Версія 2.0. Театр
Як зрозуміти, що пора театру виходити на новий рівень? Якщо розібратися з етапами і необхідністю тримати ритм («не все зразу») і далі продовжувати працювати над попередньою версією театру 1.0 чи 0.0 як працюють багато державних театрів. Результати будуть, швидкість збільшиться, але як би не було, театр стикається з суттєвими проблемами.
Зараз одними з представників молодої театральної гвардії є Павло Ар’є і Ярослава Кравченко. Вони поступово закладають нові тенденції, співпрацюють і залучають людей до театральної тусовки. Але в цей час реалізувати весь потенціал не так просто. Це стосується підготовки глядача до нової драматургії, нових форм і дослідження тем. Це не повний список задач.
Театр справді потребує реабілітації, більше того – повної транформації.
Дикий театр у Львові. Апгрейд
Вистава «VІЙ 2.0» – це приклад, для переоцінки всього, що назбиралось за час незалежності України.
Дикий театр – це альтернативний незалежний театральний проект. Гастролі театру, відбулись цих вихідних у Львові в театрі Лесі Українки.
Простір у театрі Лесі Українки моделюється як місце, що застигло в часі Радянського союзу. Це свідчить про глибоку кризу ідеології та естетики. Категоричні зміни, а не косметичний ремонт потрібні цьому театру.
Це стосується не лише творчої роботи. Це буде, зміни вже відбуваються.
Однак, що стосується простору, то виникає бажання прийти у театр з перфоратором, болгаркою, шпателем та іншими інструментами і просто знищити всі радянські коди, що присмоктались до стін як енергетичні вампіри (зірки, молоти і колосочки). Підійти до оновлення повним ходом. Не відшліфувати, а здерити все до цегли – проапгрейдити простір.
Сьогодні потрібно аналізувати не лише вистави, а й розуміти ситуацію в країні загалом. У нас не все добре. Досить Львову вдавати з себе Брі Ван де Камп.
Простір у сучасному театрі – це боротьба різноманітних експериментів, спрямованих на його конкретну характеристику.
VІЙ 2.0. Проблематика
Режисер – Максим Голенко
Сценографія – Федір Александрович
Композитор – Дмитрій Данов
Вистава «VІЙ 2.0» характеризується драмоцентризмом. Це підхід, в основі якого лежить підміна предмету сценічного мистецтва; замість театру увага зосереджується на драматургії, а сам театр сприймається лише як пристосування для відтворення драматичного твору.
Театральні прийоми є, але вистава ними повністю ненаповнена. Лише в кінці постави глядач бачить однакові маски, які одягають на себе актори. Хочеться більше закцентувати увагу на конфліктності атмосфер, що боряться між собою. Кожен несе свій внутрішній конфлікт, але разом у них одна тема – наболіла безвихідь, що триває вже 25 років незалежності України. Кожен день одне і те саме, бо проблеми самі не вирішуються.
Простір сьогодні є не «мушлею», всередині якої відбувається якийсь рух, а динамічним елементом драматургічної концепції.
Простір перестав бути лише сценою, де відбувається постановка. Він є видимим місцем творення сенсу, діалогу в антрактах і місця зустрічі знайомих.
Вистава «VІЙ 2.0» – резонасна робота режисера Максима Голенка за драматургією Наталії Ворожбит.
Кожен текст містить нову інформацію порівняно з попередніми текстами (у цьому випадку гоголівський), збагачуючи подальший текст (Наталії Ворожбит).
Cюжет вистави глядач сприймає неоднозначно, адже звична гоголівська версія – це містична історія, де Зло безпосередньо показує свій вигляд.
Містика – історично давній і багатообразний феномен. Вона вплетена в людську культуру і є невідємною її частиною. Містична духовна традиція – це один із найцінніших пластів культури.
У виставі славнозвісне Зло (Вій) – це видумана субстанція, його ніхто не бачив, але всі лякають ним і відчувають його.
Якщо оцінювати ситуацію в цілому, то актори передають колорит українського села сьогодні.
ХХІ століття. Занепад села, здеградований духовний світ народу, алкоголь, матюки і страхи. Для розуміння ситуації бажано звернутися до логіки взаєморозуміння, якою пронизана драматична структура. Кожен персонаж у своєму роді фігурує як знецінена дешева маса.
Вистава про деградацію навколишнього середовища, деградацію особистості, генетичну деградація.
Реальність – абсурд. Алкоголь і матюки – це найкращий спосіб порозумітися. На жаль, в нашій країні це так.
Тему вистави можна визначити фразою, що звучить зі сцени: «Я і сам би втік, якби міг». Боляче, сумно і страшно. Проблематика вистави широкоформатна. Її неможливо описати у трьох словах, хоча я спробую: «В Україні п…ць» (нерепрошую за емоції). Про це варто не просто говорити, а кричати.
Надмірна експресивна гра акторів підкреслена грубим матом, що неначе кувалдою б’є по голові. Виправдана агресія звучить зі сцени і немістична «чортівня», а реальна дійсність. Такий формат презентує Дикий театр.
Ілюзія зникає, коли на маленькій сцені–арені, що розміщена по центру глядного залу, появляються один за одним характерний персонаж – звичайний українець. І кожен впізнає свого батька, брата, друга, сусіда чи випадкового перехожого. Зухвалість, провокації і крик, що лунає зі сцени є абсолюним божевіллям. Вистава не цілісна, її можна розглядати шматками, фіксувати емоції і робити дописи з тегами. У кожного ці теги будуть різними.
Можливо, глядачу і смішно дивитися на це у театрі, смішно слухати зі сцени, адже ми розумні, ми не зловживаємо алкоголем, висловлюємось лише правильно і в театр прийшли виключно з поваги до митців.
Адже, театр – це місце емоцій, місце розваг і пафосних діалогів. Ні, друзі. Дозвольте розвіяти ваші міфи і стереотипи. Театр, на щастя, живе таким же життям як і ви. Виставу треба бачити, чути діалоги, відчувати простір і мислити. Вона не відриває очі, не вчить, не виховує. Вона констатує факт. Так як є насправді. Режисерські прийоми – це іструменти, що дозволяють відремонтувати те, що давно зламане.
Чому театр має перейти на новий рівень? Щоб бути ближчим до глядача, підкреслювати, іронізувати і показувати реалії життя на сцені. В контексті цього, варто говорити про психоаналіз. Регенерація особистості розпочинається з відновлення втрачених структурних елементів. Побачити ситуацію зі сторони, зрозуміти і діяти. Не опускати голову й битись у конвульсіях.
Є теорія про 3% населення, яка фігурує в різних статистиках.
95% людей на Землі – інертна маса. 1% – святі і ще 1% – непрохідні кретини. Залишається 3% – ті, хто може чогось досягти… і досягає.
– Стівен Кінг
Дикий театр можна віднести до цих 3%. Їм є до чого йти і вони роблять свою справу.
Те, що стосується нас
Кожен день оцінюємо як люди не доводять до результату елементарні речі, ставлять на їхню думку цікаві і не цікаві спектаклі, заперечують самі себе. За кулісами плюють собі в душу і скаржаться на життя. А ще не виходять за межі, не справляются з критикою, або навіть не звертають увагу на неї. Їм легше залишатися такими як вони є (зона комфорту), в найближчому колі розхвалювати свою роботу чи говорити про найвищі цілі. Вони не здатні до ризику, що несе новий початок. І найбільше смішно, коли банально до блювоти, не роблять те, що можуть.
Продовження у наступному матеріалі.
Фотографії Діани Горбань
