Ніка Заруцька працює на сцені Центру Мистецтв Новий український театр з дев’ятнадцяти років. Цього літа вона відкрила свій п’ятнадцятий театральний сезон, у театрі в який вона вірить та вважає одним з основних сенсів свого життя. Любов глядачів до Ніки особлива. Книги-відгуків переповнені подяками до неї за неперевершену акторську гру.
Ніка Заруцька немає звань та нагород, адже актриси незалежних театрів рідко можуть розраховувати на щось подібне, проте глядачі, які хоч раз бачили Ніку на сцені Нового українського, неодмінно прийдуть ще, щоб обмінятись тією особливої енергією, між актором та глядачем. Саме з нею, відвертою та талановитою Нікою Заруцькою
– Ніка, як ви потрапили до «Нового українського театру»?
Коли я чую словосполучення Новий український театр, для мене це означає – Віталій Анатолійович Кіно, що є одним із засновників НУТу: директором, художнім керівником, безпосередньо режисером багатьох вистав, його натхненником і рушійною силою. Тому, доречніше питати як я потрапила до Віталія Кіно. Це сталося у 2001 році, коли я закінчила школу і благополучно не вступила до театрального інституту. Повертаючись назад вулицею Ярославів Вал, у мене раптом розв’язався шнурок на нозі і я нахилилася, щоб його зав’язати. Коли підняла голову, то побачила оголошення, яке висіло перед входом в школу мистецтв № 2 ім. Вериківського. В оголошенні йшлося про те, що Віталій Кіно набирає акторський юнацький курс на театральне відділення школи. Я записалася на прослуховування і таким чином потрапила до нього на курс. Так розв’язаний шнурок вирішив мою театральну долю, за що я йому безмежно вдячна.
– Розкажіть про особливості роботи у НУТі?
Як відомо, НУТ приватний камерний театр, тому і відносини у нас тут менш формальні, більш дружні та близькі. Ми живемо, працюємо і творимо тут як одна маленька чи може велика сім`я. Ми всі товаришуємо один з одним поза межами театру, в НУТі вже всі з усіма породичалися, поодружувалися і похрестили один в одного дітей. Я вже не кажу про те, що більшість з нас це в минулому учні Кіно, тому ми всі дивимося в одному напрямку. Сповідуємо одні й ті самі театральні принципи та розділяємо одну й ту саму театральну естетику. Ви думаю, можете собі уявити як це все позитивно впливає на нашу гру і на все, що відбувається в театрі. Особисто мені, тут працюється розкуто, вільно, комфортно. Мені тут добре.
– Акторська зарплата (особливо у приватних театрах) невелика. Ви десь працюєте, окрім театру?
Дійсно, через те, що театр не може повністю «прогодувати» актора, багато хто з акторів Нуту у будні дні ще десь знаходять додаткову роботу. Я, наприклад, здобула ще одну освіту, маю диплом викладача англійської мови, тому займаюсь репетиторством, інколи маю зйомки, але дуже рідко, так як я в цьому плані «перебірлива».
– Чи якось впливає ваша інша робота на роботу у театрі?
Я гадаю, що чим би актор не займався в житті, поза межами свого театру чи знімального майданчику, це все має працювати на його «акторський досвід» таку собі «акторську скарбничку», із якої потім він, працюючи над новими ролями дістає потрібні йому інструменти: пережитий досвід, знання, думки, враження, емоції, переживання, висновки. Принаймні я
так і роблю. Все чим я займаюсь поза сценою: працюю, читаю, дивлюся, спостерігаю, всьому рано чи пізно я знаходжу застосування на сцені. Я навіть думаю, що чим більше соціальних ролей актор обіймає в реальному, позасценічному, побутовомому житті, тим легше йому потім щось вдається у ролі, тим достовірніше він зможе щось передати на сцені, бо він це пережив насправді.
Раніше, будучи молодшою, я вважала (і довго йшла саме тим шляхом), що якщо ти актор, то вправляння в акторській майстерності, акторський саморозвиток, професійне вдосконалення і заглиблення в театральну сферу має відбуватися 24 години на добу 365 днів на рік. Без цього не можна досягти майстерності і досконалості у цій професії.
Це все правильно, це все так. Актор, який не розвивається у своєму професійному напрямку і актор, який не виходить на сцену хоча б раз на місяць – регресує, «втрачає форму». Але згодом я зрозуміла, що у всьому має бути міра. Я знаю актрис, які живуть тільки театром і своїми ролями, і єдине, що їх бентежить в житті це чи достатньо правильно вона сказала оту свою репліку, чи достатньо органічно виглядала в тій сцені, чи зрозуміли глядачі те, що вона так хотіла їм сказати.
Мені здається, що такі актори стоять на шляху до штучності, фальшу, штампів і «неприродності». Бо треба проживати і буденне життя в його повноті і природності. Тоді ця повнота, природність і справжність будуть з тобою і на сцені.
– Які з ваших ролей в театрі для вас особливі?
Я можу сказати з упевненістю, що я щаслива актриса. Я маю 7 «дорослих» ролей і зараз працюю над восьмою. Майже всі вони головні, глибокі, складні і цікаві. Всім своїм ролям віддаю навіть не частинку себе, а себе всю, наскільки це можливо. Але думаю це не буде сюрпризом, якщо я скажу, що є одна найособливіша і не важко здогадатися, що це роль Едіт Піаф. Тут без нестримного захвату і екзистенціального пафосу говорити не можу.
Ця роль настільки глибока, що скільки я в неї не пірнаю уже років 6, але дна дістати не можу. І кожну виставу про Піаф я чекаю як особливу подію в своєму житті в передчутті того запливу на глибину. П’єсу «Диво-Піаф» написав Віталій Кіно, поставив він же, граємо ми там тільки вдвох з Єгором Снігирем, але це така «диво-вистава», яка мені здається не залишає байдужим нікого.
Мені здається, що не можна жити в Києві і не бачити цієї вистави. Мені дуже хочеться, щоб глядач, який скаже, що у Києві йде 5 вистав про Піаф, не розцінював цю виставу як просто ще одну історію про легендарну співачку. Наша «Піаф» не стільки про Піаф, як про долю людини, про призначення людини, чому вона приходить у цей світ і як знаходить своє призначення. Це вистава про силу людського духу, про талант, за який треба платити найвищу ціну, про боротьбу, про прощення і про те, що любов у будь-яких її проявах керує світом.
– Розкажіть про вашу роботу з Віталієм Кіно? Чим особливий цей режисер?
Про цю людину я можу говорити годинами. Ми з ним граємо в один і той самий театр. І через це працюється мені з ним як з рідним. Ми розуміємо один одного з півслова, тому йому не доводиться довго мені пояснювати, що саме він від мене хоче. На репетиціях сперечаємося, на сцені дихаємо в унісон. Я граю і грала майже у всіх його виставах. Це багато про що говорить. Він мій режисер і я щаслива. Мені здається, що і я – його актриса. Хоча може він і хотів би мати поруч з собою, якусь іншу виконавицю його режисерських завдань на сцені, але має це і мужньо мене терпить. Така його доля (сміється).
Чим він мені особливий? Віталій Кіно сповідує емоційний театр, який, нібито розважаючи, торкається емоційної сторони глядача, а відтак впливає на його душу. Я впевнена, що після його вистав люди виходять внутрішньо іншими. Змінюються, задумуються, розуміють для себе щось важливе. І не важливо, в якому жанрі він ставить, це може бути примітивна комедія-положень, після якої виходиш сповнений світлими радісними піднесеними почуттями. Чи наприклад, це може бути важка драма, протягом якої ти кілька разів витирав сльози, але виходиш з таким же піднесеним почуттям полегшення и очищення. На додачу гарантований хороший настрій після вистави і три дні обдумувань побаченого.
По-друге, я не знаю іншого театрального режисера в Україні, який на трьох стільцях може так геніально поставити Шекспіра, як зробив це він в стінах колишнього театрального коледжу, зі своїми студентами, малодосвідченими, ще майже дітьми. Але його Дездемона й досі одне з найбільших моїх театральних відкриттів і здивувань.
– Які плани щодо нового сезону? У яких нових ролях вас побачать глядачі?
Нарешті в цьому році в листопаді я зіграю в прем’єрі НУТу Природа за Ольгою Кобилянською. І актори, і весь театр дуже довго чекали на цю виставу. Нарешті, Ольга Кобилянська з’явиться на нашій афіші. Я дуже тішуся. Кобилянську люблю як автора, як історичну постать і вірю, що Віталій Кіно, як завжди, зробить все цікаво і неочікувано. Витягне з цього загадкового містичного автора оту істину у пошуках якої ми завжди перебуваємо.
– Розкажіть про свою улюблену літературу. Щоб ви мріяли зіграти?
Я взагалі люблю і намагаюся читати багато. Хоча з появою дітей викроїти час для читання стало важче. Люблю і класику, і сучасне. І нашу літературу, і російську, і світову. Всюди у мене є свої улюбленці і улюблені твори. З українських сучасних письменників люблю Таню Малярчук, Оксану Забужко і Юрія Андруховича.
Що мрію зіграти? Я просто мрію грати і все. Чекаю нових ролей і вони до мене приходять, кожна саме в той період, коли і повинно бути. От зараз гратиму відьму. Таку хорошу українську карпатську відьму, яка допоможе молодим зрадженим дівчатам покарати винуватця їхніх страждань і болю.
– Що у вашому розумінні «хороший актор»?
Процитую Фаїну Раневську: «Талант – это неуверенность в себе мучительное недовольство собой и своими не достатками. Чего я никогда не замечала у посредственностей».
Я маю на увазі, що хороший актор – це той, який ніколи не спочиває на лаврах уже зроблених успішних ролей, який обнульовує себе перед роботою над кожною роллю, ніколи не припиняє розвиватися. Кожного разу виходячи на сцену, знову ставить завдання довести в першу чергу самому собі, що він це
може зробити, це той актор, який отримує задоволення від роботи і вміє кайфувати на сцені.
– А «хороший режисер»?
Режисерами не стають. Режисерами народжуються. Це своєрідний дар бачити речі такими, якими їх не бачать інші і вміти про них розповідати саме драматичними засобами. Хороша режисура для мене – це чітка концепція, це бездоганний смак, це мистецтво заради зцілення душ, а не заради мистецтва. Це мистецтво розповідати про складне і важливе, про високе і вічне – просто і мовою краси. Хороший режисер читаючи і ставлячи п’єсу в театрі, показує глядачам те, що там було зашифровано автором, чого ніхто з читачів не міг віднайти в творі і осягнути, доти доки не прийшов на виставу.
– Що дає вам театр? Чому ви цим займаєтесь?
Що таке життя? Це поняття таке об’ємне і всеохоплююче, що неможливо просто так взяти і дати йому просте визначення. З Театром те ж саме. Театр це і є життя. Життя в мініатюрі, або ж якщо так хочете, навпаки, це життя під збільшуваним склом. Театр це – моє життя. Одна з кращих його сторін. Це моя любов, моя пристрасть, моє натхнення, моя іноді важка робота. Це мій спосіб існування, мій спосіб самовираження і самореалізації, мій спосіб спілкування з навколишнім світом, це мій спосіб переживати радість і біль, це моє натхнення, місце, де я завжди почуваюся добре, де я відчуваю, що я на своєму місці і роблю те, що маю робити.
Ніка грає у багатьох виставах Нового українського театру, найзнаковіші з яких, на мою думку, «Любов. Наркотики. Шансон» про життя великої Едіт Піаф, «Корабель зіштовхнувся з айсбергом» по п’єсі Теннессі Вільямса та «Еротичні сни нашого міста» за творами її улюбленої письменниці Тані Малярчук. У кожній ролі вона різна, але така всім рідна та знайома, сильна жінка та актриса, яка не жаліє себе ні в житті, ні тим паче на сцені. Завжди щира з собою та зі своїм глядачем, актриса, яка немає акторської освіти, проте демонструє непідробний професіоналізм у кожному своєму виході на сцену.
Автор: Марина Смілянець
