Перша заповідь, говорить: Cut the Bullshit, тобто «відкинь все несуттєве і зосередся на головному»

Сьогодні говорити про театр можна абсолютно вільно і творчо. Інструменти для вивчення театру є у нас під руками у вигляді історичних досліджень, авторських книг, лекцій на ютубі, живих зустрічей і обговорень зі знавцями мистецтва. Кожного дня приходить мінімум 5-10 сповіщень у фейсбуці на події. Бум різноманітних вистав від державних чи приватних театрів, одноразових проектів, читок драматургії, міні-фестивалів, онлайн трансляцій репетицій чи вистав, розмови про все і ні про що. Що це дає?

Ми маємо доступ до різних платформ, безмежний потік інформації. Однак, лише володіючи аналітичними навиками і вмінням фільтрувати потрібну нам інформацію, ми можемо обирати те, що дійсно варте уваги. Це час, коли кожен власник смартфону стає блогером і критиком, хайпувати і нестися за трендами. Як тоді встигати реагувати справжнім професійним критикам? Як писати сучасною мовою? Як навчитись доносити читачу (глядачу) вартісну інформацію про достойні проекти? Повертатися до глибин театру і співставляти минуле і теперішнє чи сліпо рухатися в майбутнє отримувати досвіди і вчитися бачити по-новому?
У кожного із нас є власні пророблені методи розбору. Кожен із нас віддає перевагу чи то авторитетам чи власним відчуттям.

Я не вірю в об’єктивну оцінку вистави. Мабуть, тому що до кінця не розумію, де закінчується моє особисте відношення і де починається відсторонений об’єктивізм. Переглядаючи історії в інстаграмі, чи відео з тік току, в котре переконуюсь, що люди настільки деградують і генерують булшіт, що перестають бути, перестають бачити і чути справжнє. Припускаю, що більшість людей просто імітують своє життя, стають копіями копій, такими собі ботами у реальному житті. Як тоді імітацію вилучити з життя? Оскільки вона може схиляти людину до наслідування світу речей, не гідних уваги, псевдопотрібних, а також тому, що вона прив’язана тільки до зовнішнього вигляду речей.

Патріс Паві: “Оскільки імітація стає, зокрема в неоплатонівців (Плотін, Ціцерон), образом зовнішнього світу на відміну від світу ідей. Тому, очевидно, й почали критикувати театр упродовж багатьох століть, а відтак і самі вистави через його зовнішній, фізичний характер (на відміну від божественних ідей).” Імітація набрала глобальних обертів не тільки в театрі. Акаунти в соціальних мережах перетворилися на суцільний треш або копіювання безкінечного ланцюгу булшіту.

Я хочу (і це бажання цілком обгрунтоване) – володіти історико-театральною наукою, але я ще зовсім юна і на жаль поки не володію нею. Театр в Україні дійсно почав розвиватися і показувати різноманітні проекти, вистави і звучати по-різному.
Однак, мене як молодого театрального критика хвилює одне. Як писати про все це? Я до кінця не вмію навіть окреслити межі майбутньої науки про театр. Той факт, що на обговореннях навіть професійні історики театру говорять про драматургію, авторів взамін на розмови про сцену і її облаштунки. Власне, про це говорив Олександр Гвоздєв у книзі “З історії театру і драми”:

“Схожий і стан університетського викладання. Різноманітні курси, які читають у вищій школі з історії того чи іншого “театру”, як правило, зводяться до викладу історії драматургії, тобто і тут театр ототожнюється з драмою. Це цілком природно: оскільки наука ще не виробила свого власного стилю, не освоїла власного методу, не оволоділа основними принципами роботи, то вона безплідна й неспроможна давати якісь практичні результати.”

Все це лише виправдання і перенесення відповідальності від одного до іншого. Зрештою, я говорю про себе, я теж у числі тих хто мало пише і переносить відповідальність на інших. Тільки зараз я навчались пробачати і відпускати минулі університетські досвіди. Для цього мені знадобилось 6 років. І коли зараз з’являється ініціатива говорити про #насиллявтеатрі (психологічне і фізичне) я до кінці не впевнена чи готова говорити про це і називати імена.

Коли зараз театр торкнувся уявної лінії небосхилу і земної поверхні. Розрізняють видимий горизонт та істинний горизонт. Так кут між площиною істинного горизонту і напрямком на видимий горизонт називають нахилом горизонту чи депресією горизонту.

Я пишу цю статтю, більше для того, щоб навчитися говорити про важливі речі. Я пишу це у форматі щоденника, бо більше не можу претендувати на об’єктивну оцінку реальності в театрі. Ставлю просту задачу для себе. Театр має бути описаний сьогодні якомога більше, щоб сформувати методи і визначити інструменти рецензування, написання сучасної критики, якої у нас в країні дуже мало.

Сьогодні у театрі відбувається руйнування різного роду меж. У наш час цих руйнувань стільки багато, що за останні роки з’явилась потреба відрефлектовувати наслідки, зокрема і у сфері культури чи політики. Варто говорити про нові способи комунікації, про мережеві війни, віруси і про інший світ, безмежну кількість надуманих принципів і пошуки.

Багатовимірна зміна координат, системи критерій, символи і сприйняття. Усвідомлення і відповідальність.
Сучасний театр сьогодні займається трансформацією кордонів сприйняття глядача через призму реальності автора, режисера, художника, композитора і акторів. Для мене все це і вигадка, і реальність. Це і документ, і достовірність, і практика,  і імітації, а також проникнення вимислу в нон-фікшн. Це сюр і драматизм, трагедія і банальна надмірна театральність. Більше ніж достатньо.

Особливого сенсу у моїх словах може ніхто і не зрозуміє. Це більше схоже на вузькопрофільні нотатки. Тому на початку я поставила собі завдання, за допомогу письма стати собі психотерапевтом. Зможу вислухати проблеми і питання, які ставлю сама для себе. Складається враження, що іноді, нам як театральним критикам варто допомогти собі усвідомити обмеженість наших історії, відкрити певний простір для конструювання нових історій, знаходження нового сенсу. Тоді, коли людина починає замислюватися над тим, як була зроблена її історія, які фактори обумовлювали чи обмежували процес конструювання, вона починає розуміти, що наративи не існують як зразок. Навпаки, це в достатній мірі відкрита та гнучка структура. Особистість починає ставитися до свого досвіду не як до пасивно отриманих фактів, а як до історії, що активно збирається. Складання цих історій залежить лише від того, як людина інтерпретує свій досвід, який сенс вона вкладає в ту чи іншу подію свого життя. Усвідомлення цього відкриває простір для нової інтерпретації життєвих аспектів, які не сприймаються, а заперечуються особистістю. Виникає запитання. Для чого тоді розповідати свою історію самій собі? Невже це нова мова? Ні. Можливість відкрити нову мову в собі і відкинути чуже. Жити і мислити, а не імітувати своє буття.

Cut the Bullshit, тобто «відкинь все несуттєве і зосередся на головному».