Серед когорти нових театральних проектів (театрів), які з’являються в українському театральному просторі є і ті, що створюють альтернативу класичним зразкам, застарілим формам і побутовим темам.
Чи змінилися напрями розвитку сучасного українського театру через події минулих років?
Сьогодні знайомимо читачів з українським проектним театром, що представляє своїм глядачам найцікавіші, найзухваліші і найпровокативніші вистави, які не можна побачити у звичайних театрах – це Дикий театр. Про роботу, відмінності, розвиток сучасного українського театру і гастролі у Львові – засновниця та арт-директорка Ярослава Кравченко.
– Дикий театр – це український проектний театр. Наскільки складно популяризувати альтернативний театр в Україні зараз?
Створити – не складно, популяризувати – не складно, а от знайти мотивацію, щоб продовжувати працювати над ним – важко. Перший час, це потрібно лише тобі і групі однодумців, потім починає підтягуватись «свій глядач». З ним потрібно себе вести як з екзотичною квіткою. Вивчати захоплення, бажання, больові точки, знаходити спосіб комунікації. Далі – шлях «соціалізації».
Ти розумієш, що робиш круту справу, у тебе цікаві проекти, вже є свої прихильники, але ні державі, ні інвесторам це не потрібно. У нас немає зірок, чи шикарної сцени, чи визнання. Тут потрібно знайти сили, щоб пережити це і піти далі.
Кожного разу, коли ми граємо вистави і я бачу, які гарні людини до нас приходять – хочеться робити більше і краще, нехай і своїми силами.
– Чи змінилися напрями розвитку сучасного українського театру через події минулих років? Якщо так, тоді як це впливає на новітні тенденції театру?
Зараз відбувається унікальне явище трансформації в українському театрі. Стосується воно і державних театрів і незалежних. Якщо говорити про державні театри, то деякі з них на шляху до відкритості: розпочинається спілкування з колегами з інших театрів, різні види кооперації, обмін акторами, поїздки на гастролі один до одного.
Худруки і директори розуміють, що прийшов час змінюватися, тому для цього потрібно знати, що роблять інші. Можна зустріти режисерів на виставах у один одного.
В Київ стали частіше приїжджати театри з інших міст. Як правильно зауважив критик Олег Вергеліс, ця «внутрішня театральна реформа» починається не з Києва, а з регіонів.
Наприклад те, що Павло Ар’є започаткував «Фестиваль театрів», щоб знайомити львів’ян з іншими колективами – крута ініціатива. І наші дикі гастролі у Львові – це приклад співпраці державного і недержавного театру.
Також, я б звернула увагу на інтенсивність розвитку незалежного сектору театру. Наразі, майже щомісяця виникає новий колектив, концепція, винирюють нові акторські і режисерські імена. Подібне, спостерігалось в України майже 30 років тому, коли був студійний рух.
Це як на мене, звичайно ж, результат трансформації суспільства, що пережило і переосмислило революцію, війну.
Нинішні митці користуються гаслом десантників «Ніхто, крім нас». Вони не хочуть чекати, вони – роблять.
Що ж до тенденцій самого театру, то можна зауважити тяжіння до соціалізації і документалізації. Документальний театр як напрямок описувати не буду, але переглядаючи репертуар театрів, можна побачити, що з’являється більше вистав на важливі соціальні теми. Театр, наче, хоче стати ближчим до життя людей.
Шаленими темпами з’являються антрепризи. Поки вони беруть кількістю, але останнім часом продюсери почали робити акцент на якість матеріалу і роботу постановників, яких запрошують.
– Ви позиціонуєте Дикий театр як найпровокативніший і найзухваліший. Розкажіть, у чому це полягає? Які теми та проблеми піднімаєте?
Театр – це люди, які в ньому працюють. Не буду казати «служать». Для мене театр – це завод, але виробляє він не гайки, а ідеї та сенси.
Так от, чому «провокативні і зухвалі»? Ми співпрацюємо з дикими акторами, експресивними режисерами і трешовими художниками. Це люди з чіткими позиціями і поглядами, що всіляко демонструють їх у роботі і в результатах.
Ми говоримо про занепад українського села, про корупцію, про сексизм, про маніпуляції ЗМІ, про розбещення суспільства. Говоримо голосно і чітко про те, про що традиційний театр або мовчить, або говорить дуже пошепки, завуальовано.
Нам важливо, щоб глядачі бачили на сцені себе. Якось на «ПопахМєнтах» один глядач з шумом покинув зал. Я вийшла поцікавитись чому, він в цей час стояв біля входу і нервово палив. Питаю: «Що таке?». А він: «Я не можу це дивитись! Не можу! Це плагіат мого життя!».
– Удавана цнота в українському театрі має особливе місце. Чим це зумовлено, на вашу думку?
Після спілкування з одним іранським режисером про їх театр, я зрозуміла, що наша цнота – не цнота. Давайте, знову умовно розділимо театр державний і недержавний, бо рівень сором’язливості у них різний. Традиційно статусні театри мають себе вести як на прийомі з дрес-кодом black tie. Є певний набір правил, традицій, етикету. Це нормально, коли театр керується етичною і естетичною системою, але коли і сам її притримується. Ніхто не звинуватить театр, що там немає сцен сексу, чи якогось натуралізму.
В той же час, експериментальний театр – це кежуел, можна дозволити свобі фривольні жести і репліки, якщо цього хочеться. Але вони не є атрибутом незалежного руху.
Найважливіше питання театральної цноти – це критика театру. Неодноразово стикалась з тим, що за свавілля, радикальність, лексику – критики заперечують театр як театр взагалі. А це нездатність подивитись ширше.
– Попри різні форми і різні інтерпретації український театр все ще на порозі до нової естетики? Чи готовий глядач до споглядання нового?
Нової естетики? Я досить скептична і поки нової естетики не бачу ні у кого. Навіть, у Дикому. Так, ми говоримо на гарячі, важливі теми. Ми зухвалі в своїх рекламних кампаніях і промоціях, ми знаходимо нові форми актуалізації театру, але це не стосується естетики, на жаль. Думаю, естетика – це наступний крок розвитку, коли всі зможуть навчитися говорити щиро зі сцени.
– Чи використовуєте можливості сучасних технологій? Практикуєте незвичайні формати у театрі?
Ми про них мріємо (сміється). Сучасні технології – це досить великі бюджети, які не кожен собі може дозволити.
Наприклад, зараз ми почали роботу над проектом, де художник придумав нереальну декорацію, що створює ефект гіперреальностей. Переміщає і героїв, і глядачів. Але для її втілення потрібні інвестиції щонайменше з п’ятьма нулями.
Серед незвичайних форматів, щодо Дикого – це введення практики відкритих акторських кастингів на нові проекти. Кожен реєструється, приходить і має 10 хвилин, щоб показати себе. Це запозичено з кіно, але в театрі дуже цікаво спрацьовує. Без упереджень і протекцій – шанси у акторів абсолютно рівні. Ми провели кастинги на 2 проекти – «Д. Тріп» і «Афродизіак» – прийшло близько сотні акторів не лише з різних театрів, а й з різних куточків України.
Також ми, завжди, перед виставами робимо «розминку» для глядачів. Це екшн, інколи – лікнеп, для того, щоб налаштувати публіку на потрібний лад. Буває спеціально обурюємо і дратуємо.
– Розкажіть детальніше про аудиторію. Хто ваш глядач? Охарактеризуйте його.
Дякуючи Богу, у нас розумні сучасні іронічні глядачі. Люди, що можуть і над собою посміятись, і над сусідом.
Люди, що намагаються сприймати реальність адекватно, але не надто серйозно. Це люди, що розуміють біль інших, що працюють над саморозвитком. Люди, яким небайдужа країна.
Якщо говорити про вік, то це 25-50 років. Я завжди з командою зустрічаю наших глядачів, і всі вони – неймовірно світлі і красиві люди.
– Ви театрознавець. Яка ваша думка стосовно сучасної театральної критики? Чи потрібна вона? В якій формі? Як театр (люди) реагує на аналіз і розкодування вистав?
З критикою в нас проблема величезна. Так, за освітою я театрознавець, але зараз в мене не повертається язик так себе назвати. Я давно не пишу критики, та й писати її зараз не маю право – конфлікт інтересів. Інколи пишу огляди, інколи театральні замітки, але це непрофесійна критика, скоріше журналістика.
А от з професіоналами у нас дуже туго, вони є, але мовчать. Сьогодні час вимагає фаховості і професійності аналізу театру як ніколи. В театрах часто можна зустріти всеїдну публіку, що встає і аплодує, яку б гидоту їй не показали.
І у цьому, і у відсутності критичного мислення, винні критики, ті, хто має контакт через слово, з колективами театрів і з глядачами, але не піднімає планку. Це та ситуація, коли бездіяльність – гріх.
Інша справа, що видань з колонкою «Культура» – дуже мало, та й платять за це – стільки ж. Тому, перш за все, на державному рівні треба працювати над тим, щоб культура була популярною, а не стояла між спортом і гороскопом.
– Яким коштом існує та розвивається проект?
Весь час йдемо в ва-банк. Зовнішнього фінансування у нас немає. Одні проекти заробляють на те, щоб створити інші. Це, звичайно, уповільнює процес, але нам вдалось за 8 місяців створити 5 театральних проектів, що є гарним результатом.
Також, вперше в моєму житті і в житті театру, ми подали проект на Спільнокошт. І от сьогодні він завершується. Завершується з успіхом для нас. Нас підтримало 93 людини. Вони зробили можливими поїздку у Львів.
Дикі гастролі Дикого театру у Львові. 11-13 листопада 2016 року.
Посилання на сайт театру: http://wild-t.com.ua
