В кінці 2017 року у Новому українському театрі відбувалася прем’єра вистави «Інстинкт» за творами Ольги Кобилянської. Режисер та автор інсценівки Віталій Кіно. У жанрі вистави інтелігентно зазначено «чуттєвий ескіз», проте на сцені розвертається справжній містично-еротичний трилер.
«Ой, мамо, люблю Гриця,
Гриць на конику вертиться.
В Гриця шапка до лиця,
люблю Гриця – молодця!»
Твори Ольги Кобилянської завжди поетичні, загадкові, а в той же час – сповнені пристрасних почуттів, прадавніх вірувань та сильних характерів. Ось такими – пристрасними та сильними – виводить на сцену героїв вистави режисер Віталій Кіно. Зібравши найяскравіших героїнь з таких творів як «Земля», «В неділю рано зілля копала», «Рожі», «Природа» та додав всім відомого героя Гриця, якому як ми знаємо, краще не ходити на вечорниці.
Молодий та амбітний Гриць не тільки не слухає поради, щодо небезпечних вечорниць, а ще й вдень попреться у хащі містичних лісів, вистежуючи свою здобич – молодих дівчат. Хоча, хто чия здобич, це ще те питання. Адже дівчата інколи і самі не проти побути чиєюсь здобиччю, хоч на якусь годинку. Всі вони шукають своєї долі, свого єдиного хазяїна, тулячись до ніг теплого та сильного Гриця, немов ті безхатні, голодні собаки. Натомість Гриць (певно, маючи добре серце) всіх пестить та приручає, не думає про те, що людина несе відповідальність за тих кого…
«Відповідальність» – це слово, ще не знайоме сільському багачу і він зухвало розкидається як почуттями, що зміг пробудити у юних серцях гуцульських дівчат, так і своїм кукурудзяним насінням, яке замість того, щоб, як добрий хазяїн, посадити у землю та зібрати врожай, він бездумно і безплідно розкидає по вітру.
Вистава Віталія Кіно, поетично кажучи, журчить, немов той Черемош, переливаючись у етнічно-еротичні танці, а текст звучить з вуст акторів такий живий, як карпатська природа. Кажучи простіше, режисеру вдалося знайти співзвучність з текстами Ольги Кобилянської. Підібрав вдалі «інструменти» та «музикантів», які змогли виконати чисто та майстерно її ноти, ті загадкові мотиви і мелодії такого непростого та визначного в українській літературі автора.
Поки глядачі-чоловіки та глядачі-жінки намагаються розібратися хто ж і кого «використовує», Гриць дівчат чи вони його, режисер вже давно піднявся вище та дивиться на ситуацію по–філософські, а точніше «по–платонівськи». Ще дві з половиною тисячі років тому, Платон прекрасно описав внутрішній конфлікт людини за допомогою метафори – колісниці, у яку запряжено два різних коня. Перший кінь – це наші пристрасті, внутрішні пориви, інстинкти. Другий – наш розум, раціональні та моральні начала. Зазвичай ці два коня тягнуть нас у різні боки, а наше людське «надзавдання» – навчитись керувати обома цими істотами, щоб зуміти доїхати до свого істинного призначення.
Красень Гриць, навряд чи колись прочитає філософські праці Платона. Він повністю віддається волі коня на ім’я Інстинкт, який потягає його по землі так, що потім ледве зможеш зібрати себе до купи (враховуйте, що кінь, у нього ще й гуцульський). А чи знайде він після такої стряски свого коня на ім’я Розум? Залишається лише сподіватись.
У виставі багато еротичних моментів, але ця еротика поетична. Ні трохи не заступає на лінію вульгарності, це еротика скоріш з картин Густава Клімта – символічна та чуттєва. Живі звуки дримби, занурюють у стан напівмедитативний, де виникають певні рефлексії, де відшукуєш на просторах своєї підсвідомості власні спогади та втілені або й невтіленні бажання.
Пощастило режисеру з акторами. Молоді красиві дівчата (двадцятирічні + ), з привабливими фігурами та нестримним бажанням кохати як на сцені так і в житті («нестримність» – притаманна у їхньому віці). Деякі з них ще трішки наївні, деякі – дурненькі (але це не недолік, а навпаки, навіть личить молоденьким дівчатам). Загалом вони чарівні та з дуже приємною енергетикою.
Анна – актриса Віталія Почевалова, актриса Поліна Кіно – Настка, актриса Ольга Білоног – Туркиня, актриса Ніна Киреєва – Тетяна, та загадкова Мавра у виконанні актриси Юліани Євстафієвої. Всі вони різні як ті ружі, про які йдеться в одному з оповідань Кобилянської. По–своєму органічні, тому виділяти когось окремо не хочеться, а розповідати про кожну надто довго (йдіть і обирайте самі, яка ружа більш до вподоби). Біла, червона, а може рожева?
Головного героя Гриця, грають два харизматичні актори (у різних складах): Єгор Снігир та Владислав Сведенюк. Обидва хлопці – «кров з молоком». Гарні та зухвалі, мають красиві античні тіла, виразні погляди, незгасимий запал до акторської професії. У кожного з них виходить зовсім інший Гриць, але кожен правдоподібний та щирий. Думаю, незаміжні глядачки, недовго думаючи, самі пішли б у «дикий ліс» за кожним з них (заміжні, певно, подумали б трохи довше, але теж би пішли). Жартую. У кожного з виконавців Гриць такий собі «свій хлопець», тому глядачі-чоловіки неодмінно відчують до героя чоловічу солідарність і виправдають кожен вчинок, немов власний.
Щодо сценографії. Дія вистави відбувається у лісі, дерева у якому створені сценографом з міцних канатів, які то зібрані у міцні дуби, то розплітаються немов ліани, перетворюючі «ліс» на карпатські «джунглі». Як кажуть героїні вистави: «Ліс один все знав». Адже ліс у цій історії – живий, він відчуває, де щирість, а де лукавство. Він підігрує тим, хто йому до вподоби і може миттєво стати жорстоким до того, хто його осквернив.
Костюми, створені Юлією Кіно, максимально ідентичні до тих, що носили гуцульські хлопці та дівчата у повсякденному житті. Сорочки з натуральних тканей та вдало підібраною кольоровою гамою. У пролозі Гриця, дівчата з’являються майже оголені, ледве прикриті мотузками, подібними до тих, з яких створено містичний ліс. На грудях у них – елегантні пекторалі чи то скіфські, чи то трипільські.
Вони нагадуюсь амазонок – сильних, спокійних, сексуальних, але й у будь–яку мить готових до помсти. Дівчата–воїни, королівство яких – дика природа. Підфінал – Гриць сходить з розуму. Вони постають у його мареннях в образах карпатських Кармен, розмахуючи перед ним пишними чорно-червоними спідницями. Ці Кармен, в певний момент плавно перетворюються у «дерева», «каміння», «струмочки» того загадкового лісу, який то щось шепоче, то манить до себе, то лякає до смерті…
Головною музичною темою вистави режисер обрав фрагменти з опери «Кармен» легендарного композитора Жоржа Бізе. Композиція «Хабанера» і є цим «маслом», яке підливає у вогонь режисер, щоб розпалити пристрасті та влаштувати у лісі справжню «пожежу бажань». Є в «Інстинкті» й етнічні мотиви, звуки природи, дівочий спів. І все це поєднано напрочуд органічно і точно.
«Ой не ходи, Грицю, на вечорниці,
Бо на вечорницях дівки чарівниці,
Солому палять і зілля варять,
Тебе, Грицуню, здоровля позбавлять.»
Ця народна пісня є епіграфом до найдраматичнішої повісті Кобилянської – «У неділю рано зілля копала» і вона виводить нас, глядачів, до потужного фіналу вистави. Пісня, яку так пронизливо співають дівчата з розбити серцями так, що крізь глядачів проноситься відчайдушне й неминуче відчуття розплати за невтриманих гуцульських коней…
Автор: Марина Смілянець
