Рецензія на роль Лізи у виконанні Тетяни Грінік у виставі «Маленькі подружні злочини» за п’єсою Е-Е. Шмітта, Харківського державного академічного театру ім. Т.Г. Шевченка.
Режисер – С. Бережко
Художнє оформлення та костюми – засл.діяч мистецтв України Т. Медвідь
Вже майже п’ять років у Харківському театрі ім. Шевченка знаходиться у репертуарі вистава «Маленькі подружні злочини» режисер Сергій Бережко, за однойменною п’єсою сучасного французького драматурга Еріка-Емануїла Шмітта.
Вистава йде на малій сцені, де актори нічим не захищені від уважних (або неуважних) очей глядачів, і де фальш або неправдивість їхньої гри просвічуються крізь збільшувальне скло. Знаходячись на сцені протягом усієї дії, актори мають демонструвати високу виконавчу культуру, і, це на мій погляд, вдалося Тетяні Грінік (Ліза) і Сергію Бережко (Жіль).
Сцена з вистави «Маленькі подружні злочини». Реж. С. Бережко. На фото у ролі Лізи Т. Грінік, у ролі Жіля С. Бережко. 2010
У маленькому сценічному просторі – двоє. Чоловік і жінка. Їх майже двогодинний діалог, з якого боїшся втратити хоча б слово, тримає глядача у напрузі від початку до самого кінця. Вони розповідають про те, про що мовчали раніше, а саме про свої маленькі подружні злочини: брехня, зрада, нещирість і ревнощі. Вони – два полюси, і якась сила кохання чи ненависті змушує їх притягуватися один до одного.
Шлюб Лізи і Жіля триває п’ятнадцять років. Кохання вже немає тих бурхливих проявів, що були раніше, але воно живе у глибині їхніх душ. Йому цього цілком достатньо, їй – ні. Від уявної байдужості чоловіка Ліза рятується алкоголем і, запозичивши сюжет одного з його детективних романів, складає план останнього подружнього злочину, який, як це не дивно звучить, має привести до відновлення кохання, такого, якого вона чекала. Банальна колізія мелодрами? І так, і ні.
Актори певною мірою долають закони жанру глибиною почуттів і стриманістю зовнішньої форми, не дають виставі перетворитися на слізливу розповідь про покинуту жінку, доведену до відчаю. Ця вистава – історія про те, що людину треба любити такою, яка вона є. Зробити іншого зручним для себе – це і є маленький злочин.
Роль Лізи у виставі «Маленькі подружі злочини» можна вважати творчою удачею Тетяни Грінік. Актриса грає так, що бачиш, віриш, відчуваєш, що вона кохає. Виконуючи таке надзавдання, вона іде від чітко побудованого внутрішнього монологу, що диктує їй зовнішні засоби виразності для передачі свого емоційного стану і багатої палітри почуттів: болю, жаху, ніжності, радості, тривоги. Вона грає кохання без палких поцілунків і обіймів, оголених тіл немає, є лише гра очей і дотиків.
Актриса веде свою роль за принципом швидкої зміни настроїв. У першій сцені Ліза немов лялька, яка рухається механічно: гортає журнал, підходить до столу, за яким працює чоловік, повертається назад. На її обличчі − застигла байдужість і нудьга. Вона з огидою дивиться на давно набридлі речі, наприклад поламане крісло, з іронією на книжки чоловіка. У цій короткій експозиції до вистави актриса майже без слів розгортає перед глядачем долю своєї героїні: десь у минулому залишилися ілюзії щодо шлюбу, а натомість триває усталене, звичне, рівне життя. «Пекло, але в ньому тепло, і воно мені дороге», − каже вона. Так, життя це справді зла штука… І Ліза перед ним беззахисна.
Вистава «Маленькі подружні злочини». Реж. С. Бережко. На фото у ролі Лізи Т. Грінік, у ролі Жіля С. Бережко. 2010
Ліза і Жіль повертаються додому з лікарні, куди той потрапив внаслідок, як йому пояснюють, нещасного випадку. Зараз Ліза не така, як насправді, зараз вона – актриса «у запропонованих обставинах». Він переконує її у своїй невиліковній амнезії, вона розповідає йому про нього самого, вірніше, про свої мрії щодо нього.
Витончена красива жінка, здається дещо напруженою, боїться що нічого не вийде. Вона немов пряма лінія, натягнута струна, яка готова ось-ось розірватися. У актриси неприродно пряма постава, натягнута посмішка раз у раз з’являється на її обличчі (вона ж грає роль!). Цей образ не зовсім впевненої у собі, але ж прямуючої до своєї мети жінки підкреслюють й такі деталі як, чорне пряме волосся, розділене посередині прямим пробором і затягнуте у тугий пучок; строгий, у чорно-білих тонах костюм і лише яскраво-червоний шарф, немов пульсуюча жилка. Таким виглядом жінка ніби захищається від звинувачень. Ліза нервово палить і, майже доведена до зриву, потайки відсьорбує віскі. Вона робить це так, що складається враження: це для неї звична річ.
Їй вкрай необхідно подолати непорозуміння, яке наростає між нею самою і Жілем. Актриса серйозно і зосереджено веде напружені драматичні діалоги: говорить без надмірного підкреслення і розфарбування слів, уникаючи афектації, вважає за краще точність думки. У цих сценах мене як глядача не залишає думка, що вона навмисно намагається донести до співрозмовника пряме розуміння простих слів, повторюючи їх декілька разів, кожного разу з усе більшим роздратуванням. Зараз вона майже не пересувається сценічним майданчиком, сидить у кутку, вивільнивши простір для свого партнера, раз у раз ловить його погляд.
Вистава «Маленькі подружні злочини». Реж. С. Бережко. На фото у ролі Лізи Т. Грінік, у ролі Жіля С. Бережко. 2010
І все ж досягнути своєї мети Лізі не вдається. Мабуть, не дуже переконливо вона грає свою роль. Між партнерами на сцені виникає така сильна дзвінка напруга, що стає явною їхня взаємна нещирість. Вони обмінюються швидкими, немов удари шпаги на дуелі, фразами, стоячи на значній відстані один від одного. І для того, щоб подолати цю відстань, жінка різко змінюється: стає аж занадто веселою, награно метушливою і водночас ніжною і звабливою. На її обличчі – гамма почуттів: від неприхованої радості до розгубленості, від любові до ненависті.
У цих сценах актриса зворушлива, але без слізливості, розмовляє з партнером і глядачем мовою жестів, відкидаючи непотрібні слова. І тут яскраво висвітлюється така грань таланту актриси, як пластична виразність: красива постава, промовисті рухи рук, чуттєвість дотиків, які говорять більше, ніж слова. Її настрій передається й партнеру.
Із розпущеним волоссям, у строкатій легкій сукні, Ліза-Грінік схожа на тропічного метелика, який летить на полум’я, чогось лякається, відлітає та знов повертається. Здається, вона ніяк не може збагнути, як їй перемогти цю злу штуку – життя. Бути сильною або бути слабкою? Метелик кружляє і кружляє, і ось Жіль вже її. Раптове уривчасте «ні» зупиняє дію – і все починається спочатку.
У своєрідному двобої чоловіка і жінки, як би вони цього не хотіли, немає переможця і переможеного. Вони обидва програють. Ліза зіщулюється від злих, зневажливих слів Жіля і знову закривається: довге чорне пальто і та ж пульсуюча жилка – яскраво-червоний шарф. Кудись поділися нудьгуюча пані, злочинниця, яка такою себе не вважає, а веселий грайливий метелик безнадійно заплутується у павутинні брехні. Перед нами налякана і розгублена жінка, яка робить передостанній хід у цій грі: щезає, забираючи з собою маленький білий паперовий кораблик – символ її душі. Так, життя – це справді зла штука…
Досить довга пауза тримає глядача у напрузі, і навіть закрадаються невеличкі нотки розчарування: невже все так банально скінчилося? На відміну від п’єси, де фінал повертає читача до початку (а саме до знайомства Лізи і Жіля) вистава має більш витончене і, якщо можна так сказати, більш філософське закінчення: Ліза повертається, але ж актрисі вдається зробити це не підкреслено гучно, а майже непомітно – своїм поверненням вона ставить не крапку, а три крапки. Її кроки ледве чути, її саму майже не видно. Вона дивиться прямо в очі своєму партнеру і бачить там себе – такою, якою вона була п’ятнадцять років тому і яку він кохав. Зараз Ліза – мрія, яка може здійснитися, а може й ні. І це спільна риса багатьох ролей актриси − вона грає жінку, про яку «мріють усе життя».
У фінальних сценах Тетяна Грінік має велику спокусу «грати на сльозу», але цього не робить. Вона не жаліє свою героїню і не засуджує її, а скоріше виправдовує. І що цікаво, на мою думку, глядачі теж не жаліють і не засуджують Лізу. Чому? Мабуть, тому, що вона підкорює їхні серця чимось невловимим, що зветься беззахисністю. Саме цю беззахисність своєї героїні актриса взяла за основний мотив ролі.
Актриса долає мелодраматичну спрямованість і прямолінійність п’єси Шмітта і створює свій образ Лізи. Могла розлючену, а зіграла розпачливу. Могла глузливу, а зіграла іронічну, могла самовпевнену, а зіграла таку, що опинилася у полоні своїх страхів, комплексів, нездійсненних бажань. І головне, як це не парадоксально звучить, вона грає не злочинницю, а жертву. З точки зору героїні Тетяни Грінік її «кримінальний» злочин ще можна вибачити, моральний її чоловіка – ні. Так, життя – це справді зла штука…
Фото з сайту театру http://www.theatre-shevchenko.com.ua
