Рецензія з елементами проблемної статті на виставу «Спалахи/Flashes» режисерки Яни Зеленської в Стокгольмському театрі імпровізації (Stockholm improvisationsteater).
Понад рік тому, коли режисерка Яна Зеленська разом зі своєю родиною опинилась в Швеції, у неї народилась ідея вистави, сценічне втілення якої більше ніж півроку чекало свого часу. Тоді, як і зараз, для неї було вкрай важливо розповідати про тих людей, що залишились в Україні боронити кордон між добром і злом, про тих, кого вона знає особисто. Але лише на початку 2023 року нарешті з’явилась можливість реалізувати цей проєкт.
Зі сторони здається, що зараз реалізуватись українському митцю закордоном легше, ніж будь-коли, проте це не завжди так. Звісно, одразу після початку повномасштабного вторгнення було відкрито багато грантових та стипендіальних програм для українських митців, майже в усіх країнах Європи і багатьох країнах світу. Часто основна їх мета була просто допомогти колегам на перший час, а деякі організатори взагалі не вимагали від артистів обов’язкових результатів проєкту. В цей час майже кожен європейський театр готовий був прийняти у себе українських акторів, режисерів та інших митців. Хтось був готовий забезпечити житло, хтось разом з українцями шукав гранти/стипендії/резиденції, щоб забезпечити їх фінансово і дати майже безмежні можливості для продовження професійної діяльності. В цей час відбувались перші знайомства і налагодження зв’язків.
І насправді переважна більшість українських митців-біженців по-максимуму використовували цей період для зав’язування контактів, бо розуміли: «Коли я мушу бути тут, я маю використати те, що я вмію найкраще, щоб розповідати про те, що відбувається в моїй країні».
Здавалося б, коли цей етап пройдений, то далі все має бути простіше, але на жаль, реальність виглядає по-різному.
В дуже багатьох країнах основним чинником, що не дозволив акторам і режисерам прижитись в театрах, став мовний бар’єр. Адже далеко не в усіх країнах спільна мова мистецтва англійська, а вивчити другу іноземну мову, що абсолютно не схожа на твою, в короткий термін і з купою супутніх стресів, побутових і не тільки проблем не так вже й легко. По-друге, лише одиничні театри, насправді, були готові взяти українських акторів на постійну роботу, а проєкти мають властивість закінчуватися, і далеко не кожен митець має змогу постійно пересуватись країнами світу в пошуках нового проєкту. Але напевно найскладніше в цій ситуації режисерам. Бо для того, щоб реалізувати свої задуми, потрібна команда, на пошуки якої, направду, і у себе вдома вони витрачають не один рік. Адже пошук або виховання митців, що будуть дивитись з тобою в одну сторону і розуміти тебе з півслова, потребує часу і зусиль. Навіть, якщо в тебе є місце для репетицій і показів або якщо ти живеш у великому місті з активним культурним життям, це не дає гарантії обов’язкової реалізації твого задуму. Окрім цього більшість резиденцій і проєктів для українських митців передбачають одноосібну участь, а не командну.
Перші півроку в Швеції і власне в Стокгольмі Яна Зеленська шукала людей для своєї вистави і не тільки. «Треба було зрозуміти хто є поряд з тобою. Які професійні люди тут опинилися, в якому вони стані і чи можуть вони працювати? Як з’єднати їх в купу? Бо люди ж вимушені працювати і не за фахом…» – розповідає про цей етап підготовки режисерка.
Після низки ситуативних виступів, коротких перформансів, читань, участі у концертах на підтримку України та виступах на регулярних українських мітингах, врешті сформувалась команда небайдужих, з якими цей проєкт нарешті зрушив.
І вже на початку 2023 року почались репетиції. Без фінансування і місця для показу. В той момент для проведення репетицій новостворену команду пустили до себе Studieförbundet Vuxenskolan (громадська організація, що має розгалужену систему культурно-освітніх центрів в усіх муніципалітетах країни). Там, без певності у місці майбутнього показу, починається вже репетиційний процес вистави. А паралельно відбуваються пошуки сцени. Так, одна з акторок вистави Анастасія Лененко, яка вчиться у Швеції та добре знає шведську мову, познайомилася з керівником Стокгольмського театру імпровізації Пером Ґоттфредссоном. Це невеличке, дуже затишне і гостинне театральне приміщення, недалеко від центру міста з місткістю зали близько ста людей, що відкрило свої двері для української команди на безоплатній основі.
«Пер був дуже зацікавлений у такого роду проєкті. Він розповідав нам, що свого часу, під час пандемії люди врятували театр від закриття донатами і тепер він хотів би допомогти такому театру, що знаходиться в дуже складній ситуації і потребує допомоги» – розповідає режисерка вистави.
За час підготовки вистави українська команда заприятелювала не тільки з керівником театру, а й з його акторами і вже після прем’єри і кількох показів є плани продовжити співпрацю створенням спільного театрального проєкту.
Кожен з учасників цієї вистави розповідає про своїх близьких, хто після 24.02 попрощався з рідними та став для когось чужого побратимом, змінив сцену і декорації на поля і окопи, сценічні костюми на піксель або мультикам, реквізит на зброю і постав в перших рядах захисників світла від непроглядної темряви. Про своїх колег, партнерів по сцені, одногрупників, друзів, братів, батьків, коханих. Про тих кого вони знають напряму. У виставі звучать як монологи, що їх написали спеціально для цієї вистави добровольці з когорти культурних діячів, митців, режисерів і акторів, так і власні висловлювання учасників вистави.
«Спалахи/Flashes» – це пост документальна вистава, що зроблена у форматі відкритої репетиції. Такий формат був обраний, зокрема через те, що, окрім війни, однією з тем вистави є пошук способів про неї говорити в театрі. Якими засобами? В лоб? Через метафору, символізм, образність? Чи допускаючи ненормативну лексику чи дотримуючись культури мовлення? Чи використовувати суто документальний матеріал? Чи вигадувати п’єсу, засновану на реальних подіях? Предмет цієї дискусії, що вже не перший місяць точиться в першу чергу в Україні, є наскрізним питанням для творців вистави.
Сама вистава починається із суперечки подружжя режисерки і акторки вистави Яни Зеленської та актора Романа Фаніна, про те, що таке театр. Що таке сучасний театр? Що таке сучасний документальний театр? І чи театр це взагалі? Як грати ці тексти написані митцями в окопах? І чи грати взагалі? Єдиної відповіді на ці питання в глобальному контексті вони, разом з іще двома акторками Натою Бударіною та Анастасією Лененко, не знаходять, проте вирішують говорити так як є, чесно і без прикрас доносити відчуття і думки свої та своїх близьких, що зараз в лавах ЗСУ.
Пануючий мінімалізм сценічного оформлення лише підкреслює невизначеність творців вистави у тому як «грати ці тексти». На сцені відбувається відкрита репетиція. Ближче до заднику стоїть стіл навколо нього 4 стільця для акторів і режисерки, на ньому розкидані аркуші п’єси, розкидані історії, які протягом усієї вистави актори намагаються об’єднати в одну виставу. По черзі кожен з них вибирає серед аркушів «свою» історію і пробує її втілити на сцені. Часом проба переривається коментарями режисерки, і від того тональність гри міняється прямо протилежним чином. Все як на звичайній репетиції. Поки хтось один «читає» чергову історію, інші актори створюють атмосферу, часом стають музичним супроводом, а інколи просто слухають. Коли висловитись словами стає неможливо – народжується пісня. Так у виставі актори співають українські народні пісні: «Ой ходив Донець, та й сім год по Дону», «Ой, розвивайся та сухий дубе», «Вербовая дощечка», «Подоляночка».
Важливим інструментами художньої виразності у виставі є світло і проєкція. Так світловими точками і зонами виділяються три плани пост документальної вистави: відкрита репетиція, історії митців в ЗСУ та власні висловлювання акторів. Для кожної з них визначено свій ареал та світлова взаємодія. Проєкція, знаходиться в крайньому правому куті заднику. На перший погляд вона є технічним засобом подолання мовного бар’єру, бо саме вона забезпечує субтитрування вистави шведською мовою, звісно лише в тих частинах тексту, які є заздалегідь прописані. Там же з’являються фотографії тих людей, чиї історії звучать у виставі. Проте вона все ж є художнім засобом, що створює ефект множення і поширення людських історій. Відбиваючись не тільки на заднику, а й на боковій стіні андеграундної сцени, розтягуючи зображення на всю її довжину, проєкція посилює цей ефект. Слова і знаки, що розтягуються в безкінечній перспективі, чи то виходячи з маленької точки об’єктива проектора, чи то згасаючи в ньому, стають відлунням історій, що розлітаються, як звукова хвиля.
Існує «Теорія шести рукостискань», за якою будь-які дві людини на Землі знайомі через п’ять спільних знайомих. Метою цієї вистави є в першу чергу познайомити іноземців з тими неймовірними, але простими людьми, друзями і знайомими, що тепер боронять нашу країну.
«На самому початку мене познайомили з однією шведською родиною, – розповідає Яна. – Був такий невеличкий захід, ми сиділи за столом разом з іншими ініціативними українками. Шведи, які нас запросили, хотіли знати про проєкти, які ми хочемо реалізовувати. Щоб ми розповіли у двох словах про те, що ми хочемо робити. І оця тема рукостискань з’явилась в той момент, мені хотілось розповідати про тих людей, які з перших хвилин роблять неймовірні речі, тоді у мене в думках був Олег Каданов, і я сказала, дайте мені свою руку, я хочу вас з ним познайомити. Тоді я зрозуміла, що хочу говорити саме про це».
В кінці вистави кожен актор виходить до глядача, коротко розповідає про найдорожчих для себе людей і передає рукостискання з першого ряду до останнього. Так кожна людина в залі знайомиться з тими українцями, хто зараз на фронті боронить не тільки українську державу, а й європейські цінності й демократію. А після вистави в буфеті театру за келихом вина або склянкою води відбувається обговорення вистави. Хоча, ні. Це радше схоже на «шеринг» (від англ. share – ділитись), як його називають в плейбек театрі. Бо творці вистави запрошують глядачів поділитись історіями про неймовірних людей, яких знають вони, зокрема про тих хто зараз волонтерить і допомагає Україні.
Світлини Олени Криворучко
