Єдиний національний і п’ять обласних державних театрів Харкова з квітня 2023 року, на виконання розпорядження Обласної адміністрації, не мають права грати для глядачів у власних приміщеннях. Всі без винятку державні театри міста відчувають на собі жахливі наслідки цих обмежень і критичного недофінансування: відтік професійних кадрів з Харкова; неможливість для тих членів колективів, які лишаються в місті, небезпідставний страх втрати власної професійної форми; катастрофічне накопичення театрами, що не мають змоги заробляти продажем вистав, боргів за «комуналку»; вимушена дистрофія репертуару драматичних та анімаційного театрів (на виїздах та у фронтових умовах граються лише одна-дві назви – тоді як до повномасштабної війни афіша кожного театру налічувала понад двадцять вистав); музичні театри міста взагалі ризикують перетворитися на «філармонії», адже вимушено вивівши колективи оркестру, хору, а почасти й балету на простій, вони перейшли до формату концертів).
Саме в таких умовах «ковтком театру» для глядачів стали у вересні 2023 року шість аншлагових показів у невеличкій глядній залі (на регламентовані обмеженнями 50 місць) Театру «Нафта» прем’єри фундаментально оновленої вистави Артема Вусика «Щур».
Недержавний Театр «Нафта» грає вже п’ять років. Якщо не рахувати того, що протягом 2010-х у нього був знаний попередник – пластичний театр з провокативною назвою «Прекрасні квіти». А чому б, власне, цього не рахувати? Минулий театральний сезон харківський колектив уперше провів поза рідним містом – у гостинному Львові. У якому, до речі, театрали відчувають брак колективу такого спрямування, який будує Артем Вусик, і якому, відповідно, там дуже зраділи. Тому можна зрозуміти мою подвійну радість – не лише знову мати змогу бачити обдарованих випускників Харківського національного університету мистецтв імені І.П. Котляревського 2000-2020-х років у спільній творчій справі на облаштованій Артемом Вусиком у рідному Харкові сцені, але і знову мати таку рідкісну у рідному Харкові часів воєнного стану змогу відвідати театр.
Театр «Нафта» є одним з кількох авторських, якими можуть пишатися харків’яни, адже він є знаним в Україні, а його творці та учасники неодноразово брали участь і в міжнародних театральних проєктах. Можна більшою чи меншою мірою поділяти видову специфіку та інтелектуальну нуарно-пародійну естетику цього колективу, проте не можливо не вшанувати тієї відданості й послідовності, з якою режисер Артем Вусик від середини 2000-х будує власний шлях у сценічному мистецтві.
У цьому театрі Артем є і драматургом, і режисером, і постановником пластики, і часто автором сценографічного рішення постановок. Щоправда, зокрема, над «Щуром» режисер співпрацював з композитором Сергієм Савенком, безперервна музична драматургія якого цілковито відповідає стилю комедійного блокбастеру (цілісне музичне рішення вистави включає в себе як просто «фонову» музику, так і фрагменти, що завжди вдало підкреслюють гостроту зображених ситуацій).
Вистави «Нафти» є перформативними. Зокрема, у «Щурі» слово подається дозовано, акцентовано (поки не кожному акторові цього театру вдається виявити слово у перформативній виставі як справжню «подію»). У стильному оливково-фіолетовому кольорово-світловому середовищі вистави «Щур» (художник зі світла Олександр Чиж) поодинокі яскраві кольорові акценти набувають символістичного, «фатального» забарвлення, як ті хустки детективів, за однією з яких колеги намагаються ідентифікувати зрадника. В той самий час, лаковані штиблети або капелюхи-борсаліно сприймаються як стильовий маркер детективної серії.
Пересічний глядач, який цінує у виставах театру «Нафта» цікавий сюжет, принадну та ексклюзивну сценічну форму, блискучу відпрацьованість кожного жесту, кожного вияву міміки, а також неабияке почуття гумору «нафтовиків», навряд чи здогадується, до якої міри цей «живоплановий», по суті, перформативний театр позначений логікою сценічного мислення, яку прищеплюють студентам кафедри майстерності актора і режисури театру анімації. До речі, не так буквальною демонстрацією цієї логіки, як пародійною кульмінацією є у постановці «Щур» сцена гонитви гангстерів за прибиральником з фатальною валізою, розіграна з затятістю капустяника на справжнісінькій лялькарській ширмі за допомогою ляльок найтривіальнішої системи – рукавичкової (художниця анімаційного плану ‒ Ольга Турутя).
Ця сцена сприймається як максимально очуднена, гранично узагальнена екшн «наздоженалка» – пародія одразу на всі кінематографічні, театральні та мультиплікаційні штампи показу подібних ситуацій. Втім, хутко розумієш, що розширені анімаційні повноваження сценічної дії слугували в «Щурі» свого роду «передкульмінацією», в той час як розв’язку визначає хореографія фахової акторки Ніни Хижної. Їй вдалося поставити танок як драматичну розв’язку вистави, при цьому і тут оприявнивши пародійну логіку «Щура» (переведений в рапид танок-апофеоз Сил Добра із Силами Зла). Від анімаційної логіки у виставі А. Вусика і комедійно-сюреалістична гра масштабами предметів та елементів сценографії в просторі сцени. Її продовження – обігравання акторами іграшкових предметів (яскравенького кольору кишенькового стаціонарного телефона або хлопчачих ілюмінованих «пукалок» made in China).
До філософії театру анімації тяжіє у виставі сцена, в якій акторка Олена Баженова за допомогою етюду з чоловічим плащем та іграшковим пістолетом наочно досягає ефекту присутності на сцені одразу двох – жертви та вбивці. Її робота з «оживлення» предмету змушує дію знаково уповільнитися, а глядачів – заворожено слідкувати за магією амбівалентного існування в дзеркалі сцени людини-костюму, створеного за допомогою пластики руки.
А от найглибший зв’язок вистави з анімаційною логікою – у способі творення образів, категорично протилежний психологічному театру. Кожна роль у «Щурі» – «маска», майстерно сконструйована і чітко зафіксована (цей принцип геть не заперечує багатства і віртуозності міміки деяких акторів, в чому особливо відзначився Дмитро Третяк). Цьому принципу «маски» підкорюються не лише обличчя акторів, але й суцільна пластика їх тіл.
Маску «простачка», «маленької людини» прибиральника пана Чепєленко, волею року вплутаної до мафіозних розборок, вдало приміряв на себе молодий актор Денис Ломакін. У тому, до якої міри ця людина маніпупусінька, можна пересвідчитися в імпровізаційній сцені, у якій детективка Маерс, з властивою їй високомірністю, кільканадцять разів кумедно перекручує його прізвище. Проте, саме найпересічнішій людині, за законами комедійного жанру, випадає заволодіти сакральним для мафії предметом. Разом з тим, роботі Д. Ломакіна ще бракує тієї міри особистісної оригінальності, мистецької цілісності, якою позначені образи, створені старшими партнерами по «Щуру». Типажно вдало і з почуттям міри грає бодігарда і за сумісництвом гангстера-виконавця Антон Репях. У його втіленні ця службова роль набула трагікомічного забарвлення.
Утім, невпинно утримує у «Щурі» увагу глядачів блискучий акторський «терцет»: детектив Спун-щур (Дмитро Третяк) і його колеги Маерс (Олена Баженова) та Сміт (Микола Набока).
У сценічному існуванні цих акторів прослідковується не лише стилізація під прийоми німого кінематографа, але й невимушене пародіювання культових фільмів кінця ХХ – початку ХХІ століть: «Люди в чорному», «X-файли». Останній серіал особливо відлунює у сценічно цікавих, від початку гранично недружніх взаєминах героїні Олени Баженової з героєм Миколи Набоки. Великий комедійний ефект викликає у глядачів спостереження за цією не-парою, адже чистота і розсіяне перебування на власній хвилі високого красунчика-інтелектуала у білому плащі та борсаліно просто таки не дозволяють йому помічати, як ставляться до нього колеги з детективного відділку. Тим часом невисоку красуню з холодним поглядом і ясно-червоними губами «аж вивертає» від кожної загальмованої реакції колеги, і це неабияк смішно!
Вистава «Щур» у нинішньому складі багато в чому склалася саме завдяки повноцінному протистоянню у ній викапаного «героя» – викапаному ж «антигероєві» та органічній «дратівливій» характерності, винайденій єдиною виконавицею жіночої ролі у виставі. Актори Микола Набока і Дмитро Третяк абсолютно володіють пластикою власних тіл, досягаючи такої близької ідеям «Фізичного театру» Миколи Набоки (Львів) психологічної ексцентрики або інтелектуальної арлекінади за Лесем Курбасом.
Над способом пластичного існування у виставі працювала Ніна Хижна. Пластичні екзерсиси Дмитра Третяка і Миколи Набоки є цілком завершеними етюдами – мікро-«перетвореннями», з яких, Микола Набока і Дмитро Третяк, по суті, і сплітають партитури власних ролей. Як, наприклад, пластика людини-щура, людини-злодія (чимало сприяє такому враженню від образу і гротесково підкреслена гримом «мультиплікаційна» яскравість фактури Дмитра Третяка), яка задовго до фіналу вистави візуалізує у підсвідомості глядача образ, що у фіналі буквалізує бутафорський щур біля розчохленої валізи-яблука розбрату.
Театр «Нафта» має в репертуарному списку вистави та перфоменси різних напрямків, зокрема, і гостроактуальні для соціуму перформативні читання. «Щур» поміж них – це стильна пародія на детектив «чорної серії», вистава, яка дозволяє глядачам «релакснути» у реаліях регулярних повітряних тривог та трагічних новин. Водночас з тим – цю мету «нафтовики» підкреслюють на початку і наприкінці показів вистав – вона дозволяє глядачам, переживши півтори години позитивних емоцій, задонатити на потреби армії, тим самим подякувавши воякам за таку «мирну можливість» завітати до театру. Тобто театр організує в усіх сенсах слова корисне проведення часу в театрі!
Світлини Олександра Осіпова
