У рамках Шостого Фестивалю-премії ГРА мені, зокрема, випала нагода переглянути виставу «Доця», якою Львівський національний академічний театр ім. М. Заньковецької минулого року відкрив третю сцену – у піддашші. «Стрих» має невисоке «дзеркало» і три ряди глядацьких крісел, витягнуті, наче рельси, вздовж сцени-потягу. Ставши, приміром, на цебро, актор в цій залі запросто може упертися руками в стелю. Вистава «Доця» протягом кількох місяців підтвердила свою непересічність, про що свідчить її номінування як на Премію ім. Леся Курбаса, так і на Фестиваль-премію ГРА в номінації «краща вистава-рефлексія на події російсько-української війни».
Головна особливість сценічного втілення прозового твору Тамари Горіха Зерня режисером Ігорем Білицем – перформативність вистави-свідчення. У центрі подій вистави – ментальна генеза та зовнішні причини російсько-української війни, а також симптоми її протікання в Україні (а саме у Донецьку). Головна героїня – спочатку дівчинка-підліток, згодом – дівчина, а далі – сорокарічна жінка, що має безстрашну і зболілу від несправедливості українську душу. Імені її глядач так і не дізнається. Так і проходить вона крізь сюжет вистави, з легкої руки легковажного батька-гастарбайтера, який квартиру продав, а дівчинку заслав до бабусі в Донецьк, доцею. На цей персонаж, як на стрижень, нанизані всі арки сюжету двогодинної вистави. У випадку із заслуженою артисткою України Олександрою Лютою стрижень дії, стрижень ансамблю вистави є ще й потужно енергетичним. Акторка грає роль рівнянки-донеччанки (яка виросла на заході країни, а проросла і знайшла своє покликання в місті шахт і териконів), розумно та іронічно, культурно і психологічно. Важливо, що грає сучасно і без найменшої загрози пафосу. Як і належить Доці за сюжетом роману, О. Люта задає тон всій виставі.
Перформативною виставу «Доця» можна вважати вже тому, що виконавиця головної ролі повсякчасно взаємодіє з глядацькою аудиторією – Олександра Люта активно шукає і знаходить у залі небайдужий погляд-відгук, повсякчасно апелює до глядача у монологах своєї героїні. Зрештою, разом з І.Білицем вона знайшла у структурі вистави зону, в якій цей контакт щоразу досягає рівня повноцінного партнерства. Під час вистави, яку випало подивитися мені, акторка впізнала (за реплікою з зали) в одному з глядачів свого однокурсника, нині – воїна ЗСУ, і весь наступний монолог Доці народився в О. Лютої серед глядацьких рядів суцільно імпровізаційно.
Однак, передусім, перформативність вистави «Доця» виявляється у поєднанні трьох вимірів сценічної дії: двох театральних (гра у психологічному регістрі, ігровий театр, з гостро театральною формою) та концертного (жива рок-експресія).
Рок-балади у виконанні Олександри Лютої – це ніби вихід у паралельну реальність. У них можна відчути енергетичну та голосову ворожбу цієї невисокого зросту стрункої і вродливої брюнетки з магнетично виразним поглядом, яка акцентовано впливає на глядачів і немов заповнює собою весь простір сцени. Рок-балади О. Лютої у виставі – наче прадавній голос української Донеччини.
До слова, у виконанні іншої прем’єрної виконавиці цієї ролі Соломії Кирилової, акторки молодшої генерації, із значно скромнішими вокальними данними, ці рок-композиції так не сприймаються. Її спів лунає як специфічно тінейнджерський протест. Однак, саме перманентний відхід І. Білиця від реальності «свідчення» до реальності опоетизованої, очуженої в рок-музиці та вокально проінтонованого прозового слова – робить виставу «Доця» мистецьки виразною та оригінальною. Тому, на мій погляд, у програмці участь Олега Мишловського визначена надто скромно (музичне оформлення). По суті ж, йдеться про музичну співрежисуру або музичну драматургію «Доці».
Сценографка Юлія Заулична розташувала секцію електроінструментів (ударну установку, барабани, клавішні) в глибині ігрового простору. Олександрі Лютій акомпанують троє акторів. Кожен з них час від часу полишає своє робоче місце музикантів, щоб вийти на кін щоразу в новій сутності. До прикладу, серед низки епізодичних персонажів молодого фактурного Олега Андрощука – перше «кохання» Доці, мамкин синок Антон й гвалтівник та грабіжник Ополчєнєц. Це персонажі-функції, принципово без розвитку. Крім функціональної ролі, «єдина музично-сценографічна установка» Ю. Зауличної та І. Білиця асоціюється з певним часом і певною субкультурою – рок-концертів гуртів, за якими фанатіло в юності покоління Доці.
Видовжену і неглибоку сцену Ю. Заулична «обжила» максимально. Тут і загадкові графічні візерунки відео-арту – спогади Доці та бабусі Ольги (народна артистка України Олександра Бонковська) про мати з біблійним іменем Марія, від якої героїня успадкувала не лише творчу емпатичну душу українки, але й – недолю. Тут і «вітражі» – рефлекси від світла з дірявого садового балону (язичницька по своїй природі сцена вистави, в якій Олександра Люта акапельно співає українську пісню, а інші учасниці вистави підхоплюють її, та так гарно, що мимоволі стиха долучаєш до співу і свій, глядача, голос).
Разом з тим, переважають у виставі сцени, в яких дія калатається в найнижчій реальності – пострадянського побуту, бідності не лише матеріальної, але й духовної. Баян, цебра, тази, посуд, коробки, що бували у бувальцях, стають зовнішніми маркерами середовища, в якому так важко Доці будити нову українську свідомість донеччан (насправді ж – відроджувати, насаджувати свідомість, яку було викорчовано тут «совєтами»). У цьому контексті інвалідний візок героя Ромчика також полишає враження символу.
Поруч з Олександрою Лютою у виставі «Доця» є дуже цікавий партнер, зовсім молодий актор Данило Хромов. Його герой – Ромчик – спочатку дезорієнтує, викликає суперечливі почуття: чи то наркоман, чи то представник донецької шпани, він по суті порятований Доцею, проте сприймається геть занепащеною душею. Зробивши в інсценізації твору Т. Горіха Зерні ставку на сюжетну лінію Доці та Ромчика, І. Білиць набув в особі Д. Хромова актора-співтворця. Данилові вцілому притаманна тонка рефлексійна манера гри. Його акторська природа – не масового характеру, вона є глибоко індивідуальною, інтровертною. Потенційні герої цього актора – нонконформісти, блаженні, ідейники-інтелектуали. Як на мене, унікальний сплав особистісних рис актора драматичного театру. І в образі задерикуватого юнака-інваліда у візку всі ці риси Д. Хромова були актуалізовані. Не лише його крісло-візок, але й сам Ромчик є символом підрубаного під коріння потенціалу здорової частини молоді Донецьку часів Януковича та «ДНР». Зіграний Д. Хромовим Ромчик – герой з біографією, персонаж з розвитком. Глядачам поступово відкривається, що цинік-маргінал у візку – колишній студент вишу, який не скористався звичною схемою взаємин інституту і підприємства-бази практики, а захотів застосувати набуті на лекціях знання. Він спустився до шахти і, заступившись за норми охорони праці робітників, став жертвою «виховного моменту» одного з шахтарів. У той день в копальні юнак залишив усе: здоров’я, елементарну здатність рухатися і будь-які перспективи на майбутнє.
Кульмінацією образу Ромчика у виставі є танок, у якому наче виплескує себе його вразлива душа. Ритмічно і трохи незграбно, якось по-дитячому зворушливо витанцьовує на кону астенічний парубок з довгим волоссям біль і відчай свого персонажу. Це танок героя в паралельній реальності (аналогічно зі співом виконавиці ролі Доці) – реальності, де його хребет не покалічений, а ноги можуть танцювати. Данило Хромов виконує це режисерське завдання саме по-акторські. І тривання в жанрі трагікомедії засобами виразності танцю – це ще один вияв оригінальності обдарування цього актора.
Саме вроджена чесність, емпатичність до горя інших робить Доцю та Ромчика справжніми героями цієї вистави. І це попри те, що, на розрив з мелодраматичним шаблоном, у виставі вони не утворюють пари. Їхнє зближення відбувається в іншому вимірі – це, скоріше, віддзеркалення безталання одне одного. Життя їхнє і щоденний героїзм – суцільно екзистенційний шлях. Тому так вражає монолог героїні, в якому вона ділиться відчуттям тотальної самотності. На завершення цього монологу О. Люта із відчайдушністю й самоіронією, схожою на оприявнену в танці Ромчика, виряджає свою героїню шукати чоловіка, який став би її опертям, серед глядачів.
Оскільки вистава на сцені національного українського театру замислювалася в жанрі свідчення, то логічно послідовним є виконання її двома мовами і на їхній суміші. Переважно актори говорять українською. Разом з тим, деякі епізодичні персонажі – російською (бо – Донецьк!). Деякі, як, наприклад, Борисович (заслужений артист України Назарій Московець), Дядько, Лікар, Шаміль (заслужений артист України Андрій Войтюк) висловлюють свої думки за допомогою суржику.
Стосунки Доці з другорядними персонажами вистави розкривають її погляди на життя.
Співчутливі, людяні взаємини в Доці з тихою і самозаглибленою подругою Танею (у виконанні Мирослави Солук – безпафосна доброта і самопожертва).
Одверто конфронтаційні взаємини героїні з тими, хто поширює російські наративи. Так, вбивчо саркастично і, водночас, підкуповуюче органічно, натурально озвучує їх «пані» – мама Антона (заслужена артистка України Валентина Щербань). В іншій манері подає та ж акторка свою Сусідку, яка, за дотепною аналогією режисера, в «масових» сценах інфернального ґатунку постає вже субстанційним образом зрадянщеного жіноцтва Донецьку, свого роду персонажем – мемом – дружиною Януковича у радянському пальті та в’язаному береті. Попри мерзенність наративу Сусідки: «С праздничком! Путін объявил независимость всех народов Донбаса», цю двоїсту сутність В. Щербань грає з артистичним вогником, якоюсь навіть бешкетливістю, грає із заньківчанською культурою.
Та особливо конфліктні стосунки виникають, коли Доця виявляє ворога серед «своїх». Ним виявляється подруга-ефектна красуня Марина (Галина Далявська). Вона ніби й українською розмовляє, і протягом кількох місяців працює у волонтерській фірмі Доці, проте не бачить різниці поміж народом країни-нападника та народом-борцем і жертвою агресії. «Блискуча» Марина шукає для себе не відповідей на запитання сенсу буття, а зручностей і розваг, повторюючи остогидлу мантру: «Нам треба миритися». Складні почуття викликає в героїні і зізнання Борисовича, який боронить Донецьк, у тому, що саме він був тим шахтарем, який кількома ударами знищив майбуття Ромчика.
Ансамбль у виставі І. Білиця побудовано таким чином, що будь-якої миті другорядні або навіть епізодичні персонажі, поіменовані у програмці статусом або ім’ям, перетворюються на ворожий натовп або демократичну соціальну групу. Саме поєднання лічених виконавців на сцені з музичною експресією та агресивним світлом допомогло Ігорю Білицю, зокрема, наче в уламку дзеркала показати всю доленосну картину захоплення Донецької ОДА: «Ми вийшли на Майдан переконувати. Вони прийшли убивати».
У десяті роковини початку російсько-української війни звернення національного театру зі Львова до твору, який привертає увагу до діалектики подій у Донецьку і розкриває тему опозиції українського Донецька – «ДНР», сприймається органічно і своєчасно. Сприймаючи виставу із вдячністю, у залі поруч зі мною плакали жінки (ймовірно, внутрішньо переміщені…). Вистава-свідчення І. Білиця, можливо, не дає очікуваного під фінал узагальнення підійнятій темі. Вона є дещо декларативною. Утім, завдяки цікавому музичному ходу вистави, на тлі мозаїчного панно позицій «донецьких» вивищується персональна тема Доці-Олександри Лютої.
Світлини з офіційного сайту театру
