Вистава «Камера, яку дала мені мама»
HomoCosmos. Театральний проект
Білорусь – Польща
Режисер – Даріуш Єзерський
Акторка – Анастасія Боброва
Клітка
Як дику кішку загнали у клітку. Пастка виявилась набагато страшнішою ніж здавалось на перший погляд. Самотність. Безвихідь. Проблеми. Гормони. Хвороба. Ненависть.
Усю душевну енергію, яку вона витратила на жаль до себе, стала б більше у нагоді для пошуку єдиного, можливого виходу із смертельної ситуації. Написати цілий роман на тему жіночих фізіологічних стаждань і про вульвовагінальний біль інколи не достаттньо.
Це треба ставити на сцені. Про це варто голосно висказувати у глядний зал. Про це бажано вміти говорити. Врешті– решт ці проблеми нікого не обходять. «Камера, яку дала мені мама» однойменний роман Сьюзан Кейсен. Театральний проект Білорусь-Польща.
Моновистава – меседж.
Історія про жіночу фізіологію і вульвовагінальний біль. Режисер Даріуш Єзерський адаптував текст і створив постановку, що викликала спірні думки не лише серед глядача, але й серед критиків. В сучасній літературі неодноразово автори створюють сюжети, які на їхню думку є табуєваними. Тема sex, drugs and rock’n’roll – не нова. А от вагінальні болі, проблема цилюліту чи постійна ерекція – свіже. Невже важко уявити це на сцені театру? Нічого провокативного на перший погляд не бачимо. Однак для глядача це справді, щось свіже.
Вистава «Камера, яку дала мені мама» – моновистава за участі актриси Анастасії Бобрової. Сцена – чорний кабінет. Стільці – єдині пристосування акторки і єдині реквізити. Умовність камерного простору дозволяє їй говорити відверто з глядачем.
Жаль до себе протиставляється з постійною боротьбою, яка супроводжується вульвовагінальним болем. Жінка описує всі болі в піхві і області його передодня. Жести і міміка характеризують її внітрішній стан і добре показані публіці. Вона хоче з’ясувати причини страждань і позбавитись мук.
Чому таку тему вибрав режисер?
Тема справжньої самотності жінки, її фізіологічної болі, секс і проблеми з вагою неодноразово простежується в сучасній літературі. Сьогодні ці теми набрали певної популярності в пострадянських постравматичних країнах.
Наприклад, «Апельсинова шкіра» (Майя Пелевіч), «Монологи вагіни» (Ів Енцлер). Це приклади табуйованих сюжетів, про які раніше не говорили з глядачем, хоча вони вже давно є актуальними в світі.
Моновистава «Камера, яку дала мені мама» (режисер Даріуш Єзерський ) – це сповідь–повідомлення однієї жінки (акторка Анастасія Боброва) про вульвовагінальний біль, що супроводжується спазмами м’язів. Анастасія Боброва говорить одкровенно про свою проблему як сильна і водночас скривджена жінка.
Вирішуючи розповісти про свою вагіну, вона вибирає шлях бути відвертою, переповідати історію без компромісно і без апатії. Для глядача на сцені народжується нова історія, про яку раніше ніхто не замислювався. Особливо це стосується чоловіків. Тому глядач сприймає цю тему досить спірно. Для когось це дійсно стає провокацією.
Болі в піхві під час сексу в більшості випадків супроводжуються серйозними проблемами, напряму пов’язаними з гінекологічними або навіть психологічними захворюваннями. При цьому до цих причин доплюсовуються болі і жінка втрачає бажання далі займатися сексом.
Страх. Відсутність задоволення
В свою чергу, результатом відмови від статевого життя стають образи і сварки, що розпалюють відносини у сім’ї. Тому, у виставі крім вище сказаного простежується і тема стосунків між жінкою і чоловіком, морально етична проблема і загалом тема болі.
Болі всередині піхви супроводжуючі прелюдію перед сексом або сам статевий акт, часто, характеризуються як «ріжучі» і «пекучі».
Глибока біль має гнітючий, пекучий і тупий характер. Більшістю пацієнток описуєть це як виникнення в глибині піхви нездорового жару, що перешкоджає в процесі введення пеніса, вагінального тампона або пальця.
Текст адаптований. Даріуш Єзерський дає повну свободу акторці. Анастасія Боброва добре справляється з роллю враховуючи смаки сучасного глядача і потреби суспільства в плані модифікації фабули. Акторка сильна і впевнена в собі. Вона відкрито говорить і весь час тримає увагу глядача.
Хоча актуалізація не змінює основи фабули, суть стосунків між дійовими особами зберігається. Змінюються тільки часовість і принагідно кадр дії. Героїня вдало переповідає текст свого чоловіка і демонструє його емоції.
Актуалізація цієї п’єси на різних рівнях: починаючи від звичайного костюму (чорного плаття з відкритим декольте) і закінчуючи адаптацією для потреб публіки. З огляду на існуючу соціально-історичну ситуацію (постравматичні країни колишнього Радянського Союзу) ми простежуємо сором’язливу реакцію глядача.
Так, певний час побутувала наївна думка про те, що достатньо грати класичні п’єси у шатах містян і тоді сценічна проблематика зачепить за живе глядача. В наш час режисерам дедалі частіше доводиться забезпечувати глядача точним інструментарієм для адекватного прочитання п’єси. Відмова від декорацій і від театральних костюмів дає можливість творцям зусередити увагу на акторській та режисерській роботі.
Різницю між учорашнім і сьогоднішнім днем тут не відкидається, але насправді це немає ніякого значення. Є режисери, котрі намагаються захопити глядача «спокусливими» темами, які аж ніяк не порушують фундаментальної «змови» між автором, поставою та публікою: якщо й іронізують чи гіперболізують вади, то тільки для кращого усвідомлення вартості цих проблем і конфлікту. Можна припустити, що ця вистава є таким прикладом.
Глядач. Свіже
Аналізуючи поставу, можна говорити про те, що вистава є сповіддю, монологом жінки, яка ніколи не говорить про свої особисті проблеми в голос, а лише прокручує їх у своїй голові.
Коли глядач потрапляє випадково до середовища цього легковажного світу персонажів (простоволоса приваблива жінка розповідає про статеві органи, чоловік–столяр, сантехнік–дебіл, мудаки–лікарі чи інші наївні добропорядні персони). Публіка захоплюється життям знайомим їм типажам.
Сучасний театр не може подавати тільки прекрасну поверхню соціального життя (світські чи філософські розмови, побутові чи економічні проблеми в сім’ї, нерозділене кохання чи тема батьків і дітей). Набридло чути те, що вже не впливає на рішення сучасної людини.
Однак, багато театрів працюють за принципами не ризикувати і тому коли на сцені ставлять провірену класики по суті отримують беззаперечне алібі (нічого не втрачають).
В свою чергу розчарована молодь в театр іти не хоче. Чому? Тому, що класичні застарілі теми пересипані легковажними, але ефектними жартами, де глядач немов перебуває у святині, в музеї зброї чи піднімається на найвищу точку в місті, куди регулярно запрошують всіх туристів.
Розкіш і естетична свідомість глядача і далі зберігає за собою функцію консервативної ідеології. Режисер Даріуш Єзерський володіє мистецтвом пристосування до сьогоднішніх тенденцій і смаків. Він вводить теми, що виглядають злободенними (еротика без маскування, тема сексу, бунт жінки і її самотність, зрада як стиль життя, вульвовагінальний біль)
Вистава «Камера, яку дала мені мама» – це монтаж і колаж сторонніх елементів, модифікація розв’язки, дискурс.
Вистава важлива тим, що це не просто історія однієї жінки, яка осмілилась говорити про вульвовагінальний біль на осуд всім зі сцени.
Ця вистава є повідомленням, зверненням головної героїні до чоловіків і жінок. Це своєрідне попередження, сигнал, послання, що претендує на достойну оцінку.
У постановці немає трешу, хоча цензура відсутня. Тут важливо говорити як поводить себе акторка Анастасія Боброва. Вона повністю розчиняється у ролі. Сексуальна, миловидна і розумна жінка на сцені розповідає про маловідому для всіх хворобу. Цю виставу варто побачити.
Як дику кішку загнали у клітку. Пастка виявилась набагато страшнішою ніж здавалось на перший погляд. Самотність. Безвихідь. Проблеми. Гормони. Хвороба. Ненависть.
Вистава відбулась в рамках Міжнародного фестивалю Театральний Куфар.
Фото опублікова з дозволю Анастасії Бобрової
