських ЗМІ, інтернет-виданнях, соціальних мережах. Так через соціальні мережі до «Птаха» звернулися батьки дітей, хворих на аутизм, з пропозицією співробітництва. Така глядацька аудиторія має певні особливості сприйняття, і тому не може бути охоплена звичайним державним театром для дітей.
До перегляду вистав переважно за відомими казками («Курочка Ряба», «Колобок») дітей готували педагоги і психологи. Вони читали їм казки, роздивлялися ілюстрації, пропонували розфарбувати казкових героїв. Навіть найменша позитивна реакція глядачів протягом невеличкої двадцятихвилинної вистави вважалася великим успіхом. Відмінність цього проекту полягає у тому, що лялькарі вже не навчали грі з лялькою, а самі силою свого мистецтва, своєї акторської майстерності мали залучити до театру таких особливих дітей. І це вже був власний досвід. Соціальний проект театру «Птах» підтвердив, що театр може бути потужним засобом реабілітації і може бути доступним для будь-якої категорії глядачів.
Здійснені у рамках акції «Лялькотерапія» проекти стали єдиним у своєму роді театральним експериментом в Україні. Їх роль як однієї зі складових виховання й реабілітації дітей-інвалідів важко переоцінити.
За задумом організаторів «Лялькотерапія» мала продовжитися у різних навчальних закладах Харкова і області. Але з низки причин (перш за все фінансових) цього не сталося. Є у ініціатора проекту й ідея створити постійно діючий театр ляльок, трупу якого склали б діти з особливими потребами. Такий, який створили італійські колеги. У цьому затишному театрі діти поступово позбувалися б страхів, комплексів, і допомагали їм у цьому ляльки, які, як стверджують фахівці, можуть все. Перефразовуючи висловлювання Є. Русаброва про фестиваль Аніма скажемо: «Лялькотерапія повинна стати початком, а не лишитися епізодом».
Фото з архіву театра «Ptah» та благодійного фонду “Цветы жизни”.
(Харків, інтернат № 55, 2009 р.)
