Театр Одеського розливу «ЛанжеронЬ» було створено майже п’ятнадцять років тому. Його «батько й мати-засновники» пов’язані корінням з двома містами України: Харковом, де народився і мешкає заслужений артист України Віталій Бондарєв, та Одесою, представницею якої є режисерка Галина Панибратець.
На початку цього театрального сезону «ланжеронівці» змінили «прописку». З Будинку Актора, дві сцени якого добре відомі всім справжнім театралам навіть поза межами Харкова, театр перебрався до зали Центру культури і мистецтва в особняку за адресою вул. Пушкінська, 62.
В Україні лічені актори (Лідія Данильчук у Львові, Михайло Мельник у Дніпрі) стабільно продуктивно працюють у надскладному жанрі моновистави. Тож, сьогодні для Харкова театр «ЛанжеронЬ» є двічі унікальним: як єдиний спеціалізований на моновиставах і як театр, в якому переважають постановки на єврейську національну тему (при чому, В. Бондарєв щоразу знаходить в рамках цієї теми сюжетно «неходжені» ним стежинки й жанрові відтінки).
Складається враження, що здобувши протягом 1980-2010-х років досвід роботи в системі державного театру України, де ролі йому обирати не доводилося, В. Бондарєв, з його невгамовною творчо-ініціативною натурою, свій власний театр заснував, щоб подорожувати з ним світом, пізнавати цей світ і людей, а ще – тривати в діалогу без посередників із цікавими йому авторами. У переважній більшості вистав В. Бондарєв обходиться без сценічних партнерів, втім він завжди дуже вміло залучає у партнери глядачів. Автори, які в різні роки зацікавили «ЛанжеронЬ», є дуже різними: від класика І. Бабеля до класика нашої сучасності Е-Е. Шмітта, від відомих авторів радянської доби Л. Філатова, О. Каневського, А. Крима до сучасників україно-білоруської авторки, лауреатки Нобелівської премії С. Алексієвич та одесита О. Бірштейна. Строго кажучи, театр не завжди слідував стезею єврейської теми, але завжди залишався відданим плутовському жанру (і його герою), і всі його вистави, незалежно від серйозності або легковажності їх проблематики, просякнуті добірним гумором (назва театру зобов’язує – гумор є фірмовою одеською рисою!).
Зізнаюся, не все в репертуарній політиці «ЛанжеронЬ» особисто для мене є прийнятним, інколи здається, що цей недержавний театр, прагнучи дібрати «свою» аудиторію та втриматися на плаву серед десятків інших театрів Харкова, не лише грає, але й заграє… Так, категорично вибивається з усіх перелічених векторів репертуарної політики театру «ЛанжеронЬ» совєцько-нафталінна п’єса «Забайкальська кадриль» В. Гуркіна. Але що не підлягає переоцінці, скільки б вистав цього театру не переглянути, так це виняткова акторська майстерність його творця та «мотору» – Віталія Бондарєва. Як не девальвуються і його фантастичні непосидючість та контактність (Бондарєв протягом одного місяця може грати вистави у трьох країнах), працездатність і акторська пам’ять (з 11 вистав в діючому репертуарі театру «ЛанжеронЬ» 6 – його моновистав).
Однією з останніх постановок театру стала трагікомедія «Моня» за відомою книгою «Моня Цацкес – прапороносець» Ефраїма Севела (псевдонім Юхима Драбкіна, який протягом життя не втомлювався шукати свою батьківщину, змінюючи білоруську прописку на московську, а підданство СРСР на ізраїльське та США).
Майже дві години без антракту на сцені – один актор в оточенні десятків знеособлених чурбаків з перуками, військовими головними уборами і характерними вусами полковників. До Другої Світової війни Моня Цацкес був перукарем у Паневежисі. Професія наклала відбиток на його світогляд. І весь світ довкола він бачить саме крізь «окуляри» перукарських ножиць. Навіть у юну учасницю заводської самодіяльності Фіру, він, лежачи у шпиталю з лицевим пораненням, закохується через перукарське захоплення її довгим рудавим волоссям. Крім чурбаків до послуг актора у виставі обмаль предметів: розчіска, валіза і пара взуття, в якій Моня пройшов усю війну. З предметів меблювання – стіл під в’язаною скатертиною, стілець та кремовий абажур. Проте жодна мізансцена на тісному квадраті сцени не повторюється, як не повторюється й актор у демонстрації десятків сценічних характерів – від наскрізних персонажів до епізодичних (буквально на кілька влучних реплік!).
«Моня» починається мало не як низка анекдотів про армію, втім поступово вивищується у драматично сконденсовану оповідь про здатність людини зберігати свою ідентичність навіть в нелюдських умовах. Віталій Бондарєв – майстер переходу в рамках однієї вистави від низових жанрів до високих: щемливої лірики та безпафосної людської трагедії.
Одним з партнерів В. Бондарєва у «Моні» виступила музика. Настроєвою різноманітністю і водночас драматургічною цілісністю вона вибудовує у виставі додаткову «сферу». Інколи музика слугує тими інтонаційними «напливами», що розривають наратив сюжету, допомагаючи акторові перенести глядачів у паралельну реальність: чи то фантастичних сновидь рядового (який від втоми заснув біля котла польової кухні… стоячи), чи то молитовного екстазу зустрічі юдеями Суботи під час ними ж спровокованого обстрілу бліндажів (тільки б не слухати знову політпропаганду «штабного» атеїста Каца)!
До такої міри щільне «партнерство» актора з музикою у драматичній виставі пояснюється «музичністю» гри самого В. Бондарєва. Його акторський спів продовжує дію, коли одних слів стає замало; з поправкою на індивідуальність, мелодикою єврейської мови делікатно і дозовано забарвлені розмовні інтонації мало не кожного з обмальованих актором чисельних персонажів; свою мелодію «співають» руки В. Бондарєва, коли він відтворює ритуал першого чаклування обдарованого перукаря Моні над зачіскою своєї коханої Фіри – по суті, сцену його освідчення. Ніби і розумієш, що перед тобою актор, який Моніним фахом віртуозно не володіє, але віриш у запропоновані обставини цілковито! Так само, як беззаперечно вірить в них В. Бондарєв – у даному випадку обіграючи реквізит як найдорожчу партнерку!
Силою власної уяви та переконливості актор моделює у глядачів ілюзію кінематографічно ретельно відтворених середовища і прикмет часу. Деталі, що постають на сторінках талановитої прози, у виставі «упредметлюються» винятково багатством уяви та чуйністю до відтінків слова В. Бондарева.
У «Моні» є дуже сильна сцена, яку можна назвати «програмною» в рамках політики декомунізації: кілька днів артилерія голодувала в окопах під вогнем, і коли Цацкес прорвав «блокаду» та під розривами снарядів притягнув зі штабу наплічника, в його череві (навіть не розкритому, а розпанаханому нетерплячими пацанами!) голодні солдати знаходять лише агітаційну макулатуру та погони, що одразу ж летять у багно. За обставинами дії це – скоріше багатофігурна сцена з фільму. Але В. Бондарєв виявляється спроможним символічно передати глядачам прокльони та виття цілої роти голодних глоток, що підносяться у небо наче феєрверк до «свята радянської армії».
Моня – звісно, не герой, але саме він – типовий герой вистав Театру «ЛанжеронЬ» – маленька людина в умовах доби потрясінь. Цацкес – єврейський інваріант Тьоркіна чи Бумбараша: йому таланить у коханні там, де іншим Доля підносить «гарбуза», він виживає всупереч стовідсотковій статистиці смертності та ловить за хвіст жар-птаха свого щастя (хоча й контуженого!) там, де інші отримують самі «похоронки»…
З вистави виходиш з думкою про протиприродність для людства війни, розв’язаної в інтересах лічених керівників імперій. Індикатором її абсурдності у «Моні» стає єврейсько-литовський склад роти, в якій проходив службу мобілізований з нерадянського Паневежиса Моня. У цій роті погано розуміють і говорять російською, проте чомусь мусять (ціною життя!) захищати нав’язаний їм окупантами червоний прапор. У виставі Театру «ЛанжеронЬ» пролунала й інша важлива тема – знеособленості, перетворення на чурбаків людей, які відриваються від свого коріння та національних традицій.
