У Херсоні стартував 18-й Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії». Цього року фестиваль присвячений 25-й річниці Незалежності України. Під гаслом «Україні – миру та злагоди!».
23 театри, 32 вистави, сотні учасників і тисячі глядачів планують відвідати цей фестиваль.
Фестиваль «Мельпомена Таврії». День 1
Вчора першим виступив колектив Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Вони представили виставу «Зірка або інтоксикація театром».
На суперечливе питання «Що дивитися у театрі?» – важко відповісти прямо. Можливо, простіше спочатку відповісти на питання: на що йде масовий глядач?
«Безумство одинаків – виняток, а безумство груп, партій, націй і епох – це правило» – писав Ніцше (перш ніж зійшов з розуму). Якщо справді можна визнати маячнею масову думку, то віднайдемо те, що суперечить дійсності: протилежну істину.
Вистава «Зірка або інтоксикація театром» про безумство одинаків і про хворобу без ліків.
Інтоксикація
Розглянемо елементарне твердження: театри існують для глядачів, а не самі для себе. Це цілком очевидно для будь-якої мислячої людини. Багато хто це розуміє уже наприкінці свого життя, інші помирають з думкою про те, що все могло б бути по-іншому.
Режисер Станіслав Мойсеєв знайшов звичний підхід для глядача, однак трансформував свою тему і влучно підійшов до проблеми театру як структури.
Багато глядачів прийшли глянути на шанованих і улюблених акторів, зокрема на актора Богдана Бенюка у ролі Рея Малколма. На мою думку суть ховається набагато глибше ніж просто примхи, ненависть і любов акторів до сцени.
Уставлені переконання починають здаватися суперечливими і хибними тільки у ретроспективі; кожного разу, коли зазнають фіаско. Я називаю старі переконання мильною бульбашкою.
Шалене захоплення театром протягом віків стає найбільшою бульбашкою саме зараз, коли театр наполовину складається з минулого і наполовину з майбутнього. Тому мислячий глядач, котрий дивиться постановку розчиняється від запитань.
Український театр XXI століття розігрує англійську п’єсу минулого століття Ноеля Кауарда? Першим кроком до ясного мислення, безумовно, є відповідь на питання, чи справді ми впевнені, що знаємо минуле.
Ми можемо передбачити своє майбутнє, або ж туманно думати про нього. Самотність на сцені, чи самотність вдома має глибокий депресивний характер. Але якщо боятися самотності і не дивитися їй в очі, то майбутнє залишеться для нас неправдою. Невизначене ставлення до майбутнього пояснює безліч проблем сучасного світу.
Конкуренція
Ми всі привчені на конкуренцію. Особливо це стосується акторів. Треба бути кращими за інших! Проповідуємо конкуренцію, засвоюємо її необхідність і приймаємо її заповіді; і як результат, самі потрапляємо в цю пастку.
У певний момент я побачила у цій виставі ознаки абсурду. Наприклад, коли на сцені з’явився «Чехов» (актор Вадим Полікарпов).
«Вирішили здивувати глядача» – подумала я. Однак важливим моментом для мене стало усвідомлення іронічної природи вистави. Я можу назвати цю виставу класним стьобом на театр.
Чому я використала це слово? Характерним для стьобу є створення перебільшеного, театрального ефекту. Іншим важливим елементом виступає несподіванка і новизна. Сьогодні вважається стильно вміти стібатися, робити це з розумом, тонко, не переходячи межі дозволених морально-етичних норм чи пристойності. В такому випадку – це мистецтвом. Багато хто помилково вважає, що стьоб – це не більше ніж образа людини і банальні лайки. Ви помиляєтеся.
У виставі важливу роль відіграло музичне тло. Всім відома композиція «Where the wild roses grow» стала лейтмотивом вистави. Саме такий музичний супровід додав романтичності і відчайдушності героїв у фіналі вистави. Натомість у виставі звучав короткий шматок схожий на мотив з пісні Michael Buble «Cry Me A River». Завдяки цьому вистава здавалась живішою і динамічнішою.
Балетмейстер Ольга Семьошкіна створила хороше пластичне тіло вистави, а танцюристи в певний момент наповнювали собою всю сцену і весь зал.
Багато елементів у постановці, на мою думку були лишніми. Оскільки червоні штори із золотистими тороками кожен раз приводили мене у жах. Не вистачало також візуальних ефектів.
Іронія – це найближче слово до грамотного стьобу, але достатньо суперечливе. Іронія – це своєрідне пустослів’я, а стьоб – це підготовка до висвітленої ідеї.
Що за гранню? Що за кулісами? Що за межами нашого сприйняття театру? Якщо сміх загальний, то все вдалося: актори отримали аплодисменти, а зал захват. Сперечатися з масовим глядачем – це безумство одинаків.
P.S. Іноді треба боротися. Там, де справедливо, ви повинні боротися і перемагати. Не має перехідних ситуацій: або не завдавайте ударів, або ж бийте сильно і закінчуйте свій бій швидко.
Фото. Фестиваль.
