Висвітлення музики в образах має неабияку потужність при розумінні, що є для нас людей цей термін. Наприклад, як має виглядати образ музики у дзеркалі? Слухаємо одне, а відчувати зовсім інше. Так само із відображенням у дзеркалі. Дивимось на себе, закладаємо волосся з правої сторони, а відображаються дії у дзеркалі з лівої. Свобода як протилежність до естетичного (красивого). Споглядати за мистецтвом, чути і бачити його не те саме, що відчувати і розуміти. Сенси втрачаються, коли ми відсторонюємось від самого явища музики.
Оперна співачка Соломія Крушельницька розуміла, що музика не може бути лише волею чи лише красою. Вона хотіла грали подвійну гру. Бути жінкою і бути співачкою. Краса – це відображення, а воля – це неестетична річ, те що дає пристрасть, вічне жадання і прагнення осмислити своє творіння об’єктивно.
Автор – Ігор Юзюк
(за романом В.Врублевської «Соломія Крушельницька»)
«Панна, що возить фортепіано на возі»
Режисер, сценографія, музичне вирішення – Анастасія Кузик
Виконавець, музичне оформлення – Мар`яна Кодіна–Іванович
Пластичне вирішеня – Сергій Лефор
Художник по світлу – Сергій Ярмоленко
Керівник проекту – Ірина Ярмоленко
Тоді, у Коломиї, в тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятому… Я могла все вирішити по–іншому… Я – хотіла… Я – хотіла… Але проклята сцена… Вона вирішила за мене все …
– Соломія Крушельницька
Феномен Коломиї
Це місто притягує багатьох митців. Коломия – перехрестя, буферна зона, де відбулось багато зустрічей вперше і востаннє. Нині варто повернутись у минуле і зі сторони глянути на одну із таких історії. Свіжий незалежний театральний проект Franco–Театр нещодавно народився з вистави «Панна, що возить фортепіано на возі». Режисерка Анастасія Кузик в тандемі з акторкою Мар’яною Кодіною–Іванович в ролі Соломії Крушельницької створили моновиставу.
Вистава «Панна, що возить фортепіано на возі» – це відображення у дзеркалі оперної співачки Соломії Крушельницької. Вистава схожа на спіритичний сеанс. Цей сеанс приваблює загадковістю і таємничістю. Минуле народжується знову у нас на очах. Викликати дух минулого і показати глядачу сюжетну лінію персонажа – цікава форма для прочитання. Особливо важко і водночас легко це робити у моновиставі. Історія життя і боротьба з власним «я» Соломії Крушельницької відкриває інші сторони особистості. Морально–етична тема вдало подана в постановці режисеркою Анастасією Кузик. Подвійна гра у танці як фантазія жінки про коханого чоловіка. Акторка танцює вальс і відкриває глядачу свою природу (чоловіче і жіноче начало).
В такий спосіб творці в певній мірі викликали дух Соломії Крушельницької за допомогою медіума (Мар’яна Кодіна–Іванович), мабуть, самі того не очікуючи. Сценографічне оформлення вистави – напівкруглий задник білого кольору. Простота атмосфери прочитується на контрасті: білий задник як тло і темно синя сукня героїні, акцент на червоному яблуку і тіні, два прожектори світять на акторку. Тінь падає з обох сторін і глядач бачить дві теми. Перша – це особисте життя, кохання і фантазії жінки. Друга – це оперна співачка, в якої в житті окрім музики нічого не залишилось. Героїня проходить шлях усвідомлення через знайомство з Василем Стефаником. У виставі це чоловічий плащ і реквізит, який добре слугує акторським пристосуванням.
Акторка Мар’яна Кодіна–Іванович – медіум – чутлива особа, яка у виставі служить сполучною ланкою між двома світами. Відкриває духовні таємниці співачки. Це лише одне із пояснень чи одна точка зору на постановку. Щоб довершити весь образ і створити максимально ефективний результат не вистачає одного – дзеркал. Їх у виставі немає. Видумати і побачити кожен може своє, тому вистави, які заставляють думати і уявляти свій образ мають особливе місце в театрі.
Вистава побудована шарами. Тут є хороший матеріал автора Ігоря Юзюка – це фундамент. Стіни – інші складові постановки (акторське, музичне, режисерське та художнє рішення). Хороша режисерська задумка і вдала акторська робота. Не вистачає цілісності через музичне оформлення, яке має слугувати для будівництва, умовно, як балки підтримки атмосфери і всього темпоритму. Також є певні зауваження до художнього рішення, вона недовершена.
В результаті, ми бачимо русло пошуку, але не маємо цілісного образу вистави. Тлумачити життя героїні можна не лише словом, тому потрібно переглянути і допрацювати це. Глядачу корисно, щоб споглядання йшло через медіум музики. Тоді вистава набуде всіх сенсів і ефективний результат отримають всі представники цієї постановки.
Якщо далі продовжувати розглядати акторку як медіум (а це цікава знахідка для режисерки і акторки), то дивлячись на публіку як на власне віддзеркалення, вона бачить власний образ. Божественне началом зникає, а білі полотна перетворюються на звичайний фон божевільні. Зрештою, Соломія Крушельницька вибрала власний шлях, а акторка вдало показала його глядачу.
Мені сорок вісім років… Все життя на сцені… І сьогодні я співала для них останній раз… Більше не хочу битися об цю стіну темних прагнень, злого умислу, ненависті і зла… Іду… Врешті-решт, я просто жінка! Я хочу бути жінкою! Я надто багато на себе взяла.
– Соломія Крушельницька
Franco-Театр. Старт
Franco–Театр – це об`єднання вільних митців, що прагнуть відкрити друге театральне дихання у Коломиї. Це перший професійний недержавний театр в невеличкому місті. В Коломиї живуть 50 тисяч людей. Є вже один театр – державний. Тому, це сміливість, це ризик, це відчайдушність. Не даремно існує цифра 1848 рік, як народження першого професійного театру в Україні. Це феномен, про який всі дружно забули. Коломийська публіка мала можливість чути голос зі сцени Соломії Крушельницької. Минуле обігрується на сцені і в результаті ми маємо виставу «Панна, що возить фортепіано на возі». Це хороший старт для нових починань.
До Коломию я приїхала на запрошення товариства «Коломийський Боян» – мала дати концерт у залі «Каси ощадности». Стефаник чекав на цей концерт! Я знаю!
– Соломія Крушельницька
Вона талановита виконавиця, що знайшла в собі сили виконувати музику через образ волі, в той час як сама, абсолютно звільнилась від жадоби волі. Не даремно, вона увійшла в четвірку кращих солісток світу і змогла відтворити музику як чисте незатьмарене сонячним оком світло.
За сміливе продовження. Собака гавкає, караван йде.
Фотографії опубліковані з дозволю Ірини Ярмоленко,
історичні фото з архіву Василя Нагірного
