Коли в грудні 2021 ми заповнювали одну із грантових заявок, то серед ризиків проведення фестивалю був приблизно такий опис: “у разі повномасштабного вторгнення Росії та початку війни…” Це був найближчий момент розуміння, що справді може початись війна, а під час війни фестивалю не буде. Вже з того часу ми думали, як продовжувати роботу Кота в умовах війни. 

У нас вже був формат резиденції, яку ми втілили у 2019 та у 2021 роках. Тож одразу почали думати саме над резиденцією. Адже це той формат, де ми можемо приділити достатньо уваги безпеці учасників, що зараз є надважливо. 

Ми розглядали різні теми, але найбільше відгукнулась ідея створення резиденції, де учасники зможуть поглянути на культуру під іншим кутом, іншим поглядом. Адже 24 лютого ми змінились і так само має змінитись наша робота в культурі. Так зʼявилась ідея про потребу “Розбачити культуру”, що і стало темою резиденції. 

Цією резиденцією Кіт розпочинає серію Шкіл, що дадуть можливість спеціалістам перформативних практик краще зрозуміти потребу суспільства у час війни, це реагування на запитів суспільства тут і зараз. 

В програмі резиденції будуть воркшопи та лекції від європейських практиків театру на тему створення культурних продуктів у кризовий період а також їх менеджмент.  

Для кращого розуміння як змінилось сприйняття людей у час війни ми також запросили українського психолога, що проведе 6 ознайомчих лекцій про тригер, травму та базові навички терапії, як от психофізичні вправи і тести, що допоможуть зрозуміти стан і стабілізувати його. Ці знання наші учасники зможуть використати в роботі з трупою чи командою під час підготовки культурного продукту. 

Кіт вже готується до відбору заявок і буде надавати перевагу тим кандидатам, що матимуть достатньо досвіду і мотивації в організації перформативних подій аби втілити проект із набутими знаннями впродовж року після резиденції.  

Детальну інформацію ви можете знайти на сторінці проекту. Підписуйтесь, Кіт готує багато актуального для акторів, режисерів, драматургів та усіх спеціалістів перформативних практик, що втілюють соціально важливі культурні проекти. 

Ви готові розбачити культуру?

Попередні проекти

з 2019 року “Кіт Гаватовича” організував дві театральні резиденції формату Львів-Берлін із створенням фінального проекту. Резиденція 2019 року працювала із темою культурної спадщини, а фінальний перформенс у Берліні стосувався теми Жовківської синагоги.  Кінцевий продукт резиденції 2021 з темою “Ідентичність” торкнувся теми проходження паспортного контролю та стирання ідентичності у бюрократичних процедурах. 

Сторінка резиденції “Упіймати Кота” https://www.facebook.com/catchacatresidence 

Сторінка фестивалю “Кіт Гаватовича” https://www.facebook.com/kitgavatovycha 

Фінансування здійснюється зі Стабілізаційного фонду культури та освіти 2023

Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut. goethe.de

The post Розбачити культуру: театральна резиденція Catch a cat 2023 appeared first on Театраріум.

Цьогоріч триває проєкт «Запровадження послуги аудіоопису в обласних театрах Вінниці, Рівного та Хмельницького» за підтримки Українського культурного фонду, його керівник — Любомир Покотило. 

Аудіоописове коментування театральних вистав непросте. Передусім йдеться про те, що воно відбувається наживо під час вистави. Незрячі та слабозорі глядачі отримують навушники, що під’єднуються до єдиної системи коментатора і слухають його або її опис у прямому ефірі. Коментатор же сидить у рубці й звідти провадить аудіоопис вистави. 

Репортаж Лесі Богдан

У Хмельницькому сильна злива, а навігатор не показує правильний шлях до театру. Попри це я на місці, готова до нового світу: театру, де все трішечки надміру — говорять голосніше, цілують ефектніше, сміються надривніше. Думаю, глядачі теж передчувають це входження у новий світ, який починається за порогом будівлі Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру імені М. Старицького. 

У холі на театральних стільцях розкладені речі для переселенців, купи різнокольорових спідниць і светрів — нагадування про реальність навколо. Мій провідник у світ театру з аудіоописом — Любомир. Він 12 років займається коментуванням для незрячих. Спочатку це були футбольні матчі, а тоді — вистави. Стоїмо з ним у холі, тоді у приміщення заходять і гості вистави, Любомир впізнає декого з них, каже, на минулій виставі вони теж були. У кожному місті в рамках проєкту проводять по 2 вистави, тож ця уже друга для Хмельницького.

За годину до вистави починається екскурсія для незрячих. Підіймаємося на другий поверх, у холі з фотографіями акторів, Марина Бортник-Гулевата, керівниця літературно-драматургічної частини театру, починає розповідати про історію цього місця. Люди стоять навколо неї нещільним колом. 

Марина веде всіх далі, зупиняємося перед високими дверима з написом «Стороннім вхід заборонено». Та сьогодні ми не сторонні і йдемо туди. За дверима — сходи, а далі — опиняємося за лаштунками і виходимо на сцену.

Вдягаю навушник

Марина окреслює простір — тут вікно зі шторами, тут двері, вони відчиняються ось так, тут шафа, диван, столик і телефон. А тут — напій. За сценарієм це шампанське, але актори не п’ють спиртне під час вистав, а замінюють його чаєм чи водою. Чай має бути теплим — не холодний і не гарячий, щоб берегти голосові зв’язки акторів, пояснює екскурсоводка. Глядачі слухають із цікавістю, навіть нюхають склянку, щоб дізнатися і відчути запах. Сідають у крісло, підходять до реквізиту.

Марина веде далі, розповідає про роботу реквізиторів, які мусять вчасно розмістити всі речі на своїх місцях, щоб актори змогли відіграти сцену. Про роботу помічника режисера теж, а тоді заходимо у «кишеню» — просторе приміщення збоку від сцени, де зберігаються декорації з різних вистав. Марина пояснює, а глядачі багато запитують і цікавляться процесом. Простір не весь інклюзивний: високі сходи, пороги, але працівники театру підказують, де треба підтримують за руку і вказують шлях.

Тоді повертаємося до холу, де оркестр якраз зібрався на репетицію. До вистави залишається 30 хвилин, якраз вистачає часу одягнути пристрої, перевірити звук. Любомир підходить і допомагає налаштовувати, він сам прикріплює на своєму комірці невеликий мікрофон, через нього ми будемо чути коментарі. Працівники театру з радістю допомагають кожному, перепитують, чи з’явився звук, за потреби замінюють пристрій. 

Потроху сходяться люди, зауважила хлопчика у жовтій футболці з мамою. Жінка незряча, а хлопчик впевнено, хоч і обережно веде її до місця попереду. 

Гасне світло, вистава поки не почалася.  Любомир розказує про театр, про виставу, також представляє акторів та ролі — які в них костюми, тілобудова, колір волосся, вік, зріст.  

Я теж вдягаю навушник і готуюся слухати. Заплющую очі, щоб уявити краще, і звісно, цей мій крихітний досвід ніяк не зрівняється з досвідом людей у залі — деякі все життя живуть у темряві. Але сьогодні вони тут — сміються з жартів, вловлюють більше, аніж без коментарів, що лунають з навушника.

«Божевільна ніч або номер 13» — комедія, вона показує історію людей, що опинилися не в той час і не в тому місці. Тут є і подружні зради, і перевдягання, і виходи через вікно, і сховки у шафі. 

Другий акт посилює напругу, відчувається, що вистава рухається до закінчення — от-от ми дізнаємося, що станеться з кожним з героїв. Портьє часто просить про чайові, але не словами, а жестом, тож без додаткового опису було б складно зрозуміти, що відбувається — чуємо, що хлопець простягує долоню і чекає грошей. Також через те, що виставі не бракує постійних переміщень героїв сценою, завдяки аудіоопису можна почути, куди зараз зайшов герой, чи помічають його інші герої, де він стоїть і чи ховається від когось. А ще — героїня змінює одяг, про це ми теж дізнаємося з коментаря Любомира.

Наприкінці вистави актори, як зазвичай, підходять до краю сцени і приймають квіти та оплески. Але цього разу — це не все. Один з акторів бере мікрофон і нагадує, що цей чудовий вечір у театрі можливий завдяки ЗСУ, які боронять нашу країну. Віддячити їм можна теж — є спеціальна скринька у холі. Тепер це неодмінна частина будь-якого культурного заходу, така реальність — навіть сміючись і насолоджуючись виставою, не забуваємо про ціну цього спокою.

«Ми це схвалюємо» 

Після закінчення вистави мені кортить розпитати глядачів, як їм вистава. Першою зупиняю Ірину, вона прийшла на виставу зі своїм сином Юрчиком — той, що у жовтій футболці.

Жінка каже:

— Я дуже задоволена цією виставою, насправді отримала стільки позитивних емоцій, так насміялася. Ми буваємо в театрі, хоч і не часто. Я погано бачу, тож аудіоопис сподобався, коментатор дуже гарно коментував — навіть у чому одягнені герої. Буває таке, що ти не знаєш, що відбувається на сцені, а тут все зрозуміло. Хочу, щоб і надалі з’являлися такі вистави, чим побільше — тоді буде більше людей з порушеннями зору ходити.

Ірина за руку з Юрчиком виходить із театральної зали, де буквально щойно творилася магія перевтілення. Син обережно ступає, вказує мамі шлях. Я виходжу за ними і в холі зустрічаю Олену, вона в піднесеному настрої і залюбки ділиться враженнями:

— Я часто ходжу в театр, мені дуже подобаються актори — грають від душі. Справді наші актори неймовірні. І вистава гарна, і у нас ще доповнення — озвучка для незрячих, вона дуже допомагає. Ми слухаємо, що говорить диктор і це дає пізнавати виставу набагато краще, розбиратися, що на сцені. Ми це схвалюємо, дуже добре, що про нас не забувають! Ой, вистава така насичена, весела, комедійна. Та найголовніше, що нам стало краще ці вистави розуміти з озвучкою. Буду ходити й далі, навіть без озвучки — моя донька мені коментує. Тож у мене така жива озвучка є. 

Те, про що говорить Олена — часта практика серед незрячих. Їхні близькі пошепки переказують якісь речі, уточнюють деталі, тож ходити до театру можна і без спеціального аудіоопису. Але він спрощує процес — і ніхто не буде відволікатися, є змога повністю зосередитися на виставі. 

Вже на вулиці розмовляю з Іраїдою та Ольгою, двома подругами, що теж прийшли на виставу. Ольга — незряча:

— Були трохи проблеми з навушником, але всі пояснення були зрозумілі. А так бувало, нас запрошують сюди, я приходжу на виставу, сиджу і тільки слухаю репліки акторів. А тут — все повністю розказують, які актори, хто виходить, хто заходить.

Подруга Ольги Іраїда теж коментує:

— Я давно вже не була в театрі, тож сподобалося. У акторів навіть сама професія цікава — на сцені вони перетворюються у своїх героїв, думаю, це дуже тяжко. Тож вони дуже добре зіграли свої ролі.

Жінки поспішають, вистава закінчилася і дощ теж. 

А далі?

Та навіть після вистави театр живе — актори розходяться, зустрічаю їх уже не в образі. На перший погляд, звичайні люди, але ж я знаю, що зовсім нещодавно вони перевтілювалися у героїв вистави. Це зачаровує. Поки всі розходяться, розмовляю з Мариною Бортник-Гулеватою, керівницею літературно-драматургічної частини театру:

— Текст першої вистави «Кайдаші», яку ми робили в рамках цього проєкту, підготував Любомир сам. І сам озвучував його. Тож можу сказати, що та вистава пройшла для нас лайтово. А вже для цієї вистави ми з перших хвилин, трохи неочікувано для нас, поринули в роботу — тому що і текст робили самі ми з акторами, і начитували на онлайн-репетиціях. Наші актори спочатку відмовлялися, казали, що це дуже важко, але таки взялися за роботу —  і ось результат. Сьогодні я взяла собі навушник і слухала — не було ніяких вад, шуму, все чітко. Знаєте, намагалася заплющити очі, щоб сприймати краще. Але я знаю цю виставу до деталей. Після закінчення проєкту хочемо й надалі робити такі вистави. Сьогодні під час екскурсії я побачила зацікавленість людей з порушеннями зору, наскільки їм це потрібно і цікаво. Вони цим живуть, для них театр — своєрідна віддушина. Тому варто, звичайно, продовжувати — наскільки у нас буде вистачати ентузіазму. Тож тексти для двох вистав уже маємо, а щоб створювати нові треба час, сили і можливості.  

І нарешті говорю з Любомиром, кажу, що деякі люди соромилися просити про допомогу. А він запевняє, що цього разу було краще, ніж минулого, треба час, щоб люди звикли, що така послуга існує і вона створена саме для них. 

— Сьогодні все пройшло добре, бо підготували приміщення. Я боявся, чесно кажучи, трохи голосніше читати, адже у рубці було відчинене вікно — не хотів, щоб глядачам було чути. В мене таке вже було — шум з вулиці вривався у мій коментар. Тож сьогодні я був обережним.  Ця вистава виграшна — бо комедія. Не було таких складних моментів для аудіоопису. Вирішили, що актори і працівники театру самі напишуть текст. Вийшло гарно, я запропонував їм зробити і дитячі вистави теж. Знаєте, у Рівному, Вінниці та Хмельницькому добре сприйняли цей проєкт. Є бажання змінювати театр і робити його доступним.

Тепер гасне світло в усьому театрі, працівники розходяться додому. А я думаю про те, як важливо робити зусилля назустріч одне одному — зробити трішки більше, аніж завжди, додати аудіоопис — і вже незрячі та слабозорі відчувають, що про них пам’ятають і чекають їх, як і будь-якого іншого глядача. 

Світлини Сергія Аніськова

The post Вдягаю навушник. Репортаж з вистави «Божевільна ніч або номер 13» (аудіоопис для незрячих) appeared first on Театраріум.

ELECTROСКОВОРОДА – на 100% експериментальний проєкт, який дозволив команді театру на шість місяців поринути у творчі пошуки, щоб прокласти місток між українським минулим та майбутнім.

 Після прем’єри митці поділилися враженнями від роботи над музично-філософським дійством.

 

The post ELECTROСКОВОРОДА: 16 реплік (і багато фото) про новий проєкт від команди театру-лабораторії Vie appeared first on Театраріум.

Однак, крім усього переліченого, УКУ здійснює свій внесок на фронті культурному. До прикладу: саме Шкільний театр УКУ «На Симонових стовпах», який провадить режисер Євген Худзик – першим на театральній мапі Львова відновив театральні вистави з-поміж усіх інших театрів міста.

Цією першою театральною ластівкою у воєнний час, що презентував глядачам Шкільний театр УКУ «На Симонових стовпах» стала вистава «Сніг у Флоренції» за текстами Ліни Костенко. Особливістю цієї вистави є те, що режисерський малюнок постановки є ідентичним до відомої однойменної вистави, яка свого часу була у репертуарі театру імені Леся Курбаса (режисер Володимир Кучинський). Але не тільки це вирізняє цю постановку з-поміж інших вистав ШТУКУ. Вистава «Сніг у Флоренції» є своєрідною мистецькою відповіддю, рефлексією на війну, яка триває, соціокультурну ситуацію в тому числі спровоковану війною. Як зауважив Євген Худзик, він ще й один з акторів-виконавців, що для нього цей текст Ліни Костенко промовляє: « … про крихкість і міцність вірності. Крихкість, яку ми покликані захищати і міцність вірності, яка нас здатна окриляти. Про те, як важливо намацати її в собі, втримати, відчути як покликання».

Варто додати, що у постановці Шкільного театру УКУ «Сніг у Флоренції» беруть участь не лише актори цього університетського театрального колективу, а й відомі майстри сценічного мистецтва, які змушені були покинути свої домівки через війну: Олег Стефан (Київський драматичний театр на Лівому березі) та Микола Набока (Харківська мистецька резиденція «Слово»). І знакова кричуща рисочка є своєрідним лакомусовим папірцем, що відбувається з усіма нами тут і тепер! Та наскільки нам тепер актуальні, зовсім іншого значення набули ці тексти Ліни Костенко про вірність собі, своїй родині, своєму ближньому, своїй Батьківщині.

Тож якось по-особливому тепло, і щемливо прозвучали слова легендарного актора, улюбленця глядачів Олега Стефана про оплески та вітання глядачів для Олекси Кравчука, який багато років виконував головну роль скульптора Рустиччі у згадуваній курбасівській постановці. Тепер цей митець, перебуває на фронті, із зброєю в руках боронячи нашу незалежність. Адже, коли гармати говорять – музи не мовчать!

Фото Ольга Шахник

The post Театральні щоденники війни: вистава «Сніг у Флоренції» на сцені Шкільного театру УКУ «На Симонових стовпах». appeared first on Театраріум.

Співавторки статті – Яна Салахова, Влада Крижна, Аня На, Людмила Чаплигіна, Олена Нєстерова, Анастасія Полянська, Юлія Мережко

Стаття є запрошенням ознайомитися з експериментальним досвідом практики парстисипативної методики театр пригноблених. Лабораторія на базі платформи Zoom є способом рефлексії власного досвіду проживання карантину для групи жінок з різних міст Україні.  Методика театру пригноблених працює з (не)акторками для аналізу їх актуального життєвого досвіду та пошуку низових рішень системних проблем в суспільстві, часто пов’язаних з дискримінацією та порушенням прав людини.

Передумови виникнення ідеї  

Специфіка роботи з методикою театру пригноблених полягає в тому, що вистава завжди створюється групою людей, неакторів та наповнюється їх досвідом пригноблення та дискримінації, з якими вони стикаються і який їх може об’єднувати. В Україні, з моїх власних спостережень (прим. Яна Салахова) практикині методики ТП рідко працюють тривало з однією групою людей через специфіку фінансової підтримки подібних ініціатив та власне малий досвід тривалої роботи з однією групою. З іншого боку, починати працювати в зовсім новому форматі (онлайн) можливо лише з групою, в якій побудована довіра. Тобто, з якою вибудуваний попередній фізичний контакт та бажано робити фасилітацію в парі.

Саме тому ідею лабораторії ініціювали дві практикині ТП – Яна Салахова та Влада Крижна – на базі групи учасниць Школи для тренерів по методиці Театру пригноблених, яка відбулась минулого року в Словянську у листопаді 2019 р. Десять людей висловили своє бажання долучитися. 

Далеко не  всегда есть возможность создания более-менее стабильной актерской группы в одном населенном пункте. Но после Школы в Славянске, сформировалась группа практиков единомышленников, готовых и желающих работать в этом же составе. И именно пандемия послужила таким толчком- ускорителем для реализации возможности – Людмила.

Ідея лабораторії з’явилася лише через 2,5 місяці після початку суворих заходів з обсервації в Україні. В цей час практикині і учасники лабораторії вже адаптувалися до нової реальності та знайшли ресурс для участі в експериментальній роботі, з методикою в режимі онлайн на базі платформи Zoom. Значний вплив на ідею створення лабораторії  зчинила активізація комунікації та обміну досвідом в рамках міжнародної мережі практиків ТП (група у Facebook).

Мені важливо відчувати себе частиною спільноти, яка мені подобається за напрямком і цінностями. Тому я щаслива, що ми зібралися з колегами – відповідає Аня На.

Формат

Подготовка и создание постановки было даже не на кончиках пальцев, а на волнах чувствительных антенн, в которые мы превращались. Это был путь, который создавался на каждой встрече. Это было что-то непознанное, которое сотворялось в процессе. Привычная методика ТУ не вписывалась в новые условия и новую реальность. Каждый инструмент трансформировался и перенастраивался, создавался новый и тут же тестировался, принимался или отбрасывался. Этот процесс был очень увлекательным и творческим – Елена Нестерова.

Від початку, зустрічі лабораторії проходили двічі на тиждень. Потім раз на тиждень, оскільки лабораторія не була спрямована на визначений результат чи продукт, а радше на створення вільного простору для експериментів. В новому форматі: переосмислення та перевизначення самого формату онлайн, який у багатьох людей за період обсервації почав асоціюватися з роботою, дедлайнами та розмитістю кордонів. Усього було проведено шість зустрічей в червні 2020 р. кожна з яких тривала від двох до трьох годин і ще місяць тривала розробка форум-вистави.

Театр онлайн можливий?

Участие в лаборатории подтвердило мое убеждение, что нет жёстких рамок и категоричности так можно, а так нельзя. Мы можем использовать готовые методики как каркас и доверяя себе и своей интуиции. Трансформировать и развивать методику, обогащая её новыми инструментами. Стабильность – это постоянные изменения – Елена Нестерова.

Театр – це простір і люди, а також взаємодія цих «елементів» між собою. В умовах самоізоляції і заборони на проведення будь-яких групових занять виникло питання, де тепер буде простір для театру і як налагодити взаємодію між учасницями. Як створити театральне дійство? Якщо тіло так обмежено в онлайн просторі, чи можна взагалі тут робити театр? Дилема, попередню відповідь на яку дехто з учасниць отримали вже на завершенні шляху – після проведення онлайн форум-вистави.

Театр пригноблених допомагає аналізувати та рефлексувати реальність, яка нас оточує, і якщо реальність перемістилася в онлайн, її можна відрефлексувати найточніше в онлайні – ділиться своїм відкриттям Яна Салахова.

В онлайн театрі у кожної учасниці була власна відповідальність подбати про свій простір, сидячи перед екраном комп’ютера або телефону; знайти можливості (або предмети) передавати свої емоції, вступати в інтеракції.  В Zoom на передній план виходять рамка зображення учасниці та простору, який її оточує (дім, який ми зазвичай не бачимо, але який дає відчуття сили та комфорту або відволікає) засоби мови та звуків, почуття переходять у проговорення. Обмежені можливості роботи з тілом компенсуються за рахунок активізації  мислення, уяви та емоцій. 

Групова динаміка 

Онлайн формат требует большего внимания, сосредоточенности, собранности. Притом, что вокруг тебя домашняя обстановка. Это тренирует, но и утомляет. Ну и конечно эмоции и энергия  собеседников, совсем не так  чувствуется как в реале. Хотя это тоже можно нарабатывать. Я поняла, что, то, насколько я чувствую людей, зависит от моего настроя и насколько хорошо я их знаю, с каждой новой встречей это ощущение более полное – Анастасія Полянська.

В онлайн форматі вона виглядає як поєднання протилежностей. З одного боку, є командна співпраця та комунікаційна взаємодія, з іншого, кожна з учасниць знаходиться у своєму окремому просторі, за багато кілометрів одна від одної, і це сприяє більш індивідуальному прояву кожної з них. Можливо, така взаємодія на відстані дозволяє знизити ментальні, емоційні кордони між людьми, в окремих випадках, більше розкритися та проявитися. Але в той же час, онлайн формат істотно обмежує у фізичних рухах, а саме в трансляції своїх рухів/образу іншим через камеру, вибір фокусу та масштабу. 

Лабораторія (посилання на запис першої зустрічі) показала, що в першу чергу в онлайні працюють вправи на уяву та увагу учасників. Театр образів (робота з тілесними статичними образами без слів) трансформується у техніки роботи з камерою, імпровізації мімікою, вираження емоцій та особистих історій через обмежені в зображенні рухи тіла. Гарно спрацювали вправи зі звуками, предметами оточуючого простору, застосування технік для розвитку асоціативного мислення.  Доречними також будуть монологи учасників, розігрування діалогів в парах, створення імпровізацій в міні-групах, коли учасники розходяться по окремих сесійних залах (кімнати на платформі Zoom). 

І тебе наче немає…

Нельзя говорить одновременно с кем-то, тогда просто ничего не слышно, нужно набраться терпения и ждать, пока тебе дадут сказать, а могут и не дать, времени не хватит или тебе не включат микрофон. И тебя как бы и нет  – Анастасія Полянська.

Важливо розуміти той факт, що кожна людина може раптово зникнути (переважно через проблеми зі зв’язком) або без попередження вимкнути камеру. Це вимагає затвердження додаткових правил взаємодії групи та готовності/терплячості до несподіваних речей.

Актуальність методики театру-газети в епоху онлайну

Было осознание, что Лаборатория ТУ это часть структурирования внешнего мирового хаоса. Махонькая, локальная терапия Мира – Елена Нестерова

Епоха пандемії – це, в першу чергу, взаємодія з інформаційним простором та аналізом наративів, які йдуть від влади до громадян, і які по-різному проявляються у горизонтальній взаємодії. Саме тому друга зустріч лабораторії була присвячена роботі з методикою театру-газети. Онлайн форма вдало комбінує роботу з текстами, відео та естетикою театру. Робота з наративами з медіа допомогає виявити ключові повідомлення та установки, які дають розуміння важелів пригноблення в часі кризи. Частина наративів увійшла до фінальної вистави, які звучать у репліках героїнь. 

Осмислення карантину

Для кожної учасниці відкрилися свої перспективи та спостереження:

• Для меня это была единственная возможность на тот момент как-то выйти из того тесного ограниченного пространства, в котором оказались мы все во время строгого карантина. Небольшая квартирка, я, мама и дочка. Мне наша постановка помогла свыкнуться с мыслью, что это реальность, я смогла принять ситуацию с карантином – Анастасія Полянська. 
• Після обговорення форум-вистави з глядачами, я зрозуміла, що маска для мене одночасно і символ недовіри (до мене інших, бо не бачать половину мого обличчя) і символ турботи про інших та себе, і це два протилежні сенси поки не уживаються у мені – Яна.
• Я хочу любити людей. І на карантині, і онлайн. І це найчастіше дуже складна задача. Тому лабораторія онлайн давала мені можливість доторкнутись до досвіду інших людей – Аня На.
• В силу того, что строгий карантин застал меня за пределами Украины, осмысление карантина у меня происходило как бы в параллелях в режиме постоянного сравнения того,что я  узнаю  из прессы и слышу от друзей и того, что я вижу вокруг  себя – Людмила.

Відео-записи лабораторії та форум-вистави можна розглядати як спосіб мистецького документування, цього безперечно унікального досвіду для людини. Але цей досвід та його аналіз підняли багато нових питань для нашої групи – це і відмінність поглядів на пригноблення в аналізі пандемії та переходу людини в онлайн, це нові дилеми для практики у розрізі травмованості суспільства та роботою з ним. Про що ми розкажемо в нових матеріалах.

Якщо ви хочете зв’язатися з авторками статті, пишіть на teatr.zmin@gmail.com

The post Пошук солідарності та аналіз пригноблення в Zoom appeared first on Театраріум.

Про сам театр я вже писав як про «реальність, що долає межі» (про виставу «Ополченці»). Ті слова – і про театр, і про методи, і про вплив (не)вистави – лишаються незмінними.

Ремонт не змінив дух андеґраундного простору. Запах стін, атмосфера тільки підсилювали відчуття: ви не в «театрі», де є «видовище», ви у паралельній реальності, що діється довкола вас і проривається назовні – у політику, у особисте життя кожного, розмиваючи межі і розрізнення.

На цей раз реальність долала межі Криму, і це було інакше. Це було дуже сильно і пробило на багато думок і емоцій. Багато уже було висловлено просто в залі під час обговорення після вистави.

«Іди і подивись», як каже одна вічна Книга. «Про невимовне краще мовчати», сказав би Вітґенштайн. Але мовчати не сила. «Искусство происходит в твоем сердце», було сказано на перформансі – і коли воно переповнене, ти повинен. Танцювати, писати, кричати. Це важко висловити «одним голосом», тож говоритимуть двоє. Один – критик з науковою термінологією, інший – просто людина. Між лаштунками тексту – слово критику.

Сторонній критик міг би проаналізувати перформанс «Крым Мой» як «Отчет о путешествии, которого никогда не было» у PostPlay Театрі. Він би зауважив, що перформанс залучав глядача до процесу вистави. Глядач сидить на імпровізованому чи то потягу, чи то КПП, спинами один до одного. Дія відбувається довкола. Зовнішньому окові, що очікувало б традиційної вистави, навіть могло б здатись, що актори імпровізують чи вистава взагалі непідготовлена. Однак, вражають постійні діалоги між акторами. PostPlay Театр постійно обігрує «не» і «пост»: це не вистава, що виставляє перед очі глядача якусь удавану реальність, це занурення у іншу реальність.

Ця (не)вистава – постійне перемикання «акторів» між різними рівнями текстів – гіпертексту, контекстів, суб- і крос-текстів. Так би сказав критик, що знає кілька розумних слів і читав про інтер- та гіпертекстуальність, що понюхав пороху з книг Бодріяра, Лакана, Деріда та взагалі набрався флеру постмодернізму (отого, що ніяк не промине з часів славетного 1968 року).

І хоч це звучить страшно, але виглядає це захоплююче.

Дві лінії медитації про Крим – одна лінія спогадів та асоціацій актора Антона Овчіннікова, який ніби здійснює велопробіг через весь окупований Крим, друга лінія – спогади і асоціації акторки Галини Джикаєвої. Вона постійно коментує, інколи висміює, інколи іронізує, бесідує про його спогади. Нагадує спогади про війну, любов і ненависть, всесвіти з протилежними знаками.
Оповідь про подорож розривається суперечками про сучасне мистецтво. Інколи – це справді філософські дебати. Дещо можна хоч на цитати розбирати.

У сучасному мистецтві головне – не форма, а зміст

Сучасне мистецтво часто робить деякі речі для того, щоб викликати у глядача питання.
Сучасним мистецтвом можна називати лише те, що глибоко продумане – залізна внутрішня дисципліна мислення, яка на позір виглядає спонтанним хаосом, позбавленим смислу і значення.

«Актори» постійно рефлексують над процесом. Вони просто «в ефірі» питають: «а що ти зараз робиш?», і це – відсутність  підготовки, це – новий рівень тексту, гіпертекст, коли ти підносишся над текстом вистави і починаєш говорити «про» неї.

«Форма – це я, Ленін (пам’ятник) – контекст» – каже Антон. Ширше кажучи, контекстом тут стала вся реальність глядача – перформанс вписав нас у себе, зробив нас елементом своєї реальності.

Мистецтво відбувається в твоєму серці

Залишимо критику аналізувати спектакль у контексті інших вистав про Крим, порівнювати техніки пригадування, політичні інтерпретації, способи переживання травми тощо. Благо, є гарна стаття «Звіт про подорож, якої не було». Там сказано дуже багато про «факти». В іншому тексті вже сказано про місію і методи театру.

А ми від розмови про «Воно», кажучи словами Мартина Бубера, про «річ серед речей» – перейдемо до розмови з «Ти», з тією реальністю, свідками якої ми стали.

Біль і магія: слово про особисте

Одне місце, різні спогади. Одне і те ж місце – Севастополь, Фіолент, Ялта, Керч. Зовсім інші образи, інші світи в голові. Це – світ Іншого, проникнути в який, прочитати його знаки, смисли, асоціації неможливо.

Якщо ти не бував у Криму, якщо в тобі не відгукується слово «Коктебель» чи «Фіолент», «Симеїз» чи «Аюдаґ», тобі буде дуже важко це пережити. Дуже важко розповісти комусь про свої інтимні спогади, коли людина дуже хоче зрозуміти, між мною і оповідачем залишатиметься навіки отой gap невимовності, непередаваності, самотності, про який казав Антон.

Наші спогади творять унікальний всесвіт – він трагічно прекрасний і ми ніколи не зможемо його передати. Це – найбільше моє надбання, те, що я можу згадати, що зворушується у моєму серці. Це – моє велике магічне одкровення, може і таїна світоладу, яку я ніколи не зможу передати нікому, і вона помре зі мною.

Про магію у спектаклі було дуже багато. Головна ідея Антона – станцювати магічний шаманський танець в 12 містах Криму біля пам’ятників Леніну. Цей танець має магічну силу – він знімає закляття вавилонського зіккурату, побудованого в Москві, де лежить мумія древнього фараона, і підживлює собою чорну мару, що оповиває реальність і уяву 1/6 частини планети.

Чорну магію Мавзолею можна скинути тільки магією – ігнорування містико-магічного боку буття викликає гомеричний регіт Воланда. І занурення в паралельну реальність протягом перформансу, справді інколи справляло враження особливих відчуттів – для тих, хто міг це відчути, але може і для тих, у кого дещо кепсько з головою.

Актори говорять про режисуру подій 2014 року: «Я хотіла тоді дізнатись, хто цей режисер (В. Сурков)», що зладив захоплення Криму «майже за останніми главами книги «Остров Крым» В. Аксьонова». Наявність «постановочної» перспективи – кривавий постмодерний театр, який переростає у первісний, хтонічний, ба навіть магічно-демонічний ритуал заклинання буття, зачакловування, яке потребує розчаклування.

Не знаю, чи спрацює шаманське заклинання у виконанні Антона – але принаймні в одному вимірі воно точно працювало. У перформансі відіграється біль, і через драматичний катарсис він знімається. Це – один із стародавніх методів лікування травми.

«Двадцать лет подряд я праздновала мой день рождения на Аюдаге. Уже четвертый год мне это недоступно».
«У меня нет времени ждать сорок лет!!!»

Цінність цих образів і місць – не «об’єктивна» ціна. Це – можливо – те, що робить нас людьми. Для когось це – просто перехрестя, ріг вулиці, кілька будинків, дерево, кут освітлення, ракурс. Але для іншого – це магічний портал у інший світ, «мою Нарнію», той інший, символічний порядок речей, який реальніший за «реальність».

Це – «мій Крим». І це дуже важлива конотація та інтонація. Будь-який «наш» Крим трохи пахне тоталітарністю метанаративу – великої уявної оповіді про міфічних «нас», де завжди втрачається конкретне Я. Це – не Крим, той, живий, наповнений образів, запахів, звуків, який згадується ночами, до якого хочеться повернутись. Це – Крим уявний, пляма на мапі, де умовні «наші» повинні панувати. А як вчить історія, там, де метанаратив, там дуже близько війна. Україні «пощастило» – ми на практиці пізнали істину постмодерної критики.
Індивідуальна ж пам’ять протистоїть насильству таких «великих оповідей». Коли ти зустрічаєшся з Лицем Іншого, кажучи мовою Емануеля Левінаса, – ти вже не можеш відчужено ненавидіти і стріляти в нього.

Дума наостанок

Я очікував, що це буде вистава про Крим – але виявилось, що це про мене і нас, мистецтво, біль, пам’ять, незламність, свободу і любов.
І спонтанно виникло питання «Скільки є Кримів?», та прийшла умить відповідь: «Стільки, скільки і людей, що бували в Криму, причому у багатьох є по два Крими, Крим до і після 2014 року. І вороття назад немає – якщо Крим буде звільнено, це вже буде не той перший, це буде «третій Крим» для кожного з нас».

Рефлексуючи постфактум, одразу розрізняєш кілька рівнів думки про Крим: політичний, особистий, соціокультурний і т.д. Ігнорувати якийсь із рівнів – даремно. Політичні принципи непорушності кордонів, імператив відновлення цих кордонів – правильний і очевидний. Проте після (не?)театру думаєш не про це.

Біль і пам’ять, які торкають серце – і травма, що долається через перформанс, творчу дію. Дію, що має справді ніби онтологічний, магічний рівень, перефразовуючи слова Антона: «мы сто лет танцуем волшебный танец контемп вокруг перевернутого висящего над нашей головой Ленина и нам нужен другой волшебный танец, чтоб развеять эти чары и воплотить мечту».

Танок. Дія. Перформанс. Це важко передати словами. До цього треба долучатись, у це треба включатись – і тоді у глядача відкриваються власні спогади, а віртуальність замінить і змінить реальність. Це спонукає до дії. Відкриває перспективу надії. Розчаклування продовжується.

В цей час в Криму коїться жах – і це теж говориться після спектаклю як Крим ходить по лезу кривавої катастрофи. Реальність багатоманітніша за наші уявлення про неї – реальність Іншого, який стоїть переді мною і дає себе мені у своєму непозбутньому бутті . На жаль, це «закляття» ще досі не засвоєне «нами». Невже це настільки складна істина? А хто не встиг на це дійство – то ще не все втрачене.
Наступного разу у серпні у Харкові. Як то кажуть, стежте за анонсами.

Автор: Володимир Волковський, кандидат філос. наук

Фото театру

The post 3D-Крим: шаманська магія на службі свободи. PostPlay Театр appeared first on Театраріум.

«Ой, мамо, люблю Гриця,
Гриць на конику вертиться.
В Гриця шапка до лиця,
люблю Гриця – молодця!»

Твори Ольги Кобилянської завжди поетичні, загадкові, а в той же час – сповнені пристрасних почуттів, прадавніх вірувань та сильних характерів. Ось такими – пристрасними та сильними – виводить на сцену героїв вистави режисер Віталій Кіно. Зібравши найяскравіших героїнь з таких творів як «Земля», «В неділю рано зілля копала», «Рожі», «Природа» та додав всім відомого героя Гриця, якому як ми знаємо, краще не ходити на вечорниці.

Молодий та амбітний Гриць не тільки не слухає поради, щодо небезпечних вечорниць, а ще й вдень попреться у хащі містичних лісів, вистежуючи свою здобич – молодих дівчат. Хоча, хто чия здобич, це ще те питання. Адже дівчата інколи і самі не проти побути чиєюсь здобиччю, хоч на якусь годинку. Всі вони шукають своєї долі, свого єдиного хазяїна, тулячись до ніг теплого та сильного Гриця, немов ті безхатні, голодні собаки. Натомість Гриць (певно, маючи добре серце) всіх пестить та приручає, не думає про те, що людина несе відповідальність за тих кого…

«Відповідальність» – це слово, ще не знайоме сільському багачу і він зухвало розкидається як почуттями, що зміг пробудити у юних серцях гуцульських дівчат, так і своїм кукурудзяним насінням, яке замість того, щоб, як добрий хазяїн, посадити у землю та зібрати врожай, він бездумно і безплідно розкидає по вітру.

Вистава Віталія Кіно, поетично кажучи, журчить, немов той Черемош, переливаючись у етнічно-еротичні танці, а текст звучить з вуст акторів такий живий, як карпатська природа. Кажучи простіше, режисеру вдалося знайти співзвучність з текстами Ольги Кобилянської. Підібрав вдалі «інструменти» та «музикантів», які змогли виконати чисто та майстерно її ноти, ті загадкові мотиви і мелодії такого непростого та визначного в українській літературі автора.

Поки глядачі-чоловіки та глядачі-жінки намагаються розібратися хто ж і кого «використовує», Гриць дівчат чи вони його, режисер вже давно піднявся вище та дивиться на ситуацію по–філософські, а точніше «по–платонівськи». Ще дві з половиною тисячі років тому, Платон прекрасно описав внутрішній конфлікт людини за допомогою метафори – колісниці, у яку запряжено два різних коня. Перший кінь – це наші пристрасті, внутрішні пориви, інстинкти. Другий – наш розум, раціональні та моральні начала. Зазвичай ці два коня тягнуть нас у різні боки, а наше людське «надзавдання» – навчитись керувати обома цими істотами, щоб зуміти доїхати до свого істинного призначення.

Красень Гриць, навряд чи колись прочитає філософські праці Платона. Він повністю віддається волі коня на ім’я Інстинкт, який потягає його по землі так, що потім ледве зможеш зібрати себе до купи (враховуйте, що кінь, у нього ще й гуцульський). А чи знайде він після такої стряски свого коня на ім’я Розум? Залишається лише сподіватись.

У виставі багато еротичних моментів, але ця еротика поетична. Ні трохи не заступає на лінію вульгарності, це еротика скоріш з картин Густава Клімта – символічна та чуттєва. Живі звуки дримби, занурюють у стан напівмедитативний, де виникають певні рефлексії, де відшукуєш на просторах своєї підсвідомості власні спогади та втілені або й невтіленні бажання.

Пощастило режисеру з акторами. Молоді красиві дівчата (двадцятирічні + ), з привабливими фігурами та нестримним бажанням кохати як на сцені так і в житті («нестримність» – притаманна у їхньому віці). Деякі з них ще трішки наївні, деякі – дурненькі (але це не недолік, а навпаки, навіть личить молоденьким дівчатам). Загалом вони чарівні та з дуже приємною енергетикою.

Анна – актриса Віталія Почевалова, актриса Поліна Кіно – Настка, актриса Ольга Білоног – Туркиня, актриса Ніна Киреєва – Тетяна, та загадкова Мавра у виконанні актриси Юліани Євстафієвої. Всі вони різні як ті ружі, про які йдеться в одному з оповідань Кобилянської. По–своєму органічні, тому виділяти когось окремо не хочеться, а розповідати про кожну надто довго (йдіть і обирайте самі, яка ружа більш до вподоби). Біла, червона, а може рожева?

Головного героя Гриця, грають два харизматичні актори (у різних складах): Єгор Снігир та Владислав Сведенюк. Обидва хлопці – «кров з молоком». Гарні та зухвалі, мають красиві античні тіла, виразні погляди, незгасимий запал до акторської професії. У кожного з них виходить зовсім інший Гриць, але кожен правдоподібний та щирий. Думаю, незаміжні глядачки, недовго думаючи, самі пішли б у «дикий ліс» за кожним з них (заміжні, певно, подумали б трохи довше, але теж би пішли).  Жартую. У кожного з виконавців Гриць такий собі «свій хлопець», тому глядачі-чоловіки неодмінно відчують до героя чоловічу солідарність і виправдають кожен вчинок, немов власний.

Щодо сценографії. Дія вистави відбувається у лісі, дерева у якому створені сценографом з міцних канатів, які то зібрані у міцні дуби, то розплітаються немов ліани, перетворюючі «ліс» на карпатські «джунглі». Як кажуть героїні вистави: «Ліс один все знав». Адже ліс у цій історії – живий, він відчуває, де щирість, а де лукавство. Він підігрує тим, хто йому до вподоби і може миттєво стати жорстоким до того, хто його осквернив.

Костюми, створені Юлією Кіно, максимально ідентичні до тих, що носили гуцульські хлопці та дівчата у повсякденному житті. Сорочки з натуральних тканей та вдало підібраною кольоровою гамою. У пролозі Гриця, дівчата з’являються майже оголені, ледве прикриті мотузками, подібними до тих, з яких створено містичний ліс. На грудях у них – елегантні пекторалі чи то скіфські, чи то трипільські.

Вони нагадуюсь амазонок – сильних, спокійних, сексуальних, але й у будь–яку мить готових до помсти. Дівчата–воїни, королівство яких – дика природа. Підфінал – Гриць сходить з розуму. Вони постають у його мареннях в образах карпатських Кармен, розмахуючи перед ним пишними чорно-червоними спідницями. Ці Кармен, в певний момент плавно перетворюються у «дерева», «каміння», «струмочки» того загадкового лісу, який то щось шепоче, то манить до себе, то лякає до смерті…

Головною музичною темою вистави режисер обрав фрагменти з опери «Кармен» легендарного композитора Жоржа Бізе. Композиція «Хабанера» і є цим «маслом», яке підливає у вогонь режисер, щоб розпалити пристрасті та влаштувати у лісі справжню «пожежу бажань». Є в «Інстинкті» й етнічні мотиви, звуки природи, дівочий спів. І все це поєднано напрочуд органічно і точно.

«Ой не ходи, Грицю, на вечорниці,
Бо на вечорницях дівки чарівниці,
Солому палять і зілля варять,
Тебе, Грицуню, здоровля позбавлять.»

Ця народна пісня є епіграфом до найдраматичнішої повісті Кобилянської – «У неділю рано зілля копала» і вона виводить нас, глядачів, до потужного фіналу вистави. Пісня, яку так пронизливо співають дівчата з розбити серцями так, що крізь глядачів проноситься відчайдушне й неминуче відчуття розплати за невтриманих гуцульських коней…

Автор: Марина Смілянець

The post «Гуцульські коні» (рецензія на виставу «Інстинкт») appeared first on Театраріум.

І справа навіть не у тому, що це відбувалось у андеґраундному приміщенні, яке перебуває в стані ремонту, з імпровізованим опаленням та освітленням – що взагалі не вписує в типове уявлення про те, що таке театр, з оксамитовими килимами, які стишують кроки, з мармуровими колонами та інкрустацією на портиках, з поважними глядачами у фраках і сукнях.

«Не знаємо, де ми були, чи на землі, чи на небі» – казали посли князя Володимира, побувавши на стародавній візантійській літургії у Великій Софії Константинополя.

Ми не знаємо, де ми були – чи це був театр, чи це було втілення справжньої реальності, яка мистецьким талантом була вирізана із зовнішнього простору і перенесена перед зори глядачів. Абсолютно реально, чуттєво, живо, не пошкодивши тонку справжність живої історії та суспільної дійсності – нашої сучасної України, яку ми всі знаємо настільки, що не дамо перебрехати… але й не знаємо, далебі!
Прочитавши назву «Ополченці», передчуваю, більшість дещо напружилась. Зачепило тонку тему. Болючий нерв. Про що вони збираються сказати?

«Ополченці»? Так назвати «сєпарів»? Вони збираються реабілітувати убивць, загарбників, посіпак окупантів? Вони хочуть сховатись за демагогію про «всі однакові, бомблять Донбас, гинуть мирні люди, там теж воюють люди»? Чи вони озвучать ортодоксальну версію? Якої ортодоксії?

«Ну-ну, що вони там напатякають, яку єресь? Там хоч явного зашквару не буде?»

Реальність виявилась набагато більш багатоманітна, ніж наші уявлення про неї, і перевищила їх. Чесно кажучи, я втратив був відчуття реальності – де ті лаштунки чи межа між сценічним «винайденим» та позасценічним «реальним» буттям? Там – на не-сцені – просто втілилася квінтесенція болючої травми нашого суспільства. Справжня подія, справжня розмова справжньої людини з наших вулиць – не «вистава» в театрі, а скоріше лабораторний зріз життя, об’єкту дослідження, що сам стає суб’єктом дослідження самого себе. І як слухач, я відчув, що я сам стаю тим, кого досліджують – тут, у тому самому просторі перформансу.

Що ж показували?

Переповісти сюжет – чесно, неможливо, але я спробую – просто розставити деякі віхи, маячки, опорні точки. Спойлерити тут неможливо, бо неможливо живу тканину перемістити у конспект, і жодна фотографія не передасть краси краєвиду Аннапурни. Який треба дивитись, перебуваючи там – усередині – оглядаючи власними очима. Але досить – трошки сухого викладу.

Це була оповідь комбатанта загонів ДНР. Герой вистави – «ополченець», уродженець Донецька, який сидить на Хрещатику, де його зустрічає дівчина і він починає розповідати свою історію. Він розказує, як він працював до війни, чому пішов в «ополчение», чому туди пішли його друзі і знайомі, ділиться – хизується – своїми діяннями. Розповідає про війну, як прилітали снаряди, як складали трупи вбитих, як він сам поступово приходив до того, щоб покинути все це діло. Спорадично, хаотично – він говорить про своє розлучення, про доньку, яка живе із ним, і заради якої він, як він каже, робить все інше. Нарешті, як він покинув Донецьк і поїхав у Київ заробляти для доньки.

Говорили троє. Він – екс-ополченець. Вона – дівчина, яка шокована його сповіддю і коментує його слова для глядача. Сама дівчина – «проукраїнська», і їй не подобається пасажі новомови «на яму» чи «на подвал», вихваляння «справжньої близькості людей» чи «нової (аж проситься – пролетарської) справедливості». Але вона слухає – і її слухання дає змогу висловитись йому, а нам – почути його.

І третя – власне режисерка і акторка, Галина Джикаєва, сама переселенка з Криму, яка грає і його, і її, і час від часу – виходить із сценічних образів і говорить від себе: як їй було починати грати ці ролі, як важко давалось пережити і вжитись (а це означає бодай трохи прийняти) у образ ополченця – їй, яка сама перебуває під прицілом кримінальних проваджень російських органів. У дуже напружені моменти – наприклад, «ополченець» говорить про свою ідентичність («мне плевать на Россию, на Украину… на Донецк, нет, Донецк – это моя родина, мой город, я за него воюю») тощо – вона виходить із зовнішнім коментарем.

«Ополченець» – «простой донецкий жлоб», яких багато в будь-якому місті Україні (як сказав один із учасників обговорення після вистави) – жахає і привертає увагу. Жахає – у своїй примітивній сліпоті, аж до тупості, яка не бачить, як його ж дії ведуть його “родной город” до катастрофи, обмежений світогляд, що просто «не відає, що творить», але творить жахливі речі.

Банальність зла – згадується Ганна Арендт – постсовєцький Айхман, який любить доньку і своє місто, хоче купити велосипед для доньки, але ничтоже сумняшеся вбиває людей і служить матеріалом для кривавої бійні. Як проста аж до примітивності маленька людинка стає гвинтиком машини насильства, і навіть натхненно преться вперед на барикади за тих, хто вбивають йому ж дорогі речі?

Це і породжує вже навіть не обурення, не протест – хоч і деяким глядачам хотілось «заїхати в пику». Це розбурхує інтерес – як лікаря до хвороби, до пацієнта, який уважно, sine ira et studio, досліджує причини, перебіг, етіологію, діагностичні ознаки, симптоми, нарешті, шукає шляхи можливого лікування.

Ми бачимо реальну людину (оповідь цілком реальна), яка озвучує свій світогляд, цінності, ідеї. Ті, які ворушаться в головах, які рухають людьми, які є реальними факторами подій. «В ополчение» ідуть за їжу – бо там і годують, і статус дають. Живо передано атмосфера голоду, злиднів, нестачі насущних простих речей.

Трагедія в тому, що типова людина з георгіївською стрічкою – це збіса таки людина. Вона часто мріє і хоче прості і навіть чисті у своїй примітивності речі – поїсти, випити (пива), купити доньці подарунок чи побудувати гараж і хатинку. Вона далека від політики – їй «невдомек», який насправді розклад геополітичних сил чи хто за ким стоїть, їй байдуже. Але вона помиляється – вона вже “у грі”, бо прищеплені і набуті печерні стереотипи про історію та інших вже є тим гачком, на який її чіпляють ЗМІ, політики, і які довели її до того, що дали їй автомат і послали вбивати. «На белом глазу», він навіть не задається питанням «з чого все почалось», бо щоб дати правильну відповідь, треба правильно поставити питання, а щоб поставити питання коректно, треба вже наполовину знати відповідь. І – «увы и ах» – визнати власну помилку, поставити під сумнів себе.

Зрештою, під кінець йому трохи «доходить»: він говорить про те, що всі там «гарматне м’ясо», про «договорняки» і про кривавий спектакль війни. Але власна обмеженість і ангажованість (вплутаність) у самі події – не дають змоги йому зовсім вийти за межі стереотипів і побачити всю панораму. Він так і не розуміє. Це не все.

Ставлення до українських вояків, змішання поваги до воїнів з протилежного боку і ненависті до «бандер», якась перверзна форма великодушності – і ще багато ліній та сюжетів психології «типового ополченця». Але все це годі передати сухим описом.

«Кто прав, кто виноват,
Бог или дьявол, враг или брат,
Кто прав, кто виноват,
Спросишь у входа в ад!»
(«Харизма»)

Протягом вистави, кілька разів виникала спокуса винести вирок «хто добрий, хто поганий» – образно кажучи, рука хапалась за меч (за)судження. Але наступний крок перформансу змушував стриматися – і кожного разу утриматись від судження, зупинитись, задуматись. Засудити – завжди легко, особливо, коли на це є всі підстави. Засудив – і комфортно, ти правий, правда на твоєму боці, дискомфорт та неспокій щезає, світ стає знов зрозумілий і комфортний. Непевність припиняє бентежити.

Але це означає відмахнутися – від проблеми, від реальності, від людини. Нехай неправої, нехай і злочинної, але відмахнутись і відмовитись справді працювати із тією реальністю, що більша за наші уявлення про неї. Мова не про «зрозуміти», не про «понять и простить». Мова – про те, що ми хочемо і що нам болить.

«Война им кажется игрою,
Она приводит их в экстаз,
Но заявляем мы с тобою:
Все эти игры не для нас!».
(«Ария»)

Думки з приводу – і питання до кожного з нас

«Одні емоції, без логіки» – ці слова і про переживання самої акторки, і про почуття самого ополченця, лунали також і від глядачів. Дуже сильний, емоційний перформанс – і в обговореннях лунав розпач. Що робити з Донбасом? Як повертати(сь)? Як жити знову з тими, хто вбивав, або навіть просто вітаннями своїми принесли війну?! «Та я б їх повбивав!».

Мій перший відрух серця – припинити війну, зупинити смерть, і всі ті красиві гасла з набору «Make love, not war», «Never again», «Not in our name«». Але емоції – поганий порадник за кермом, чи то автомобіля, чи то держави, ба й навіть міжособистісних стосунків.

Ми потребуємо розуму. Логіки. Думки і мислення. Не безсердечної нелюдської комп’ютерної машини раціонального розрахунку – а розуму, що уважний до людських сердець та чуттів, але в той же час не є їхнім рабом. Розуму мудрого, що не спішить відповідати, стримується від (за)судження, але і просувається до істини. Звідти – і багато питань без відповідей.

«Не відають, що творять», або – чи можна пробачити невігласа? Здавалось б, незнання законів (наприклад, історичних чи політично-філософських)… але це шлях до виправдання будь-якого політичного злочину? Ми не можемо пробачити невігласу, що дався обдурити пропаганді і став паливом для війни, але і ми не можемо відмахнутись від того, що ця людина справді не кумекала, що робить? Тут море роботи для соціальної патопсихології…

Важко ненавидіти людину, яка стоїть перед тобою, чиє лице ти бачиш ось тут. Легко вбивати фігурку за пару кілометрів. Важко знецінити і заперечити – власне, ненависть і є знецінення, заперечення, розлюднення – людину, що говорить ось із тобою. Лице Іншого – це безпосередня реальність, і навіть якщо цей інший городить повну бздуру, ти не можеш його “забанити”, ні мишкою, ні кулею. Мимоволі ти вступаєш в діалог – після чого просто ненавидіти і забути неможливо.

Але не можна і забути той біль і те горе, яке вони принесли нам, чи не так? Коли війна припиниться і ми повернемось «туди», чи зможемо ми забути, чи пробачити? – питали деякі глядачі.

Було багато питань від глядачів про майбутнє – і казали, мовляв, добре, що ми говоримо про те, як ми вернемось, про майбутнє, уже моделюючи пришестя миру. Мир – ось чого прагнемо, але який мир?

Мир. Справедливість. Не-жорстокість (не-ненависть). Ці три ідеї постійно намагались пов’язати. Але здається, вони несумісні.
Думки крутяться довкола різних шляхів досягнення миру. Але це – окрема історія. Наразі – про більш важливе, про що сама вистава.

Простота чи тиранія, або про театр та еліту

«Ускладнюймо, ускладнюймо все!» – писав французький філософ Поль Рікер. «Простота» – ознака не геніальності, але частіше тоталітаризму і тиранії, коли все просто, ясно і чорно-біло. Тоталітарні режими, політична пропаганда, попсова культура, масове споживацтво – всі вони прагнуть спростити розмаїття дійсності, до примітивних розмежувань, рецептів, поділів, протиставлень. Неважливо, в ім’я якої цінності чи яка ідеологія – те саме спрощення, вульгаризація, редукція.

Вистава показала множинність, розмаїття, багатоманітність різних шарів та вимірів нашого сучасного життя. Обговорення – коли виступали і учасники боїв за ДАП, і переселенці з Криму та Донбасу, і мешканці Києва чи Рівного – доповнили виставу до… навіть не стереоскопічності, не 3D, але n-D, n-вимірності. Багато перспектив, бачень, досвідів, трагедій, болів. І це – дуже важливо.

Це не означає – когось виправдати, чи когось засудити. Це означає – побачити і почути. Побачити і почути – зрозуміти – не означає «пробачити» чи «визнати істинним». Але принаймні, щоб знати, що робити, ми повинні знати, що є – чим живуть ці люди. І це зробив PostPlay театр, і для цього ця вистава була дуже потрібна.

«Дати голос тим, хто позбавлені голосу» – я б так сказав, якби стисло назвати те, що зробив театр. «Ополченці» отримали голос. Це не те «чути Донбас», яке остогидло всім. Під гуркіт гармат і рев танків – голоси людей звідти не чутно. Залпи «Градів» не являють голосу людей – вони його приховують. Маскують. Симулюють. Пропагандистська риторика та істерика «услышьте Донбасс» – ще більше приховує справжні голоси людей. Вона – облудна полуда, яка заступає місце справжніх людей та їхніх слів, замінює їх своїм цинічним ерзацем.

Ці голоси – різні. Їх багато. Крім голосу «ополченця», це голоси різних людей – і відданих Україні активістів та простих громадян, і просто маленьких людей, які взагалі «ні до чого», і ще, і ще. Багато з них прозвучали у обговоренні вистави.
Цей голос може звучати огидно. Він може брехати і самообманюватись: «те, що ополченець сказав, може не бути правдою», сказала Галина Джикаєва. Але це те, у що він вірить, або хотів би вірити, і це те, з чим треба працювати – не значить «погоджуватись» чи «приймати за догмат». Це – його голос.

І тому говорилось багато про місію театру. Театр – який не може вже говорити менторським тоном, як «треба». Театр – який повинен провокувати, будити, виводити із зони комфорту, спонукати до думок, дискусій, рефлексій.

Це вдалося. Хоча часом важко було переключитись між різними амплуа актора-режисера, але – це вдалося. Ось і відповідь на сумніви команди театру – чи потрібен цей театр? Аншлаґ показав – так. Навіть більше ніж так. І одразу видно, що запотребоване від публіки – це вистави на соціально-дражливу, болючу тематику, особливо на тему війни та миру, ідентичності маленької людини в умовах, when two strong men stand face to face, tho’ they came from the ends of the Earth (R. Kіpling).

Коли тектонічні плити та еони зрушили з основ, коли великі потуги зіткнулись у боротьбі – де маленька людинка, ніби порох перед лицем безжального вітру і нещадних коліс млину світової геополітики?

І наостанок, випливла з обговорень думка про майбутню єдність України. Хтось сказав: «спільність переживання болю». Всі пережили великий біль. Страшну травму війни. І всі хочуть миру. І всі розуміють, що цей біль завданий іншому, і ніхто не вільний від сумнівів: «а я сам не помилився, не схибив?».

Спільний біль, спільне розуміння можливих помилок, і – ще більш – людяність – можливо, тільки тут відкривається шлях до примирення і відновлення єдності. Людяність, котра не є ідеологічним молотком, але котра спонукає залишити всі ідеології і піднести на чоло насамперед чисте людяне ставлення до іншого як до Ти.

«Для перемоги злих людей досить бездіяльності і мовчання добрих», процитував популярну фразу хтось з глядачів, додавши, що не «маси», а саме культурні діячі, інтелектуали, такі, як організатори театру, повинні творити нову політику, діяти, впливати, говорити, виступати. Тож, на команду театру «гласом народу» volens-nolens покладена місія еліти – принаймні, одного із дієвців еліти, а разом із місією – і відповідальність.

Отже, чекатимемо ще! Encore!

Кандидат філософських наук, Володимир Волковський
Фото: Олекса Носаненко

The post Коли реальність долає межі: про «ігри не для нас» (вистава «Ополченці») appeared first on Театраріум.

Створення власного міфу. Розповідь про дещо, так і не побудоване

Спочатку – збудувати вежу, навіть якщо з деталей давньої гри. Має бути місце, простір і світло. Будувати можна самому, вдвох або навіть разом. Але просторіше – самому. Складніше також. Гра закінчується тоді, коли вежа падає. П’ять окремих веж, спроби дістатись до найвищої точки, ситуативні перемоги, персональні визначення і маніфест театру, що складається з 15 пунктів. Все це було представлено одного разу і в такому вигляді вже не повториться. Маніфест першого театрального андеграунду, звичайно, залишиться. А далі – будуть окремі аварійні виходи для кожного і кожної з цього тексту.

Початок

«Стався до цього, як до роботи», «коли, нарешті, ти почнеш жити?» – вир навколишніх голосів, які змішуються з поривами вітру й поміхами в ефірі. «Роби, що хочеш» з «ти маєш знати, як краще», «стався як до роботи…» з «як тобі подобається» і «це і є життя, а не ролі» так далі по колу. Від «0» до «1», від «1» до «2» – послідовно. До 14. Від 14 до 0.

Але все по порядку

Спочатку на екрані текст. Тривання хвилин. Нескінченно. Насправді – 20 хвилин, не більше. Настільки довго, що встигаєш прочитати трохи  примруженими і пильними в напівтемряві очима. Далі – комунікація, якої не мало б бути. Старша пані в елегантній сукні й окулярах підходить повільно й нахиляється до мене – одним чемним рухом.
– Ви не могли б збільшити текст, я не можу прочитати?
– Вибачте, нічого не можу для вас зробити. Хіба що – підійдіть ближче.

Сама майже нічого не бачу, як можу допомогти таким самим? «Це не для того, щоб ви змогли прочитати, а для того, щоб хтось інший сказав, що ви нічого не зрозуміли», – хочеться вголос промовити їй. Пані підходить ближче і уважно вдивляється в порожнечу між нею і текстом. Майже впевнена, що вона відчуває,  що насправді відбувається.

Треба змінити себе, а не шрифт. Не важливо, що ви відчитаєте тут. Важливо, що 20 хвилин будете намагатися дещо зрозуміти. Це і є той дурнуватий урок, який хотіли показати. Приховано змісту немає. Зрештою, неприховано теж. Дочитуйте до кінця.

«Постав на повтор і не думай взагалі». Роби, щоб тобі подобалось. Знімай, доки вистачає світла. Доки не залишишся сам-на-сам. Потім йди пий каву або просто кудись. Ми всі тут – граємось. Не має бути красиво, а чесно – має. Пробуй, помиляйся. Знов пробуй, бо це процес.

Думки

Всього лише встигаю згадувати власні відчуття. Щодня повторювала собі – кидай і йди. Роби будь що, аби не хотілося вертатися, щоб було дійсне життя. Так забуватимеш все, що стоїть перед очима постійно. Щоб більше ніколи не бачити розірваних паспортів із гербом твоєї держави і м’ятих у наплічниках речей твоїх друзів, розкладених на загальний огляд, ніби на ярмарку. Їх крові на аркушах для акварелі – ніби фарб. Не бачити поколотих пальців і непритомних від цього видовища дівчат. Бачити дощову осінь з усіма відтінками жовтогарячого у відчинених дверях. Заварювати чай у глиняному горнятку, замащеному медом. Дивитися милі фільми замість щоденних драм. Де не потрібна чергова порція болю як розчин з крапельниці повільно – аби вижити. Аби щось відчувати. Все, що будуєш за чужими законами – руйнує. Так чи так, жодне складання – камінців, дерев’яних деталей, уявлень, фантазій, власних життів – немає прихованого сенсу. Просто дозволити собі це зрозуміти – найголовніше в цій грі.

«У нашій країні – критичний політичний театр». У нас в країні – театр військових дій. «Не моя війна». Перекреслено – моя війна. Так звикли до поранень щодня, що мороз по шкірі від себе. Насправді, ні – цього немає. Нема відчуттів. Брешеш знову, ніби відчуваєш порізи. Нічого не відчуваєш. Потрійні дози знеболювального чужої культури даються взнаки.

Малювання

Жахливо говорити «політичний театр», коли люди змушені (або хочуть, що теж страшно) різати власне тіло, аби довести свої права невід’ємні. На життя, на стосунки, на театр – нетеатр. Різати власні лінії долі, аби довести чужим, власне, людям – що «I’m not guilty». Я не винен. Винен. Це НЕ МОЯ війна. А чия? Коли ми заглиблюємося все далі і далі в себе, то скільки ще кіл пекла там знайдемо? Коли автоцензури немає, або вона хибить. Вглиб – власного приватно-комунального пекла. Використовуєш стереотипний монолітний, як брила вежі, камінь жертви. Коли тобі болить – про це не кажеш. А коли вже ні – можна зробити про це виставу. Або пеформанс. Або проект як завгодно. Коли відбулось, відчути себе жертвою інколи затишно. «ЦЕ НЕ МОЯ РОЛЬ» замість «НЕ МОЯ КРОВ» мало б бути написано на твоїх аркушах. Так чесніше. Але ж це не моя історія. Власний вибір – не жертва. Акварельні аркуші – не перепустки в емігрантський рай. Шершаві й білі. Аркуші – білі. Сніг на полях – також. Війна, Батьківщина, Майдан, які там ще в нас є не сплюндровані святині? Що ще не витяг зі свого наплічника, з тривожного чемоданчика? Гроші, пластирі, ліки, футболки з правозахисними знаменами, кредитні картки, мапи міст, нотатники. Що ще? Кров – червона. Польський прапор червоно-білий. Або біло-червоний.

Кров має багато відтінків. Буває темно-вишневого – від браку кисню і недосипання. Кров різна – твоя й твого ворога. Просто це та рідина, якою пливе душа, як вважали древні люди. Друзі не помирають «заради мистецтва» чи навіть «за Батьківщину». Переважно – від власної дурості, браку грошей, рідше – уваги. Все інше припасують згодом. А ми – живі. В нас поки що тече кров. І ми брешемо. Затемнення.

Рух

Коли вона йде – не зупиняється. Йде неймовірно повільно, присутністю в просторі. Ні на секунду не порушуючи світла. Здається, так неможливо. Здається, так можна лише намалювати. Вона жива. Якого кольору посмішка? Теж відтінок червоного. Наступає на папір – розфарбований. Кров’ю чи фарбою? То вже не має значення. Наступає на все червоне, на чорні шнури техніки, монети, паспорти, листівки, сигаретні пачки… Жінка, чиє обличчя спроектоване на екран. Людина, особистість, перформерка. З такою посмішкою, яку нескоро зможуть забути. Людина, що йде по сповіді, по історії, біографії – власним шляхом, між пачок, рисок, крові й символів. На сцені і поза нею. На глядацьких рядах, у технічному приміщенні – всюди. Рух, що майже не відчувається і тому – внутрішній, як серцебиття або дихання, або що там в нас усіх ще є. Хочеться вимкнути вповільнену зйомку, але це неможливо. Завжди знайдуться ті, кому сильніше болить. Звикай. Цей рух – він як життя, потрібно приховувати те, що відчуваєш, аби виходило природніше.
Металевий звук. Відчувати щось інше, чуже, за межами власного болю. Відчувати – нестерпний трепет. Залізо чужих дій не ранить. Звук посилюється. Рух триває. І обривається – вже за межами відчуття і уяви.

Спокій

«Дешева війна вийшла – за їжу і цигарки» – але це з іншої вистави, з інших спогадів. Інтер’єр доволі схожий. Порожні цигаркові пачки-міста, неіснуючі споруди, розсипані карткові будиночки в просторі. От за ці пачки, за кримський прапор – не тут, у чужій країні, а на будинках власного півострова. Дешева війна, існуючий біль. Анексія, АТО, поразки, зникнення, щоденні новини, яких не вмикаєш, в них просто живеш. Режисер, акторка, авторка долі власної. Уявні міста і реальна – складна – прихильність до рідного краю. Родина, півострів – поєднані і далекі. Біль, оздоблений природою і географією. Але той, хто видавав географії, визначив саме ці координати. Залишається жити в них. «Якщо дзвін дзвонить по комусь, то він дзвонить і по тобі». Якщо десь на блок-посту гине військовий, то і за тебе – саме за тебе теж. Або за когось іншого. Ніколи не можеш бути впевнена.

Майбутнє

Захмарні вежі колись руйнуються, всі лишаються сам-на-сам зі своїми рухами, вчинками, дотиками, пам’яттю. Все побудоване здається високим лише далеко. Насправді, це п’ять окремих фігур – довершених чи ні, не так вже й важливо. Так трапляється, все змінюється. Маніфест іде по колу – незмінно. Хтось один, завжди, залишається будувати захмарну комуну. Завжди. 1…2…3. Інші. Це і далі триватиме. Нові люди приходитимуть – складати, руйнувати, створювати і зневірюватись. Приноситимуть каміння для вежі й хмиз для багаття. Далі – аварійні виходи окремі, знову аркуш із кров’ю, цигарковий дим, що виїдає очі як від сліз. Але ні – від сліз інакше. Просто дим, якого майже не відчуваєш.

Щодня важче не думати про те, що вбиває, про те, що когось відроджує, про власну вавилонську вежу. Хотілося б показати створення театру, а показали насправді – себе. «В цьому багато руху і багато болю. Я так і будував». Все завершується в точці. Коли з однієї великої мрії постає 5 окремих. Без зайвих пояснень. Точка 0. Оплески, які завжди недоречні, але вони мають відділяти час, коли щось відбулось. За ними знову буде «1» на повторі, але хтось цього вже не побачить.

Варшава/Київ, листопад 2017.
За мотивами перформативної лекції, представленої на фестивалі «Desant.ua»

Автор: Катерина Тягло

The post ВІД 1 ДО 0. Театр, «Вавилонська вежа» і спроби відтворення appeared first on Театраріум.

Крім того, Божа корівка  – це й наша «господиня театру» – яка зустрічає юних глядачів ще до початку вистави, грається з ними, ділиться сюрпризами й дарунками, знайомить своїх маленьких друзів із загадковим світом театру.
Тому, якщо у когось виникне дуже сильне бажання зробити «лінгвістично-орфографічне зауваження» щодо назви театру  – не витрачайте час, краще приходьте на наші чудові вистави, у театр з дивною, але дуже чарівною назвою «Божа корівка».

Драматургія для дітей

У Києві складно знайти ще один театр у якому настільки різноманітний репертуар для дітей різного віку. У «Божій корівці» грають казки як за класичними творами («Івасик-Телесик» Марка Кропивницького, «У Лукоморья» Олександра Пушкіна тощо), так і за більш сучасними, але дуже відомими казками («Як Левеня та Черепаха пісню співали» Сергія Козлова, «Весняна казка» Григорія Остера , «Сніг вирушає у місто» Тетяни Макарової та багато інших).

Особлива увага в театрі до сучасної української драматургії для дітей, до відкриття нових імен. У «Божої корівки» є свої друзі-драматурги – Наталя Уварова, Андрій Воробйов, Марина Смілянець. Вони створюють історії, що відповідають філософії та репертуарній політиці театру . Приміром, Андрій Воробйов спеціалізується на створенні казок у віршованій формі («Пригоди гномів», «Зимова казка» та інші), від Марини Смілянець нещодавно з’явилось декілька казок-уроків на різну тематику («Абетка гарних манер», «Мій домашній дикий лис» тощо). А ось Наталя Уварова, крім найпопулярнішої у юних глядачів «Фізкультури для Баби Яги», навіть створила казку-візитівку театру, в якій йдеться про пригоди про Сонечка («Божа Корівка рятує світ»).

Казка-урок
В принципі, кожен театр мимоволі займається морально-етичним вихованням дітей-глядачів. В кінці кожної «пригоди» юні глядачі завжди розуміють важливу мораль, вічну істину, завдяки чудовій історії від автора та режисера. Для цього достатньо щиро переживали за улюблених героїв. Але окрім такого «виховання», у Театрі «Божа Корівка» є ще й серія вистав з особливим жанром «казка-урок», де окрім доброї моралі в кінці, є ще й дуже багато пізнавальних моментів, у розважальній формі актори спілкуються з дітьми на дуже серйозні теми та допомагають їх зрозуміти та засвоїти завдяки інтерактивним моментам.

Так, наприклад, у казці «Мій домашній дикий лис» піднімається важлива тема екології та захисту довкілля, у казці «Фізкультура для Баби Яги» говорять про здоровий спосіб життя, про етикет та правила поведінки в різних життєвих ситуаціях  – «Абетка гарних манер», про правила пожежної безпеки «Червона Шапочка та Вогняний Півень», а на виставі «Пригоди гномів з міста Світлофорська» діти дізнаються та запам’ятають правила дорожнього руху. Але всі ці уроки проводяться настільки весело та цікаво, що потім юні глядачі вчать цьому всьому своїх батьків вдома.

Божа корівка – не Бджілка, але ще та трудівниця:
Влітку при театрі працює літній творчий табір – Табір театру і кіно. Дітки відпочивають та цілими днями розвивають свої акторські здібності, дивляться казки від театру, беруть участь у різноманітних уроках та майстер-класах, які для них проводять актори, режисери, хореографи, психологи, драматурги. А крім того, вони знімають свої перші короткометражні фільми та ставлять міні-виставу.
У зимовий період особливо насичена програма, адже у репертуарі з’являються усі «новорічні» казки та влаштовуються грандіозні святкові бали за різноманітними сценаріями. Дітки приходять у карнавальних костюмах та починається справжній казковий бал з танцями, іграми та сюрпризами від казкових героїв.

Театр постійно створює різноманітні сімейні проекти, проводить дитячі фестивалі та влаштовує конкурси з подарунками для всіх глядачів.
Свою роботу БК припиняє лише на два тижні влітку, але й цей час не відпочиває  – готує нові прем’єри та сюрпризи.

Театр-друг
У театрі є дві невеличких сцени  – «верхня» та «нижня», вони камерні та дуже затишні, там панує домашня, та навіть сімейна атмосфера, тому дітки, навіть ті, що приходять вперше не лякаються та відчувають себе безпечно та комфортно. Тим паче, що перед тим, як зайти до зали, діток зустрічає Сонечко, яка проводить цікаву інтермедію та встигає познайомитись та стати другом для кожної дитини. Сонечко дає діткам дружні поради, як краще себе поводити під час вистави та реагувати на акторів, вона проводить їх до глядацької зали, де разом з ними дивиться казку (щоб бути поруч у разі потреби, допомогти вийти у туалет тощо)

Дуже важливо, яким буде перший «театральний» досвід у дитини, адже саме перша побачена вистава закладає ставлення до такого мистецтва, як театр, на все життя, тому «Божа Корівка» усвідомлює свою важливу місію та ставиться до її виконання відповідально. Можливо саме тому театр і має стільки друзів серед маленьких глядачів, які вже по декілька разів передивились усі казки та найпершими приходять на прем’єри.

Актори «Божої корівки» завжди пам’ятають про такі мудрі слова Станіславського: «Для дітей потрібно грати, так як для дорослих, тільки ще краще».

The post «Для дітей потрібно грати так само, як для дорослих, тільки ще краще» Костянтин Станіславський. appeared first on Театраріум.