«Містечко Печеніжин, по оповіданнях старих і вірогідних мешканців, а також актів міських, бере свій початок від печенігів, кочових народів, котрі тут біля (370 року) мали свій осідок з обозами у предвічних лісах на горі зі сторони північного заходу над річкою, яку від себе «Печенігою» назвали. Вони кочували тут довгі роки, як стверджують старі папері і акти, знайдені в одного з господарів».
Йосип Шнайдер. «Люд Печеніжинський». 1906 р.
Цей матеріал цікавий і важливий, можливо, лише мені. Однак персональні історії наших предків цікавіше розповідати і доносити до читачів. Про народну традиційну комедію «Меланка». Головне, що залишеться молодому поколінню Печеніжина. Цей люд особливий і рідний мені.
Тогди були фист «Меланки»
Таке розказала мені баба Качулєнка з Печеніжина:
«Кожен для себе готував собі костюм. Часом обмінювалися. Завжди було так, шо перед святом «Меланки» всі хто хотіли брати участь у дійстві. Збиралися на мостах або під мостами і вже там домовлєлисі хто за кого піде і кому треба буде позичити чи вшити костюм. Я один рік йшла за Бабу, і раз за Цигана. А так, я завжди брала собі роль Циганки. Мала свій костюм, сама собі шила. Спідниці й коралі свої мала.
А тепер я одягаю молодше покоління. Вони до мене приходіт, а я вже їм помагаю вбраннє найти. Вим’я козі шию, личмани для нечисті, байбараки, кожухи і хвости бісам.
Народна комедія
«Меланки» – то така імповізована комедія. На вулиці самі для себе розігрували театралізовані сценки. Наприклад, доїли Козу і то було так: Баба тримає Козу за голову, потім Дідо тримає Козу, а Баба доїть. Цигани ворожєт, пристають один до одного, придумують собі забавки (дурачітсі між собов). Ведмедя Циган тримає на курмані. Ведмедя веде, а Ведмідь не хоче йти. Тоді Циган дістає батіг і як по землі чвахне, тоді Ведмідь зразу чемний стає.
Сходіться всі на дисєту годину ранку на мості. І радітьсі звідки будуть починати. Козьменко Дмитро, то в нас був художник. Він малював: окуляри бабі й дідові, саджою мастив циганів (намастит так, шо такі зразу чорні стают як чоботи випуцувані), вуса й бороди. Мав він такий грим і ним робив чудеса. Жид мав личман і Чорту личман вбирали. Головне, щоб люди нікого не впізнавали.
Театр для своїх
«Меланки» двері забивали у хаті, такі страшні збитки робили, бо був такий чєс, такі закони були дурні. Нині цього нема. Але щедрували вони фист файно. Була й музика. І так хата від хати, хата від хати вони ходили. А вечір приходив, всі виходили з хати і слухали, де ті «Меланки». Їх було чути всюди. Коли я ше була малою дівчиною, то я лізла під піч, бо дуже сі буяла. Фист сі буяла!
Але, коли вже вуйко Дмитро йшов у «Меланки», то я вже не буялась, вони мене з собою брали дивитися як воно відбувається, насправді. Потім я спостерігала як вони збираютьсі і шо чудять далі. То було дуже файно.
Козак вбраний був у чапуру. Воїн у шинелі з карабіном і у шєпці УПА. Шєпка повстанська, не радянська. Циган був вбраний у червоні штани, мав намальовані вуса і бороду. Був у нього батіг такий, брате, як трасне, то луна йшла на півсела.
Розкажу тобі й про Меланку. Меланка – це найвища особа. Вона була вбрана дуже файно. У рубку замолодичина. Рубок той виготовлявся з марлі, рисовали чотири метри гармошкі. Рисували, крохмалили і це все збиралося до купи. Такий звичай був, бо на весіллі кнігиню (молоду) одягали теж у рубок. А зверху хустку клали. А як Меланка йшла, то її зав’єзували і заду пускали по плечах ці чотири метра рубка.
Потім одягали кожух, сукню, жовті давні чоботи. У рухах вона тримала дитину – це лялька, яку обмотували у пелену.
Такі були ролі: «коза», «ведмідь», «воїн», «козак», «лікар», «суддя», «парубок», «дівка», «циганка», «циган», «дідо», «баба» і «жид» з «жидівкою». Ну і «Меланка».
Так ше було в 40-х роках як мама мені розказували.
Сценарію як такого не було, лише щедрівка, розігрували імпровізації і були дансії (танці). Чорт міг підскакувати (дуріти).
Казав такі слова: «Як хочеш у рай, то плати гроші, а як хочеш у пекло, то инча справа.»
А Циганка ворожила. Шо та Меланка собою явлєє? Та я про то й не задумуваласі ніколи. Вона з них найголовнішу мала роль. Вона з дитиною сама, покритка, чоловіка не мала.
І на руках з дитиною, проситсі до хати: «Пістіть, пустіть, газдо, до хати! Погодувати дитину, вповити, бо верещить дитини. Йой впустіть, бо дитина вбісцєласі. Така вже мокра.»
В принципі, в тому всьому язичницькі традиції збереглися. А спів, який на «Меланки» називається у нас «латканнє». Весь текст говорився речитативом. Обов’єзково мав зберігатися ритм. Рік від року постійно мав зберігатися темпоритм. Скільки стародавніх пісень позмінювали, а це не змінюється протягом всього часу.
Театр без глядача. Були й страшні «Меланки»
«Меланки» збиралися і йшли від хати до хати. Не було права, аби лишня особа підходила до них, бо якшо бачили когось, то ловили і підковували цвєками. Били цвєки у п’яту як був вбутий у обцаси. Не було права підійти і дивитисі. Як вони приходили щедрувати під хату, то газдиня гроші давала у шпарку, навіть двері не відкривала. То були страшні «Меланки»! Вони забивали криниці цвєками, ланцами обв’єзували (сміється) не можна було ні розкрутити, ні знєти то.
Всі люди боялися тих «меланкарів». Тільки чули, шо вони йдут, то відразу замикали двері і все. Сиділи в хаті і не виходили. То був пам’ятаю ще 1950 рік. Все змінилося 30 років назад.
Коли ще я була молодов, то «Меланки» – це було серйозне дійство.
Два чоловіки перебиралися на Діда і Бабу. Дідо клав Бабу на гранджоли (великі сани) і возив. Регіт і сміх роздавався на всі околиці. На Аршиці були найкращі «Меланки».
Там був Юра Яворський, що йшов, завжди, за Жида – фист харизматичний був чоловік.
Ішли часом діди старі, а бабів з собов не брали. Потім і жінки стали ходити. Але по давніх традиціях тільки чоловіки мали право ходити в «Меланки».
Семенюк Микола – то був ше той художник. Він малював і збирав аршецьких. Кожного року Микола робив з них персонажів.
Я спостерігаю за цим уже доста давно
Все вже занепадає. Колись це було більш народне дійство, збережена автентичність, костюми були такі як мають бути. А зараз все по-иншому.
Дівка мала бути в сукні, в жовтих чоботах і Меланка в жовтих. То така комедія, шо ну. Всі одягалися дуже файно. Все мало бути в першу чергу правильно. Меланка зверху одягала петик – це як байбарак, але він був довший і солідніший. Польські, австрійські хуски як з обкладинки журналу. То було на що подивитися.
Зберігати треба традиції прародичів. Це дуже важливо. Пам’ятаю як мої дідо йшли за Жида. Нам це потрібно і я стараюсь передати це молодшим, щоб не забували коріння і національні традиції, бо це рідне і українське. Та до того ж і веселе.
Тато мої були з 1914 року, то казали мені: «Би ти Марійко не забувала це! Бо то наше і то треба берегти!». Була тоді біднота, але люди були инші.
Потім був фронт і було далеко, не до «Меланок», але це не скасували. Коли прийшли другі совіти, люди боялисі ходити і щедрувати. Але тим кому було не страшно, ті все одно ходили. Тишком-нишком…
Я працювала на роботі, але йшла в «Меланки». Я то любила. За мною потім ходили, розпитували і їхала машинка з міліціянтом і пробували ймити і затягнути в машину.
Я грала Циганку, а зі мною були ще два Цигани, то вони мене взяли попід руки і сказали міліціонеру: «Ця циганка не з вашого шітра.»
Ми не мали права щедрувати ті давні тексти. А як нас переслідували, то ми тікали. Але цю традицію не забули і забути не повинні.»
Печеніжин – селище міського типу коломийського району Івано-Франківської області.
Печеніжин – це театральний осередок, який зміг поєнати традицію наших предків з сучасною проблематикою у вигляді театралізованої «Меланки».
Пережитки язичницької архаїки законсервував у собі театральний обряд «Меланка», який відзначають у день Святої Меланії 13 січня.
Структура традиційних образів «Меланки» в Печеніжині багатопланова і відображає різні етапи уявлень людей про навколишній світ. Вона включає в себе маски тварин – «кози», «ведмедя»; пов’язані з культом предків – «баби», «діда», «парубок», «дівка». ; демонологічних персонажів – «чорта»; соціально-побутових – «писар», «козак», «воїн» етнічні – «жид», «жидівка», «циган», «циганка».
Кількість персонажів дійства залежала від місцевості та істотно варіювалась. У характері організації і поведінці українських дружин – «щедрівників» – чимало спільних рис з болгарськими «кукерами», румунськими «келушарами», молдавськими «мошами» та іншими ритуальними спілками парубочої молоді Карпато-Балканського регіону.
Так у Печеніжині кожного року як і в багатьох селах удосконалюють, адаптовують і урізноманітнюють театральне дійство «Меланка».
Фотографії з архіву Гаврищука Василя
