Університет має наближатися до театру: наприклад, беручи участь у фестивалях, аналізуючи одразу постави, зіставляючи теоретичні думки з потребою негайної практичної діяльності.
Сьогодні важко протиставляти професійні театри з аматорськими. Тому над кожною постановкою треба думати окремо.
Аматорам (студенським і молодіжним театрам) треба розуміти практику теоретичного аналізу, вдаючись до ігрового експериментування, до органічного поєднання теоретичних проблем і сценічних експериментів. А також важливий перехід від аудиторії до сцени. Адже вся їхня робота може звестися на нівець.
Науку та гру, очевидно, можна узгодити між собою. Для прикладу, створити для студентів освітній професійний простір, аудиторію—сцену, де можна негайно експериментувати над ідеями та рухами. Це може стати класним університетським освітнім аспектом.
КУФАР — 2016
Міжнародний фестиваль «Театральний Куфар. БДУ-2016» — це пристань для молодіжних і студентських театрів. Цього року під слоганом: «Я так гуляю».
Нині фестиваль свідчить про серйозну потребу мати час та місце для періодичних зустрічей учасників, щоб тримати руку на пульсі театрального життя, відчувати приналежність до інтелектуальної общини. Пошук сучасних форм культу та відновлення традицій.
Чи в традиціях Жака Лекока? Ні. Всі ми боїмось, що театр може померти. Він вже скільки разів помирав, що втомився від цього сам. Тому хоронити його через невдалі постановки не будемо, бо це безглуздо.
У праці «Секретів нема» Пітера Брука, слушно сказано: «Поняття «театр» вельми туманне — воно або виявляється абсурдним, або породжує плутанину, адже одна людина говорить про одне, у той час, як інша має на увазі інше».
Самотеаатр. Версія №1. Аліса
«Діоніс поступається місцем Нарцисові, закоханому у власне відображення» (Ph. Iverne)
Режисер та художник — Марина Вайлова
Хореограф — Катерина Барилко та Діана Вайлова
Чому самотеатр? Цей термін ввів Абірашед для позначення аматорського театру. Коли актори грають тільки для себе самих (незважаючи на мотивацію), а не для публіки.
Вистава «Хто я?». Театр—студія «Колаж» (Саратовський національний дослідницький державний університет імені Миколи Чернишевського)
Музична вистава «Хто Я», за мотивами казки Льюїса Керролла «Аліса в країні чудес». Режисер — постановник Марина Вайлова створює простір, який відсилає нас у світ візій головного персонажа — Аліси (Діана Вайлова).
Однак, крім інформаційних (хореографія, і вічне запитання: «Хто Я?») дій акторка не є носієм знаків. У виставі всі мізансцени побудовані як окремі номери (окремий досвід). Кожен номер є своєрідною акторською самопрезентацією (Кролик, Капелюшник, Королева і т.д.).
Сцена перетворюється у музичний ринг. Всі декорації — це квадратний стіл і декілька дверей, а простір заповнений різнобарвними костюмами. На жаль, загадковість і філософія Льюїса Керролла втрачається в середині вистави. Надмірність музично-танцювальних номерів переходить межу дозволеному. Зв’язок з глядачем втрачається, не тому, що вистава є музичною, а тому що це своєрідний самотеатр.
Глядач спостерігає за дійством, але психологічні моменти і тема розмиті. Вистава «Хто Я?» — крик душі перш за все режисера. Натомість, крім красивої упаковки, драйву на сцені і кольорових костюмів, ми також бачимо проблематику вибору.
У виставі є посил, є добре зроблені ритмічні рисунки і панує атмосфера сну. Раціональне на межі з ірраціональним. Однак, наближаючись до фіналу вистава втрачає створену на початку ауру таємничості (ілюзорна дійсність), що потрібна для процесу означування та інтеграції у цілість вистави.
Функція вистави є відносною і замінною, однак режисер має стати тим ядром, що веде акторів крізь театральний експеремент та створену естетику. Тут немає легковажної імпровізації і ніхто публіку не обманює.
Тому ця вистава — хорошим прикладом, якщо розглянути з боку техніки та хореографії (Катерина Барилко, Діана Вайлова).
Вистава «Хто Я?» — це проєкція прагнення діяти і створювати уявний опір власним бажанням.
Робота цікава і колективу варто працювати далі. Можна доробити техніку, але в поставі не видно цілі (акторів і режисера). Для чого ми на сцені? Немає усвідомлення. Що ми робимо?
Не треба створювати проблеми там, де вони не на часі чи непотрібні людству в місті Х, коли персонаж Y відсилає персонажа Z в довгу дорогу. Щодо можливих тем театру можна дискотувати вічно, але так і не дійти консенсусу. Для цього ми аналізуємо, спілкуємось і робимо певні висновки.
Театр — це серйозно?
О так, театр — це серйозно! Але не дуже.
Добре там, де нас нема
Вистава «Велике переселення. Виродки». Театр «На балконі» (Білоруський державний університет).
Автор — Микола Рудковський
Режисер — Ігор Наймарк
Художній керівник — Дмитро Тишко
Назва вистави говорить нам про рух племен і народів Європи у IV — VI ст. в різних напрямках. Розпочався він з вторгнення племен гунів у північну частину Римської імперії в 375 році.
У виставі тема переселення набуває іншої форми. Переселенці — емігранти — виродки. Емігранти долають велику кількість кілометрів для того, щоб бути щасливими. Тема вистави — добре там, де нас нема.
В центрі подій персонажі з різних країн (Білорусь, Польща, Англія, Канада і Росія). Що об’єднує їх? Всі рухаються по спіралі. Світ тісний і сучасний білоруський драматург Микола Рудковський про це говорить у тексті «Велике переселення. Виродки».
Кожен з власною історією. Виродки у виставі — це люди, що шукають щастя, ризикують і тікають.
Частину простору займає соціум. Режисер Ігор Наймарк вдало зображає соціум через образи трьох персонажів — сусідки — пліткарки (Калошкіна Марія, Олександрова Вікторія, Дроздович Ілона). Вони цілісно діють за власними координатами.
Хочеться, одразу згадати Чехова: «Вони п’ють чай, а в цей час руйнуються їхні долі». У виставі «Велике переселення. Виродки» пліткарки їдять з тарілок, а в цей час герої розповідають нам про своє життя. Просто, без складних філософських, надуманих патосних, надмірно театральних тез.
Ця вистава змушує демілітувати непорушно—символічний недоступний простір для глядача.
За жанром вистава — трагіфарс. Фарс в цьому випадку, простежується як гострий комізм на межі з трагедією. Світ маленьких людей — нічого нового. Цю актуальну тему використовують багато драматургів і дуже вдало вона подана в тексті Миколи Рудковського.
Оскільки в драматургії вживано тривіальні вислови про шляхетні та величні речі, травестуючи серйозний жанр (трагедії) шляхом використання ґротеску, стриманої алегорії і вдало висміяно ментальні стереотипи кожної країни. Вистава — це пояснення серйозних речей шляхом гумору. Над ким сміємось? Над собою.
Мінімалізм у сценографії, дозволяє у камерному залі створити особливий ареал гри. Жести і рухи акторів — стримані, чисті і щирі. Щойно актори виходять на сцену, то одразу починають заповнювати фізично ареал гри. Простір стає урбаністичним місцем для священних сповідей. Не нудні монологи про те, як має бути. Ніякого виховання. Театр давно пройшов цей шлях.
Режисер створює прості формули. Всі діалоги відбуваються тут і зараз. Всі мізансцени переплавляються одна в одну (змішуються) і в результаті — вистава «Велике переселення. Виродки» набуває цілісної форми.
Немає Мадон і Примадон, так як немає значення в місті ти чи в передмісті. Це дуже класно викорситано у виставі. Кожен з акторів несе власний досвід і власну презентацію свого життя, бажань і сенсів. Але головне, що актори у цій поставі проживають історію і душею, і тілом.
Людяність — ось про що говорить режисер у виставі. Проблеми ті ж і переселення народів триває. Атмосфера — жива, темпоритм — сповільнений, а жести і погляди — окуповують сцену, приводять до коду, що фіксується у прапорах різних країн.
Весь час приміряючь до себе чужу країну, ми переходимо межу. Спільна робота акторів і режисерів — це створення поля й «квадратів» міжусобних війн, матеріалізація «домівок», територій та кланів.
Вистава має свій вироблений характер. Постава сильна як і її творці.
Фотографії: Саша Дубень, Ольга Мелешко
