Наприкінці грудня минулого року в Миколаївському академічному театрі ляльок відбулася прем’єра вистави для дітей молодшого шкільного віку «Аліса в країні див». Запрошена з Львівського академічного театру ляльок режисерка-постановниця Яна Титаренко за основу спектаклю обрала п’єсу харків’янина, відомого театрознавця, теоретика театру анімації, педагога та критика Євгенія Русаброва (1955 – 2013). У Миколаєві цю п’єсу вперше було поставлено в перекладі українською.
Новий спектакль збирає неоднозначні відгуки. Прем’єру було здійснено до новорічно-різдвяних канікул. Перший показ «Аліси в країні Див» школярі зустріли емоційно, а от зовсім маленькі глядачі, які переважно наповнювали залу в святкові дні, не отримали того задоволення, яке, очевидно, приніс би їм перегляд «Солом’яного бичка», «Гусеняти» або «Ріпки».
Спектакль Я. Титаренко у Миколаєві явно розрахований на іншу цільову аудиторію: на школярів, які вже в змозі оцінити керролівську іронію та парадоксалізм, та на фестивальну професійну публіку, яка знається на тонкощах анімаційних технологій і аналізує адекватність професіоналізму команди до режисерського задуму. Для задіяних у постановці акторів робота із запрошеною режисеркою стала цікавою та почасти новаторською. У миколаївському театрі ляльок працюють в тому числі випускники кафедри майстерності актора та режисури театру анімації Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського, який закінчила і Яна Титаренко. Тому не диво, що складні понятійні та професійно-технічні завдання постановниці там зрозуміли і втілили із ентузіазмом.
Матеріально-технічні можливості Миколаївського театру ляльок, турботливо удосконалені директоркою Вікторією Терещенко, дозволили Яні Титаренко реалізувати режисерський задум без погрішностей. Спектакль, вирішений на стику керування лялькою у відкритому прийомі та у «чорному кабінеті», де основна анімаційна система – це рука-кулька, напряму залежить від якості світлових ефектів. На щастя, в Миколаєві з високопрофесійною світловою партитурою спектаклю все склалося – там є Ігор Козичев! Специфічну атмосферу англійської казки (у якій жахи переплелися із філософією та детективом) світло домальовує дуже образно. От таємничо випливають на глядачів із синьої імли сап’янові корінці книжок у старовинній бібліотеці казок, а от здіймаються у повітря в чудернацькому танку кольорові кухлики для традиційного п’ятигодинного чаювання… Атмосферу підтримує і музика, то бешкетливо-казкова (як у сценах «наздоганялок»), то романтична (як у сцені появи таємничого саду), а то й псевдо-войовнича (тема «хору хлопчиків» з опери «Кармен», аранжована з кумедними «ляльковими» інтонаціями).
В «Алісі в країні Див» принципово важливою є робота команди, яка спільно творить заворожуючі дива сценічної ілюзії. У кожному з двох виконавських складів вистави задіяно по шість акторів. Технічною особливістю є ставка на подекуди навіть непомітну для глядачів колективну дію. Зокрема металофонові «кроки» Гусениці викликають щиру реакцію дітей, які навіть не здогадуються, що це – справа рук музичного артиста Андрія Біличенка. А образ Королеви не був би таким сценічно ефектним, якби не прихована від очей глядачів технічна допомога актрисі, що її грає, колежанок Марини Мажній та Ганни Коржової.
Для покоління дітей, що зросло на фільмах та книгах про Гаррі Поттера, ключ до розуміння керролівської казки – це магія. Звісно, для режисерки та акторів казка цікава не лише цим, їм-бо зрозуміле авторське послання про безглуздість зарегламентованого устрою світу дорослих в очах допитливої та небанально мислячої дитини. Разом з тим, саме магія театру анімації дозволяє дітям сприймати непрості думки автора з цікавістю. Адже в цій «Алісі…» лабіринт сходів виростає з книги; потаємні дверцята, ключ від яких лежить на столі, то збільшуються, то зменшуються; а циліндри магів з прологу перетворюються на чайника з таймером. Логіка персонажів у живому плані перетікає у поведінку ляльок, якими керують артисти. Наприклад, у прологу, де п’ятеро таємничих та смішних Магів у чорному провокують виконавицю ролі Аліси буквально увійти до книжки-казки, наймолодша з них – мініатюрна Ганна Коржова (в іншому складі Олександра Тимофєєва) увінчує собою акторську «піраміду». Коли ж актриса-крихітка зістрибує на авансцену, вся фантастична фігура, створена акторами, вмить «розсипається». Лялька Гусениця Ганни Коржової має подібну ж логіку – в разі небезпеки вона дослівно розсипається на молекули-кольорові намистини.
П’єсу Євгенія Русаброва Яна Титаренко значно скоротила, виходячи із мети здійснити постановку для дітей. Зрештою, в оригінальній п’єсі велику роль грала тема стосунків Аліси-актриси та Аліси-ляльки. У двох постановках за текстом Є. Русаброва на харківській сцені (режисера Є. Гімельфарба в академічному театрі та Я. Титаренко на учбовій сцені університету мистецтв) прийому «театру в театрі» було різною мірою дотримано. Миколаївська «Аліса в країні Див» менш за все про це. Більшою мірою це пригодницьки-фантастична історія звичайної дівчинки, яка занурюється до світу книги-казки, реалії якої мов у викривленому дзеркалі відбивають абсурдність життя дорослих. Задля лаконічності проведення головної теми через виставу, адресатом якої став маленький глядач, Я. Титаренко довелося також поступитися такими знаковими для казки Керрола персонажами, як Герцогиня, Кухарка, Чеширський кіт, Миша-Соня, Орленятко Ед, Робін Гусь, Птиця Додо, Гріфон та Чепупаха.
Дуже доречно з огляду на віковий ценз глядача актриса Марина Доманська (в іншому складі Ганна Олійник) передає закладену авторами двоїстість образу Аліси, не переобтяжено зайвим тут символізмом. У живому плані Аліса-М. Доманська – романтична, навіть трохи чуттєва. Проте, беручи до рук ляльку, актриса контрастно творить образ дівчиська-пустунки. Прийом цілком виправданий сюжетом і характером героїні, яка полюбляє вступати у суперечку із самою собою. На прем’єрі глядачі щиро реготалися, дивлячись як Аліса в особі Марини Доманської повчає… саму себе-ляльку. А непокірлива «нехочуха» із косичками сторчма на круглій голові вередує і заперечує так кумедно і зворушливо. Відчитати паралель із стосунками дітей та батьків або учнів і вчителів глядачам було легко.
Аналогічно до Аліси, яка у спектаклю «роздвоїлася», такий забудькуватий та схильний до паніки персонаж як Кролик взагалі «розтроївся»! Першого, шепелявого, Кролика грає Вячеслав Михайлюк чи Андрій Біличенко, образ другого створює Валерій Байло або Валерій Почерняєв, а третього наділяє дзвінким голоском Марина Мажній чи Сніжана Бойчук! У своїй гонитві за Часом у казці Кролик влаштовує «перегони» серед… самого себе. І три циліндри магів як постаменти учасників забігу красномовно свідчать про війну амбіцій Кролика в середині себе самого.
Духом англійського гумору та доброї акторської імпровізації просякнуто сцену чаювання Березневого зайця (Валерій Байло або Валерій Почерняєв) та Шляпника (Владислав Михайлюк, Андрій Біличенко), у якій лунає така лихозвісна тема «вбивства Часу». Театру анімації, об’єктами виразності якого виступають предмети, апріорі близькою є гра такими словесними фігурами.
Експериментальними акторськими засобами творять образ Королеви та двох Валетів-вартових актори Тетяна Задирака (в іншому складі Галина Згурська), Андрій Біличенко (також Владислав Михайлюк) та Валерій Байло (або Валерій Почерняєв). За задумом режисерки їх втілено в анімаційній системі тантамаресок, де «тіло» образу в данному випадку позначає велетенська гральна карта, а решту – «живі» руки та обличчя актора. Аби поєднати такі різнофактурні елементи в цілісний образ Я. Титаренко вигадала для Валетів надмірні паперові бороди, вуса і брови. Такий маскарад перетворює живі обличчя акторів на лялькові машкари. На відміну від акторів-чоловіків, увиразнити образи Валетів яким допомагає ще й пластика рук із списами-пензлями, Тетяні Задираці й Галині Згурській відведено лише інтонаційну та мімічну виразність в образі гнівливої та неврівноваженої Королеви. Коли вінценосна очільниця кривосуду над Алісою виходить з себе, картярські масті її «іспанського» комірця починають із карколомною швидкістю змінюватися – Королева то червоніє від обурення, то чорніє від люті.
Яскравість сценографії та ляльок Я.Титаренко не суперечать явній абстрактності персонажів-розумових парадоксів Л. Керрола. Фантастичні істоти не мають звичної для нас тілесності. Кролики буквально гублять голови на бігу від постійних спізнень. Лякаючись одна одної, Гусениця та Аліса у метушні буквально обмінюються головами. Тому й сцена страти свідків за наказом Королеви навряд може налякати дитину. Адже за заявленого у виставі ігрового прийому удар спису по столу завдає казковій Алісі не більше шкоди, ніж спроба відрубати голову безтілесному Чеширському котові.
Логічну, філософську і холоднувату п’єсу Є. Русаброва, яка зберігає дух казки Л. Керрола, миколаївські лялькарі зіграли із добротою та привітністю, очевидно властивою їх ансамблевому стилю. Попри містичні пригоди у «чорному кабінеті», послання, яке отримує від вистави глядач, є світлим: не боятися мати власну думку, навіть якщо обставини складаються проти тебе і вміти бачити дива не лише у мистецтві, але й у житті.
Фото Ігоря Козичева
