Казки живуть не лише на кольорових сторінках дитячих книжок. Щось неповторно фантастичне нам дарує театр, а особливо театр особливо вибагливого глядача – театр ляльок. Тут перед нами відкривається невимовно багатий світ емоції, відчуття, фантазії і віри в добро. Лялька тут не просто іграшка, лялька – носій ідеї, друг, котрий впливає на формування дитячого світогляду.
Лялькове мистецтво – це окремий світ знаків, символів, гри і правди; це сміх і сльози; це актор і лялька. Театр ляльок багатогранний, глибокий і самодостатній вид театрального мистецтва. Театр для дітей – це планета Щастя! Лялькове мистецтво варте того, щоб про нього писали, говорили. Воно не приховує дійсно обдарованих людей, котрі надихаються власною справою. В ляльок не прагнуть становища, багатства і почестей. Їхня головна мета – саме життя: трішки справжнє, дещо казкове.
Саме тут, у Львові живе і творить диво для дітей і дорослих майстриня сцени Львівського обласного академічного театру ляльок Слава Курилко, життєвою і професійною супутницею якої вже 43 роки є лялька.
– Пані Славо, коли ви зрозуміли, що хочете присвятити себе театру?
– Все почалося із дитячої студії «Світлячок» при Будинку Будівельників культури в одному з інтернатів Львова, де я жила дитиною та активно працювала. Моїм вчителем по студії була Луганська Валерія Миколаївна (акторка Львівського обласного театру ляльок), вона і прищепила любов до ляльки. Навчаючись в інтернаті я освоїла базові технічні навики роботи з лялькою, на початках володіла «петрушкою» і тростиновою лялькою, а вже в театрі вчилася працювати з іншими системами ляльок. Будучи школяркою намагалася проявити себе всюди і якомога більше: в спорті, в туризмі, співах. Мені подобалося пізнавати щось нове, я ніколи не могла сидіти на місці без діла.
– А куди все-таки хотіли податись по закінченню інтернату?
– Сімнадцятирічною я закінчила навчання в інтернаті. Зі мною в студії було ще два хлопчини, які любили лялькову справу і Валерія Миколаївна готувала їх до вступу в Ленінградський державний інститут театру, музики і кіно, куди хотіла і я. Проте доля склалася так, що я не мала змоги отримати освіту за межами Львова… Тому мене Луганська Валерія порадила Львівському обласному театру ляльок, де в цей час працював режисером Шурупов Михайло Олександрович зі своєю дружиною Вірою Артурівною, котра і в театрі, і при студії була акомпоніатором. Прослуховування пройшло успішно і мене призначили актрисою театру допоміжного складу. Але мені досі шкода, що мене не готували до вступу в Ленінград. Я б дуже хотіла…
– Отже, з травня 1972 року ви почали працювати в театрі. У вас за сорок три роки я нарахувала сто двадцять ролей. А перші з них пам’ятаєте?
– Вже в перший рік роботи мене ввели у постановки «Палаюче серце», «Пригоди Піфа», «Веселі ведмежата» на головні та другорядні ролі, а з нового сезону почалася підготовка до важливих гастролей театральної трупи в Київ. Зовсім скоро був випуск вистави «Казка Карпатського лісу», де я була в головній ролі Оксани та постановка «Карлик Ніс», в якій я виступала в живому плані, а також з лялькою.
– Лялька виносить людське «Я» за межі реального буденного світу і наче продовжує подорож людини в уявному мистецькому просторі. Важко шукати підхід до ляльки і щоразу відкривати себе по-новому? Можливо була якась найближча для Вас лялька?
– Кожна лялька особлива, зі своєю енергетикою. До кожної потрібен свій підхід. Ти її, як мати, вивчаєш: треба з нею говорити, ти вчишся з нею ходити, дихати, розмовляти. Твоя лялька – це твоя дитина. Якщо зумієш її полюбити, то все в тебе вийде. Без любові не вийде нічого.
А найбільше мені подобається Еліза з вистави «Дикі лебеді». Художник та режисер знайшли для неї неповторне сценічне зображення. Вона мене «слухає» і я можу передати почуття, які в ній закладені.
– Професія актора жорстока?
– Так. Жорстокість, в першу чергу, від підприємства, з яким працюєш. Ти змушений ставити себе в вузькі рамки. В театрі я неодноразово зустрічала несправедливість. Мене це обурювало.
– Ваш вступ до Ленінградського інституту був щось на кшталт протесту чи омріяний крок для здійснення дитячої мрії?
– Так, я вирішила вступати. Навіть не так задля звання, як для себе. І ось 1990 року я стала студенткою Ленінградського державного інституту театру, музики і кіно на заочній формі навчання. До вступу мене готував мій чоловік В’ячеслав Курилко (актор Львівського академічного обласного театру ляльок), адже він закінчив стаціонар лялькаря Харківського інституту імені Івана Котляревського. Проте там я провчилася два з половиною роки, бо незабаром у Харкові теж почали навчати на лялькарів. Забравши документи в Ленінграді, на третій курс я перевелася в Харківський театральний інститут імені Івана Котляревського на кафедру театру ляльок на заочну форму навчання. У Харкові був прекрасний колектив, з ними завжди було комфортно. Люди, з якими я вчилася, в більшості, вже мали стаціонарну освіту лялькарів Дніпропетровського училища. Серед них пам’ятаю Остапенко, Цибу, Сергієнка. А вже у 1995 році я закінчила навчання в Харківському інституті і отримала диплом актриси театру ляльок.
– Доля Вам подарувала можливість працювати в Першому академічному театрі для дітей та юнацтва (тоді театр ім. М. Горького). Розкажіть, будь ласка, про цей період.
– В ТЮГ я прийшла працювати разом із своїм першим чоловіком. Робота в цьому театрі виявилася досить цікавою. Євген Бондаренко (тоді головний режисер) прослухав мене і задіяв у виставі режисера Ади Куниці «Твої шістнадцять». Часу відпочивати не було, адже пізніше в постановці «Том Кенті» самого Бондаренка я також виступила в епізодичній ролі. Вдалося попрацювати разом із Володимиром Опанасенком, зокрема у виставі «Абукасимові капці» Івана Франка. І хоча я не виконувала головну роль, але виступала із сольним номером, оскільки голосом володію вправно, це в мені ще колись помітив один викладач, коли я була ще студенткою.
Робота над поставою була цікавою. Режисер, по суті, дорослу виставу урізноманітнив введенням ляльок як персонажів. Це було надзвичайно заплююче, оскільки я грала на сцені ще й з ляльками. Матеріал для дорослих тебе піднімає вище, а дитячий набагато легший. Мені бракує праці над серйозним матеріалом… Хочу більше таких вистав як «Ловіть мить вдачі» та «Ніч під Різдво», «Тарас», «Палаючі вітрила».
– А не переманювали Вас у драму?
– В мене була пропозиція від Володимира Опанасенка працювати у Чернівецькому обласному драматичному театрі (нині Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської. – Т.С), на той час він був в ньому головним режисером, але я відмовилася, бо немає нічого кращого, ніж праця в театрі ляльок!
– Але і в театрі ляльок можна працювати, як у драматичному. Ви граєте в багатьох виставах у живому плані. Важко технічно володіти не тільки лялькою, а й собою?
– Так, у мене є вистави, де я виступаю в живому плані («Дорога до Вифлеєму», «Карлик Ніс», «Про що дзвіночки гомоніли», «Мишенятко Мицик», «А де ж п’яте?» і багато інших вистав). Безумовно це викликає інтерес, захоплює, проте хочеться більше вистав, де я працюю з лялькою в живому плані. Це не так складно, як здається, головне зрозуміти завдання режисера.
– За часи своєї творчої праці Ви працювали з багатьма режисерами. З яким режисером Вам працювалося найцікавіше?
– Мені легко працювалося з Михайлом Шуруповим і шкода, що він не все можливе в мені використав над роботою до вистави. Цікавою співпрацею була робота з Федором Макуловичем у постановках «Лоша», «Палаючі вітрила».
– А ви самі не хотіли б реалізувати свої можливості в режисурі?
– Я не люблю режисуру! Люблю виконувати те, що хоче режисер, адже це його справа. За мною – майстерність актора, а все інше не моє.
– На жаль, у театрі ляльок дуже мало вистав для підготовленого глядача. Львівський театр ляльок, на Вашу думку, дозрів для такої аудиторії?
– Вистава «Тарас» Б.Стельмаха орієнтована на такого глядача, але до театру приходять зовсім маленькі діти, для яких вона надто складна. Та й покази цієї вистави тільки у березні, приурочені Шевченківським дням. Проте я вважаю, що ця постановка повинна йти частіше, в ній закладено дуже багато сенсу. Вона корисна не тільки дітям, а й дорослим. І перш, ніж вчителі поведуть учнів до театру, вони повинні пояснити дітям матеріал, щоб вони розуміли виставу.
Адже вистава – це процес; це вхід в мистецтво, в образне мислення різними символами, тінями. В театрі повинен бути педагог, на жаль, у нас його немає і шкода, що на такі речі ніхто не звертає уваги.
– Як Ви реагуєте на критику?
– Інколи я починаю сперечатися із критикою в свою адресу і переконувати в своїй правоті, але, коли залишаюся наодинці, то все обмірковую. Не шукаю виправдань, а шукаю причини для того, щоб помилки більше не трапилося. Я завжди хочу чути правду, але, на жаль, не завжди її чую.
– Якби випала змога прожити життя ще раз, чи пішли б в актори?
– Так, я б стала актрисою! Мені вже під шістдесят, але я весь час хочу чогось нового, цікавого від режисерів. На творчість мене надихає творчість!
Фото Богдана Мельника
