#ПОПИМЄНТИ. Блуд. Глум. Невігластво

Україні потрібний Дикий театр. VІЙ 2.0. Апгрейд

«Якщо в суспільства є рани, театр повинен не заліковувати їх, не говорити, що все буде добре, а ятрити рани, грубо кажучи, вкладати туди палець. Тільки тоді він виконає свій обов’язок перед публікою».
– МІХАЕЛЬ ТАЛЬХАЙМЕР

Автор – Віктор Понізов

(за мотивами п’єси Джона Вебстера «Герцогиня Мальфі»)
Режисер – Максим Голенко
Художник – Федір Александрович
Художник по костюмах – Данііла Колот
Композитор – Дмитро Данов

Фіктивний світ Дикого театру

19.11.2016.1
Сцена з вистава «Попи, Мєнти, Бабло, Баби». Режисер Максим Голенко

Вистава «Попи, Мєнти, Бабло, Баби» (Дикий театр) має емоційно-шоковий вплив на глядача. Постава вивільняє нас з дискурсно-логічної залежності від тексту та викликає стан нового типу катарсису. Можна вважати безглуздо сьогодні говорити про сімейні зв’язки, братерство і кумівство. В театрі сюжет про #зраду чи #перемогу може бути цілковито позбавлений сенсу. І правильно говорити про це сьогодні важко. Люди дивляться телебачення, у їхніх головах більше політики ніж у самих політиків. Абсурд як рід літератури набув в нашому житті іншого змісту, або просто став ближчим до кітчу.

Екзистенціалісти ствер­джували, що розум неспроможний пояснити абсурдність, тому заперечу­є здатність людини дати будь–яке філософське чи політичне пояснення своїм діям. Нині такий абсурд є звичайним трешем.

Чи є вистава «Попи, Мєнти, Бабло, Баби» трешем? І так, і ні. Все залежить від того наскільки глядач обізнаний у термінології, на що ведеться і звертає увагу. Сміття чи насильство? Слід розрізняти елементи трешу в театрі від поняття абсурду. Хоча інколи їх можна ототожнити.
Автор Віктор Понізов створив текст «Попи, Мєнти, Бабло, Баби» за мотивами п’єси Джона Вебстера «Герцогиня Амальфі».

Жорстокість, завжди, мала власних фанатів. Тому ця вистава не залишає байдужим свою публіку. У виставі є елементи нецензурної лексики, сцени насильства і сексу, персонажі зловживають алкоголем і постійно палять. Жорстокість у театрі не має нічого спільного з безпосереднім фізичним насильством над акторами й глядачами. Текст втілений у форму певного ритуалу.

Уся сцена – це театралізоване дійство, подібне до ритуалу. Створення обра­зів скероване на підсвідомість глядача. Оголена сцена стає місцем жертвопреношення з якнай­різноманітішими засоби художнього вираження.

Наприклад, басейн з водою у виставі на початку є ямою для поховання, далі – лазнею, місцем переговорів і вбивств. Туди потрапляють всі кривдники і скривджені.

Глум

19.11.2017.2
Сцена з вистава «Попи, Мєнти, Бабло, Баби». Режисер Максим Голенко

Дикий театр — це перш за все театр глуму. Якщо говорити про те, що весь театр розпочався з ритуалу, тоді виконання релігійних церемоній— це класних хід для постановки. Режисер Максим Голенко вдало розпочинає свою провокацію.

У виставі «Попи, Мєнти, Бабло, Баби» переосмислюються обрядові ритуали. Обряди не несуть свого первинного призначення і набувають значно безглуздішого сенсу. Так священники стали попами, а органи охорони громадського порядку — мєнтами.

Вистава—глум висміює суспільство, людей і цінності. Із високого конфесійного стилю слово «амінь» в розмовній мові, відповідно, змінює конотацію. Тема вистави — гріхопадіння людей. Образ Попа (Олексій Жмурко — Митрополит) не несе святість, а розсіює гріховність людську (оргії, шмагання, лихі наміри і все заради грошей). Образ Мєнта (Андрій Кронглевский — Федір) символічно поданий як скажена собака, що кидається на всіх і здихає як тварюка.

Акторська гра побудована на експресії, надмірній грубості і жорстокості. Вбивство одне за одним — це лише шлях до мети отримати всю суму. Не половину, не відсоток, а все.

Є безліч зауважень до кожного з акторів. Сьогодні акторська творчість характеризується дедалі прискіпли­вішою увагою до обличчя, долонь, погляду, всього тіла. Обличчя стає пересувною декорацією. Це стосується і того, що візуально глядач немає на що дивитися, окрім гри (умовна сцена). Контроль над емоціями має бути. У цьому випадку у виставі всі актори неконтролюють ру­хи. Форма вистави вимагає абсолютної техніки (і слово, і тіло).

Служіння культу

19.11.2016.3
Сцена з вистава «Попи, Мєнти, Бабло, Баби». Актор Олексій Жмурко — Митрополит. Актор Андрій Кронглевский — Федір.

Наш Бог помер і ми помремо. Він був нам братом, другом, чоловіком. Служіння культу — рак суспільства. Рано чи пізно, ми усвідомлюємо. Кого вибрати? Кому довіряти?

У п’єсі є безліч інтри­ґ, тому без чітко окреслених дійових осіб, втрачаються сенси. В другій дії вистава стає динамічнішою та ритмічнішою. У поставі «Попи, Мєнти, Бабло, Баби» сентементи є недоречними.

19.11.2017.6
Сцена з вистава «Попи, Мєнти, Бабло, Баби». Акторка Оксана Борбат — Амалія. Акторка Юлія Гапчук — Анжела.

Мелодраматизм, якому притаманне максимальне підкреслення героїзму, сентиментальності й трагізму змінює хід вистави. Амалія (Оксана Борбат) характерна стерва, що втрачає своє «я» і через накопичення емоцій у виставі відбувається театральний перелом. Доля трагічної героїні — божевілля і смерть є завершенням боротьби. «Ех, Тарантіно» — тихо каже глядач.
Режисер начинив героїв злими почуттями, стабільними й очевидними характерами без натяку на суперечності.

Перебільшені до пародійності почуття й дискурси дають глядачеві можливість легко ідентифіку­вати цих персонажів. Тому, мізансцени (кожне вбивство) стають неправдоподібними, хоча й чітко окресленими.

Глядач перебуває у фіктивному світі театру і реальності. Вна­слідок цього змушений погоджуватися з фізичними умовностями цього ново­створеного фіктивного світу Дикого театру.
Чіткий розподіл ролей між акторами й глядачами, історія, вибір, швидкоплинність часу (на екрані висвітлюються дії — епілог, лазня, божевілля, бабах) поступово перетворили театр на фіктивну реальність.

Від початкового ритуалу — поховання небіжчика до завершального ритуалу, коли всім дозволено повернутися до реального життя. При цьому, надзвичайно ефективним виражальним засобом є крила, які одягає Олег Примогенов — Данило. Роль цього персонажа є неперічною. Актор добре грає придворного клоуна. До завершення дійства публіка не розуміє його дій і не усвідомлює, що ж буде у фіналі. У голові з’являється безліч версій.

Я куплю тебе дом

19.11.2016.5
Сцена з вистава «Попи, Мєнти, Бабло, Баби». Акторка Юлія Гапчук — Анжела. Акторка Людмила Русланова — Міхайліна

У Стародавній Греції, як зазна­чав Ніцше, відбувалося «народження трагедії з духу музики». Музичне оформлення у виставі має особливе місце. Трагедія у виставі народжується з пісні групи Лесоповал «Я куплю тебе дом». Виконує Юлія Гапчук — Анжела.

У наш час для театру характерна певна ностальґія за культовими витоками. Ця ностальґія, до речі, з’явилася тоді, коли західноєвропейська культура, вже не вва­жаючи себе монолітною та вищою, відкрила для себе позаєвропейські цивілізації, в яких ритуал і досі відіграє важливу роль у житті суспільства.

Проте поряд із свідомими формами ритуалів у всіх театральних виставах спо­стерігаємо їхні іноді смішні, але тим не менше використовувані субстрати: три дзвін­ки, без яких гра не починається; червона завіса, рампа, вітання з публікою. Обов’яз­кові теми та ідеї, що диктує театру, на які нетерпляче чекають глядачі: негідний вчинок зрад­ника, падіння невинних людей, відпущення гріхів, провидіння тощо.

Все це вказує на те, що театр, щойно відмовився від ритуалів і церемоній. Однак, відчайдушно намагається повернутися до першовитоків, так немовби ця матриця священ­ності театру є його єдиною надією на порятунок. Особливо, в час контактів із різними видами масового технологізованого мистецтва та світом електроніки.

Фотографії Діани Горбань