Співтворчість з Сергієм Жаданом
«Вертеп. Війна. Вірші», божевільне балансування понад зимою. Вистава за поезією Сергія Жадана у Харківському академічному театрі ляльок імені В. Афанасьєва. Ця постановка (прем’єра якої відбулася 6 травня 2023 року) – одна із спроб об’єднати вірші нашого сучасника, відомого харківського громадського діяча, мецената, поета та письменника Сергія Жадана наскрізною глибинною темою ідентичності, крізь поезію унаочнити візуальний художній ряд, який буде закладений у важливих культурних кодах.
Харківський (як у цілому й український) глядач, що слідкує за театральним процесом нашого міста, пам’ятає пошукову виставу недержавного театру «Арабески» за драматургічно-поетичним текстом «Мері Крістмас, Джізус Крайст! (Veselogo Rizdva, Isuse)».
Як пише сам Жадан у книзі «Цитатник», це «твір, який не був ані добіркою віршів, ані повноцінним драматургічним текстом. Писався він під конкретну постановку “Театру Арабесок” (реж. С. Олешко, 2010 р.) та музику групи “Люк”».
Із цитати можна зрозуміти, що то була за вистава – сучасно-стилізована, оригінальна, пластично-образна, на музику креативної групи «Люк», якою заслуховувалися багато хто з української молоді.
Через деякий час на сцені Харківського театру для дітей та юнацтва з’являється інша креативна команда, що створить українсько-німецький проєкт. Режисер О. Ковшун, нім. режисер М. Барталь, художник Ф. Кіфер звернуться до гостро актуального роману Сергія Жадана та створять виставу «Депеш Мод», у якій ітиметься про життя молодого покоління 1993 років. Вистава провокативна, місцями гостро іронічна, як зазначали деякі із сучасних критиків, навіть «трешова». У виставі підіймалися соціальні та морально-етичні питання, стрижнем ставав конфлікт між людиною і світом. Саме ця постановка буде поштовхом для відкритих європейських гастролей театру. Згодом, у складних умовах карантину та російського вторгнення, на сцені Харківського державного академічного українського драматичного театру імені Т. Шевченка буде створена вистава за драматургічним твором С. Жадана «Хлібне перемиря» (реж. О. Ковшун, худ. Т. Лєвшина), який уперше пролунав зі сцени саме цього театру у виконанні автора. А рік потому його презентували вже у вигляді вистави. «Хлібне перемир’я» було високо оцінено і глядачем, і різноманітними ЗМІ.
Щодо Харківського академічного театру ляльок імені В. Афанасьєва та вистави «Вертеп. Війна. Вірші», жанр якої визначається постановниками як «божевільне балансування понад зимою», то тут виникає цікава колаборація жіночого складу театру з потужною енергетикою поетичних творів Сергія Жадана. Чоловіча поезія вустами жінок. Режисерка Оксана Дмитрієва власноруч відбирала різні вірші, суголосні авторській постановній концепції – вистави-молитви, вистави-надії. Перед аудиторією постає багато поетичних сенсів, які набувають візуального метафізичного значення. Глядач відчуває себе культурним дешифрувальником, який віднаходить пояснення закладеним у виставі художнім, поетичним кодам. У цьому особливість сучасної постмодерної культури. Значним стає саме зараз і звернення до вертепної теми. Цікаво, що за рік у театрі вийшло дві вертепні постановки, зовсім різні.
Перша – вистава «ВЕРТЕП» (за жанром музичний перформанс), інакша як за драматургічною першоосновою, так і за художнім оформленням. Це спроба звернутися до архаїчних, подекуди ритуальних першоджерел, розглянути вертепну історію як ритуал, як ритуал у грі акторів (у виставі зайняті актори Харківського театру ляльок Владислава Аракелян, Віталій Бурлєєв, Вікторія Міщенко, Лілія Осєйчук, Павло Савєльєв, Сергій Смеречук, Олександра Шликова), як проживання відчуття власної пластики тіла, як звернення до кодів-знаків у поєднанні зі звучанням автентичних музичних інструментів. До створення вистави було запрошено акторів та музикантів Львівського державного театру ляльок. Художник першої вистави – відомий автор арт-об’єктів та виставок Костянтин Зоркін, пластика обох вистав – Інна Фалькова.
До створення вистави «Вертеп. Війна. Вірші» за поезією Сергія Жадана долучилася головна художниця театру Наталя Денисова. Її художня мова – це культурні знакові коди, які пов’язують сучасність з глибинним але більш традиційним корінням першоджерел. Адже вертеп із самого початку поєднував у собі все: й буття, й небо, й землю, й космос. У понятійному трактуванні вертепу можна згадати як щемливу історію про народження Ісуса у звичайних яслах, так і сучасне трактування, яке відбувається тут і зараз, – схованка від снарядів для кожного жителя прифронтового міста. Невипадково, що зараз належність до культури вертепу відчувається і в інших містах України, незважаючи на літню пору року.
Так, у межах фестивалю премії «Гра», що нещодавно проходив на більшості території України, відомий театрознавець зі Львова кандидат мистецтвознавства Роман Лаврентій так оцінює одну з вистав у репертуарі фестивалю «Гри», що перегукується і з «Вертеп. Війна. Вірші» Жадана – Дмитрієвої – Денисової:
«Український вертеп – це стан душі, це незламна впевненість у тому, що добро переможе зло, це сакральна поважність і водночас нестримна стихія народного іскрометного гумору, який ніяким ракетам не під силу змусити замовкнути! Це – джерело нашої національної сили! І тому – навіть якщо надворі травень – ми дивимося виставу «Вертеп. Необарокова містерія», і стіни давньої Лаврської друкарні сприяють атмосфері дійства…» (цитата взята з особистої сторінки Романа Лаврентія у Facebook).
Поетичні лінії, прокладені у віршах Жадана, поєднані до купи наскрізним стрижневим питанням до Бога. У виставі прослідковуються важливі взаємозв’язки культурного складника з релігійним, адже поняття віри, як і поняття перших національних культурних витоків, ідуть завжди пліч-о-пліч, нагадуючи людям споконвічні цінності чи ставлячи довічні питання сенсу людського буття, поваги один до одного, поваги до життя, протистояння війні любов’ю та народженням нового життя. А під час перегляду вистави виникають і інші, не менш важливі питання: скільки людству потерпати від випробувань війни? Скільки шукати відповіді та підтримки від Бога? чому Він (Бог) німий? Чому Він посилає смерть чи навіть вони разом випробовують людину? У виставі крізь поетичні коди розкриваються сенси, що візуально відображаються у тих чи інших художніх образах.
Художні коди закладені в оформленні Наталі Денисової: це і старовинна вертепна скриня, де спочатку зображена ікона Покрови (адже вистава/дія, як і сам театр ляльок, розташована навпроти Покровського монастиря). Саме з цього Свято-Покровського монастиря, за одним із соціокультурних тверджень, почалося закладення міста Харкова. Це одна з надважливих, й найзначущих пам’яток духовної сили харків’ян, адже сама Богоматір тримає покров (омофор) над усіма нами, оберігаючи кожну людину, особистість, і особливо тих, хто зріс на цій слобожанській землі. Місто формує людину, харків’янина-європейця, який відчуває вікову причетність до єдиного роду і водночас відкритий до багатьох інших культур та народностей. Окрім візуального складника, важливе значення мають і створені акторами образи.
Сучасним є трактування образу Року-Смерті (у виконанні Олени Озерової), що так пронизливо дивиться крізь чорні окуляри (погляд, який може бачити сутність речей, а може й спепелити все навкруги). Натяжні лямки, що розмежовують сценічний простір, нагадують перехрестя скотчу від заклеєних вікон у квартирах багатьох українців. На них, мов заплутана лялька, ломаною пластикою гойдається створений образ Олени Озерової. Водночас у цьому образі відчувається і якийсь містичний зв’язок часів, що рветься з початку вірша про війну та біженців, немов «чорний морок», який розриває зв’язок поколінь.
Образ потяга, у якому їдуть біженці, зроблений з постатей «артисток у живому плані». І весь цей образний світ, відтворений через поезію на сцені стає світовим, бо будь-яка розв’язана війна робить людей блукачами – біженцями, виносить здоровий розсуд, лишає корінь, а героїня Смерть спостерігає за всім цим після того, як зірвано перехресні лямки….та вибиті вікна людських квартир. Ще один влучний образ – в’язані шалі, в’язані теплі одежі, що носять протилежні Року-Смерті героїні вистави – вони нагадують глядачам про традиції в’язання українських жінок. Це символ нитки-долі, що тягнеться впродовж усього життя людини.
Це культурний код, яким володіли раніше наші прабабусі, бабусі, матері, втілені у виставі акторками старшого покоління Валентиною Ричаговою, Ольгою Мохленко, Іриною Золотарьовою. Цей рукотворний код, на жаль, ми можемо втратити в сучасному глобалізованому просторі, тому в цій виставі так важливі в’язані речі, що передаються з роду в рід. Цим образом, як на мене, режисерка й художниця пропонують щось споконвічне. Таке оформлення перегукується за художніми кодами з оформленням вистав культового режисера Влада Троїцького з циклу «Україна містична» та оформленням вистави «Коляда та й плєс» (режисера Ростислава Держипільського) Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. А ще у виставі харківських лялькарів «Вертеп. Війна. Вірші» зчитуються художні символи-цитати з вистав «Ромен та Ростана», «Пісня про Волгу» європейського (грузинського за походженням) лялькаря Резо Габріадзе, у яких ідеться про протистояння війні і про важливість, сакральність людського життя. Прослідковуються й художнє цитування з власних попередніх вистав, образ янголів (вищезгаданих артисток у живому плані В. Ричагової, О. Мохленко, І. Золотарьової, які надягають собі на плечі каркаси в’язаних крил янголів), запозичений ще зі студентської режисерської вистави «Білий сон про біле Різдво» (костюми янголів, худ. Н. Денисова). Усе це також художні коди з постмодерної культури. А звернення до теми зображення янголів пов’язано в О. Дмитрієвої та Н. Денисової з традиціями відомої художниці театру ляльок Ірини Уварової.
Вистава «Вертеп. Війна. Вірші» бере за живе своїм музичним, співочим, інтонаційним забарвленням (композитор Катерина Палачова, хормейстер Катерина Курдіновська, звукооператор Петро Польщіков), різнобарвно звучить відтінками голосів, емоційно тримається на акторському виконанні В. Ричагової, О. Мохленко й І. Золотарьової.
Виходом на коду стає кінець вистави – звучання майже колокольного дзвону з бетонних труб, що є фрагментарними артефактами війни.
Молоді акторки (Владислава Аракелян, Олександра Колесніченко, Олександра Шликова) запалюють свічки, відчувається певна причетність до сакрального творчо-релігійного дійства, передача родинних традицій, родинного світла від роду до роду. Немов той вогник, що не опалює, а люди несуть його до своїх домівок.
Можна припустити, що так режисерка Оксана Дмитрієва виходить на питання: де Бог, чи в церквах, чи в мистецтві? Складне питання і, може, для театру дещо суперечливе, але можливе за законами постмодерної культури.
Отже, Бог там, де відкривається серце та продовжуються добрі людські справи. Можливо, тоді не буде влади у діях образу Року-Смерті, що наприкінці вистави уходить на другий план.
Персонажі та акторки молодого покоління В. Аракелян, О.Колесніченко, О. Шликова нагадують сучасних волхвів, які несуть «дари» в ящиках з-під зброї: солдатське взуття, ключі від покинутих квартир та різдвяну зірку.
В одній з передостанніх картин іде сніг як символ того, що все засиплеться, стане тільки спомином, якщо не зробити важливих висновків про те, чи актуальна / важлива війна взагалі у ХХІ столітті, у чому сенс людського життя, яке майбутнє в України, у світі після закінчення війн.
І, може, необхідно, щоб людство схаменулося, бо всі культурні коди, зазначені у виставі, промовисто говорять саме про цінність людського життя. І кожен з нас полишить ненависть, звернеться до першоджерел, до в’язання своєї теплої шалі, що зігріє втомлену та зранену душу.
І морок згине, «…хоч і пророцтва припиняться, і язики замовкнуть, і знання упраздняться» (цитата з Першого послання до Коринфян), бо любов до свого роду-корінь, до праці, до традицій найважливіше за війну.
Гадаю, невипадковим й те, що саме в літні дні написання цього тексту, в цей же час відбувалася підготовка до Празької Квадрієнале, де було виставлено арт-об’єкт «Сад живих речей» дев’яти сценографів. І перший з них «Коріння. Мережа зв’язків» Юлії Зауличної – чоботи, що поглинули в чорнозем та проросли корінням. Ось як один з критиків характеризує роботу сценографа Юлії Зауличної: «Родинне коріння та земля, здобрена життями минулих поколінь, живлять силу українців, утримують рівновагу національного буття у історичному часопросторі. Вони – запорука збереження нації, її стійкості і сили» (інформація про Празьку Квадрієнале взята зі сторінки Галереї сценографії у соціальній мережі «Фейсбук»).
Вистави «ВЕРТЕП» (музичний перформанс) та «Вертеп. Війна. Вірші» (божевільне балансування понад зимою) різні за художнім оформленням, але їхня філософсько-першоджерельна сутність у корінні однакова.
У складні 90-ті роки ХХ ст. у м. Луцьк всесвітньо відомий польський дослідник у царині культурології та театру ляльок Хенрик Юрковський був причетний до заснування Міжнародний фестиваль вертепних вистав «Різдвяна містерія» у м. Луцьк. Фестиваль об’єднав вертепною темою лялькарів з усього світу. Вони збирали свій нехитрий скарб, вертепну коробку та різдвяну зірку….та їхали до Луцька. Говорили про важливе, про вічне, про Космос, Бога й місце та значення народження, становлення Людини в цій парадигмі. (так пише у своєму дослідженні-спогадах І. Уварова). На жаль, з часом фестиваль став сходити нанівець. Причин з цього багато, їм можна присвятити окрему проблемну статтю. Минулої зими в Харківському академічному театрі ляльок ім. В. Афанасьєва за ініціативи головної режисерки Оксани Дмитрієвої та за підтримки Гете Інституту, Art Area ДК (сучасного вільного арт-майданчика в м. Харкові), адміністрації театру було запроваджено перший мініфестиваль «Вертеп. Схід», на якому пролунали доповіді дослідників вертепної спадщини Слобожанщини, виступили студенти творчих вишів, зокрема ХНУМ імені І. П. Котляревського, зазвучала народна музика, відбулися майстер-класи й найголовніше – свої вертепи показали театральні державні та приватні колективи з Києва, Львова та нашого рідного міста.
Дуже хочеться вірити, що фестиваль пустить глибоке коріння саме в Харкові. І зазвучить новими різдвяними історіями-голосами на слобожанській землі, бо вертепна тематика та світло вертепної зірки – важливий генетичний і культурний код кожного українця та багатьох близьких нам народностей.
Світлини Ірини Деркач
