На початку листопада Харківський «Театр P.S.» (за участі акторів Харківського академічного українського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка) втілив у життя проєкт за підтримки Українського культурного фонду «Давно вже ти, Орфею, нам не грав». Головним здобутком проєкту стала вистава «Орфей», що складена з двох частин: мініатюрної драматичної поеми Лесі Українки «Орфеєве чудо» та спеціально для цієї постановки написаної режисеркою Єлизаветою Банніковою п’єси «Орфей. Чудо». Власне, цей твір сучасної авторки став ще одним художньо повноцінним плодом проєкту, метою якого заявлена культурна реінтеграція повернених з-під окупації районів України в Харківській та Донецькій областях. Режисером-концептуалістом унікальної вистави став заслужений діяч мистецтв України Степан Пасічник (головний режисер обох згаданих харківських театрів). Директором проєкту виступив актор «Театру P.S.» Кирило Лукаш, який також грає у виставі дві ролі.
Харків’яни стали шостою аудиторією, яка побачила виставу «Орфей». Адже, як і передбачалося в проєктній заявці, першими її глядачами стали мешканці тих громад, які не мають власного театру, втім, вкрай потребують сьогодні культурного живлення своїх патріотичних переконань: у Донецькій області (Костянтинівка) та на території Харківської області: у Золочеві (глядачі – мешканці деокупованих селищ Турове та Макарове), у Балаклеї (для військових), а також в Ізюмі та Осколі. Умови, в яких команда проєкту діставалася до місця призначення, а глядачі приходили побачити український театр з Харкова, як і самі умови показу вистави (а грали і в підвалі, і в клубі, і в навчальному закладі, і в ангарі) режисер «Орфея» назвав екстремальними. Проте, завдяки максимальній зацікавленості у зустрічі з культурним десантом керівників названих територіальних громад й самих мешканців селищ та міст, а також відповідальній конспірації команди проєкту, всі покази пройшли безпеково успішно.
Тематично та естетично нова постановка Театру P.S. корелюється з надзвичайно цікавою роботою С. Пасічника за «Оргією» Лесі Українки (прем’єра жовтня 2021 року). І там, і тут, попри різних співтворців-сценографів (Наталія Денисова в «Оргії», Тамара Лєвшина в «Орфеї»), схожі конструктивне рішення простору (станки-сходи); поділ на першу частину – умовно класичну та другу – умовно сучасну; кольоровий мінімалізм і часовий синкретизм у костюмах персонажів. У цих вистав спільний нерв – митець і його уразлива, а від того ще більш героїчна позиційність у часи лихоліть. Спільності обом виставам додає участь в них акторів Дмитра Петрова та Кирила Лукаша. До речі, звучать в «Оргії» та «Орфеї» і кілька буквально однакових строф. Фрагмент монологу Орфея «Ох, браття, не можу я співати! Треба свята моїй душі – тоді вона співає. Тепер же день робітний, тяжкий будень. Не можу я, не смію святкувати!» Степан Пасічник, який давно знав «Орфеєво чудо», при постановці «Оргії» «позичив» для Антея. Загалом же «Орфей» – це вже п’ятий підступ С. Пасічника до діалогу з глибокою, величною і неосяжною авторкою, діалогу, який в його акторській біографії триває від ролі Степана в «Боярині» Володимира Оглобліна 1991 року, а в режисерській долі – від сценічного триптиху «Шляхи рівняйте Духові Його» (за творами «На руїнах», «В катакомбах», «Орфеєве чудо») у Театрі «P.S.» в 2001 році і «Адвоката Мартіана» на сцені Театру ім. Т.Г. Шевченка у 2002.
Беручи до уваги конкретну глядацьку адресність вистави «Орфей» і обставини її створення, вона вийшла, можливо, нетипово простою для поетично-образної режисури Степана Пасічника. Та й звернення до сучасної української драматургії в його режисерському доробку відбувалося нечасто (можна пригадати хіба що з 2000-х «Віолончель» Євгена Шинкаренка, «Весну, яка схожа на осінь» Остапа Грініва і минулорічну до невпізнавання перероблену Пасічником у виставу «Нехай щастить!» п’єсу Баси Джанікашвілі «Війнонька»).
Певною мірою, задум вистави «Орфей» є класицистичним. Тут відбувається раціональне осмислення теми ролі митця в житті громади під час війни та аргументоване позиційне висловлювання її творців (у першу чергу, режисера, оскільки саме під його керівництвом Є. Баннікова писала свою частину сценічної дилогії). Після того як апологія Орфея-який-мусить-співати під-час-війни, художньо висловлена на двох рівнях вистави (притча – «колись», драма – «тепер»), у фіналі ця тема знаходить відображення вже в мультимедійній (сколажованій з контенту соцмереж) хроніці війни наших днів: озброєні вояки танцюють українські бойові танці та співають повстанських пісень. До речі, в «Орфеї» С. Пасічник уперше за свою практику звернувся до прийомів документального театру…
Архітектоніка «Орфея» спирається на принцип симетрії: відповідно закамуфльовані під «античність» уламком колони та – під «сучасність» маскувальними сітками контури і лінії єдиної сценографічної установки – сегментів сходів; герої та теми першої частини так само відбиваються в другій; сам Орфей мислиться як наскрізний герой дилогії, образ, який ніби крокує крізь століття зі своїм екзистенційним смутком вимушеної (внаслідок «мобілізації») розлуки з інструментом, розлуки з музою. От тільки якщо в першій частині вистави в Орфея цівниця (флейта Пана), то в другій вже гітара.
Втім, як вчить наука естетика, краса виникає там, де симетрію порушує асиметрія. У випадку цієї вистави – коли пієтет перед генієм Лесі Українки то тут, то там поступається «святу гри» та іронії, що так влучно відтінює пафос громадянської трагедії. Іронія – в безпосередності реакції актора Д. Петрова на озвучену самим режисером у фонограмі ремарку авторки: «Амфіон – розважний, думливий, старший виразом очей, ніж віком». Не те, що погляд, а все атлетичне тіло актора у відповідь на ці слова «з неба» перетворюється немов на знак запитання до глядачів: «Ви теж це чули?!» Іронія – в яскравих підтяжках на античних хітонах та кедах міфологічних «героїв», а більш за все – у пляжній дамській панамці дужого Зета (Михайло Терещенко). Іронія (отут вже більше сарказм) в граничному зниженні режисером пафосу зображення Лесею Українкою людського натовпу, що прийшов на допомогу своїм героям. Сергій Гусєв та Кирило Лукаш типажно виглядають тут як звичайні «мужики з гаражів», у характерних «треніках», що «підтягуються» на звуки флейти Орфея і пліткують про героїв свого часу. Саме в такий спосіб режисер актуалізує у виставі геть несценічний (бо геть риторичний!) народ з поеми Лесі Українки. З театральною дотепністю та витівкою та з огляду на портативний виїзний формат «Орфея» Степан Пасічник очужив цілий натовп у тантамареску з чисельними безособовими масками, «тілом» якої стають актори С. Гусєв та К. Лукаш. При чому, другий із знанням справи домагається додаткового комедійного ефекту сцени, варіативно «оживлюючи» тантамареску і маски, оскільки є фаховим лялькарем, який зі студентських років оволодів технікою оживлення предмету. Навіть шкода, що для другої, сучасної частини вистави нічого подібного за враженням і яскраво театрального за засобами виразності режисер не знайшов.
Вдаватися до рятівної іронії в другій частині вистави, місцем дії якої є бліндаж, а героями – воїни ЗСУ, театр собі не дозволив… Занадто болять і кровоточать події і відчуття сьогодення. Тому і поява натомість античним героям постаті воїна в «пікселі» (концентрований на відчутті сучасної війни Михайло Терещенко), який виринає немов з темряви тисячоліть, сприймається як подія епічного масштабу.
Втім, пієтет перед героями наших днів подекуди спричинився на фронтальності і штучності сценічних ситуацій. Так, Костянтин (Дмитро Петров) лише кілька секунд тому приєднався до військових, а вже наводить у їх бліндажі свої порядки, пафосно простягаючи хлопцеві з позивним «Орфей», якого ніхто з його побратимів досі не міг вмовити порушити обітницю творчої мовчанки, його гітару. І той раптово відгукується…
Звісно, можна сказати, що за комедійну розрядку в другій частині «Орфея» суцільно відповідає старлей з позивним «Омега» у виконанні харизматичного, типажно влучного Кирила Лукаша. Втім, тут вже театральна іронія поступається низці анекдотів. А вони, якби не тішили глядача, є все ж принадою іншого жанру – вербального.
Камертоном правдивого відображення війни здається в цій частині «Орфея» лише Альфа. Сергій Гусєв настільки достовірний, справжній зі знайденою для ролі нетеатральною пластикою такого собі «діда» ЗСУ, у своїй низько насунутій на лоба трикотажній шапці, з наповненим знаннями-смутком водночас важким і пораненим поглядом (такого негероїчного зовні воїна нікому не зламати!), що крізь нього у залу немов струмлять протяги реального бліндажа і тривожна непевність кожної хвилини життя наших героїв.
Розривом шаблону симетрії та кульмінацією образу Орфея стає виконана наприкінці вистави пісня. Очевидно, що такий спів, який народжується у виконавця ролі Орфея Юрія Мережка, належить не міфічному співцеві, а нинішньому бійцю. Замість солодкоголосої калокагатії тут – суцільна боротьба гармонії та дизгармонії, мелодії та надриву, відчаю та надії. Які часи і обставини, такі й пісні! Саме сповнене драматизму виконання пісні під гітару допомагає поєднати у виставі роздвоєний у тисячоліттях образ почасти неврастенічного у виконанні Мережка Орфея Лесі Українки та його зневіреного, пасивного «Орфея» Є. Баннікової.
Світлини Ірини Деркач та Марини Милованової
