Харків. Похмурий листопад. Настрій, чесно кажучи, не дуже. Вулицею Чернишевською пробігають поодинокі перехожі, намагаючись якнайшвидше сховатися від пронизливого холоду й сирого осіннього туману. У невеличкій аудиторії театрального факультету між денною репетицією і вечірньою виставою Павло Cавєльєв розповідає мені про свій шлях у мистецтві. Тут, у стінах рідної alma mater, він, здавалося б, має почуватися комфортно, але ніяковіє і дещо лякається такого «жахливого» словосполучення – «творчий портрет». «Це про мене?», – запитує, приємно здивований увагою до своєї персони. Жестами, очима всіляко виказує доброзичливість і бажання спілкуватися.
Невисокий на зріст, що ідеально підходить для актора-лялькаря: «Я ніколи не був широкоплечим парубком, метр дев’яносто п’ять, на жаль або на щастя». Русяве волосся й зачіска а-ля Олег Скрипка,його беззаперечний кумир. Кросівки, потерті джинси, светр, куртка та рюкзак за плечима – зустрінеш на вулиці і нізащо не виділиш серед безлічі молодих людей, які проходять повз. Коли посміхається, на обличчі з’являються хлопчачі ямочки, і стає так тепло, ніби знаєш цю людину сто років, ніби він твій родич, приятель, сусід, про якого говорять: «Свій хлопець», з яким хочеться щось тихенько заспівати під гітару.
З гумором і теплотою розповідає про дитинство й юність у невеличкому селі на Донеччині, де театру зовсім не було й куди навіть з області артисти не приїжджали. Звичайна радянська родина, де все було як у людей. Виховання у сім’ї Павло називає «правильним». І не останню роль у ньому відводить батькові – колишньому ленінградському студенту і, як його сам називає, «радянському опозиціонеру». Саме батько вперше дав в руки гітару, але зіткнувся зі звичайнісіньким для дитини небажанням під чиїмось керівництвом навчатися музиці. А от слухати музику таки навчив. Зі старенького бобинного магнітофону лунали композиції «Машины времени», «The Beatles», «Led Zepellin», «Deap Purple» – музика, яка припадала до душі. «Я і зараз слухаю «Led Zepellin», – виявляє свої музичні смаки Павло.
Чи внаслідок підліткової моди, чи під впливом видатних рокерів бажання грати на гітарі, як Джон Пол Джонс, прийшло само по собі. А ще мріяв облаштувати дискотеку на кшталт міської і створити свій театр, де все було б не так, як у сірому буденному житті.
А поки що вокально-інструментальний ансамбль з незвичною для цих місць назвою «Венера», де грали він сам, його брат та їх спільний друг, розважав сільську молодь на танцях і десь на обрії вже вимальовувалась посада директора клубу у сусідньому селі.
Але хлопця вабило вільне студентське життя, історії про яке багато разів чув від батька. Слідом за братом Павло вирушає до Харкова, найближчого великого міста, де намагається оволодіти творчою професією. Вступ до училища культури не зовсім допоміг здійсненню мрії. Професія режисера масових заходів, яку опановував там, виявилася не такою вже привабливою. Вступати на театральний факультет порадив один з викладачів училища. Чого гріха таїти, здавалося, що вчитися на актора і бути актором не дуже важко. Адже були здібності і досвід шкільної самодіяльності. І ось Павло представ перед суворою і дуже обізнаною у своїй справі приймальною комісією Харківського університету мистецтв. Не дуже вразив її, але він з тих, кому щастить на людей.
Можливо, йдеться про особливу природну інтуїцію, яка призводить до необхідних зустрічей. Своєю щирістю він дуже сподобався викладачці майстерності актора Світлані Фесенко. Його зарахували, розвіялося багато ілюзій щодо себе самого й обраної професії, і розпочався довгий шлях до мрії.
Довелося долати у собі аматорство та набувати навичок акторської майстерності. «Чи важко було навчатися?» – наважуюсь перервати монолог, – «Ні. Легко». Від кожного викладача Павло, як він сам стверджує, брав те, що здавалося найбільш цінним. Олексій Рубінський навчав філігранної техніки ляльководіння, Раїса Ковальова привчила вмінню відмовлятися від того, що здавалося вже готовим матеріалом.
Переломним моментом для студента-актора стала робота із режисером Степаном Пасічником у виставі «Бойня» за п’єсою Славоміра Мрожека. Павло вперше зіткнувся із драматургією абсурду, коли мало дії і багато тексту і ще більше підтексту. Саме працюючи над роллю директора філармонії, він нарешті зрозумів різницю між актором-аматором і професійним актором. Зробив два важливі для себе висновки: професійний актор не може бути самовпевненим і екстатичним, актор взагалі не повинен насолоджуватися своєю грою як такою, він має аналізувати, думати:
«На символічних терезах раціо має переважати над емоціями, самоаналіз – ось що найголовніше. І ще – культура поведінки на сцені, етика та естетика виконання. Важливо, що саме ти доносиш до глядача і що від тебе йде у цю мить».
Сцена з вистави «Радіошансон» (С. Жадан). Реж. С. Олешко. Театр «Арабески». П. Савєльєв. 2012
Другий висновок – акторству не можна навчитися, актором можна тільки стати.
І тому Павло ще студентом третього курсу відважується на рішучий крок. Може, дещо самовпевнено, а може занадто сміливо–виходить за поріг «закритого світу театралки» і приймає запрошення приєднатися до незалежного українського театру «Арабески». І знов щаслива зустріч, цього разу із режисером Світланою Олешко. «Це був ніби ковток свіжого повітря»,– каже актор. Інша театральна мова, не така, якої навчали в університеті, інші правила, новий глядач.
«Арабески» – театр не для всіх, не «попсовий» і не всіма прийнятий. Він гостро реагує на навколишню реальність, на відміну від багатьох інших, які концентруються на переосмисленні класики і розважальних виставах.
Режисер зі своїм особливим поглядом на театральність налаштована на діалог з публікою, насамперед на резонансні, гострі, часто болючі теми. Така позиція потребує нових способів акторської гри. Основний з них – ансамблевість. Тут немає особистостей, актори грають як єдине ціле, підкорюючи свої рухи, спів, танець єдиному ритму. Абстрактні та гротескові образи малюються не лише словом і жестом, а й виражальними засобами інших видів мистецтв. І тому С. Олешко приділяє велику увагу пластичній виразності виконавців.
«Арабески» – театр інформативний та суто математичний, за словами самого Павла. Режисурі С. Олешко притаманний точний розрахунок малюнку кожної ролі. Саме цей майже математичний розрахунок найбільш приваблює молодого актора, і такий метод він вважає найприйнятнішим, як у створенні вистави, так і у створенні ролі: «У театрі, як і музиці, має бути багато математики. Ти, знаючи свій організм, можеш точно, до останнього жесту, руху, повороту побудувати свій образ». Однак точний розрахунок не виключає імпровізації, адже актори, як вважає Павло,– маленькі художники, які додають свої фарби та відтінки у картину, що створює режисер.
Сцена з вистави «Радіошансон» (С. Жадан). Реж. С. Олешко. Театр «Арабески». 2012
В «Арабесках» сьогодні Павло грає майже у всіх виставах. Найпопулярніша з них – «Радіошансон», за мотивами життя і творчості австрійського драматурга Юри Зойфера. Театр звернувся до жанру політичного кабаре. В експериментальному просторі та авангардних декораціях лунають голоси акторів і мелодії клейзмерського оркестру, немов саундтрек до тривимірного кліпу.
Кліпова естетика потребує від актора максимальної сконцентрованості у невеличкому епізоді, який проживає його персонаж. Скільки експресії вкладає Павло у танго дрібних злодюжок, скільки байдужості в очах актора, коли він грає досить натуралістичну сцену впадання у наркотичний кайф, і скільки приреченості в його фігурі із піднятими вгору руками, коли енергійна терористка надягає на нього «пояс шахіда», щоб відправити у тар-тарари цей недосконалий світ. Його голос, без усяких прикрас і без будь-якої гри, звучить в унісон ніби веселій, але сповненій невимовно сумних нот музиці. Уміння створити образ-метафору знадобиться Павлові саме в театрі анімації. А складну будову вистав «Арабесок» актор насичує живими, справжніми емоціями.
У 2006 році Павло Савєльєв приходить до Харківського театру ляльок, сцена якого знає багато яскравих акторів. На вистави за їх участі спеціально приходять глядачі. Павло майже відразу став таким, якого впізнають й запам’ятовують.
До появи на сцені театру юнак працював бутафором у майстерні з виготовлення ляльок університету мистецтв. І напевно, невипадково про нього при нагоді згадала колишній педагог і режисер-репетитор театру С. Фесенко. Не було ані художньої ради, ані випробувального терміну – молодого актора відразу кинули у вир репетицій вистави Є. Гімельфарба «Тригрошова опера». «Було дуже важко, – говорить Павло. Я був наляканий академізмом». І справді, все дуже серйозно, солідно й вкрай не схоже на демократичні «Арабески». До того ж, у театрі багато народних і просто чудових акторів, за грою яких раніше спостерігав тільки з глядацької зали. Тут не було надмірної творчої свободи, не дуже схвалювалась імпровізація. Треба було вписатися у конкретну схему образу. До того ж, актор не завжди розумів, як до нього ставляться колеги та режисер. І це було найбільш прикро, тому що хотілося відчути бодай найменшу підтримку.
У роботі над цією виставою був єдиний маленький плюс – хореографія, якій багато уваги приділялося в «Арабесках». Але виконувати усі вказівки суворого хореографа Леоніда Маркова було нелегко. Подолати складнощі допомогли друзі – випускники ХНУМ, які вже декілька років працювали у театрі. Після прем’єри Павло на худраді отримав схвальні відгуки про його Філча: «Казали, що роль, хоча й епізодичну, зробив добре. Не знаю, чи справді так».
Зі світу брехтівського за естетикою театру Є. Гімельфарба Павло потрапляє у світ класичного театру ляльок. Участь в одній з найвідоміших вистав театру «Чортів млин» у постановці В.А. Афанасьєва стала для молодого актора своєрідним іспитом на знання техніки ляльководіння й інших секретів майстерності актора-лялькаря, зокрема роботи у традиційному (ширмовому) театрі ляльок.
Уводився у цю виставу Павло під керівництвом партнерів – корифеїв, як він сам їх називає, театру – народного артиста України Ю. Рубінського та заслуженого артиста України Володимира Бардукова. Павло відчував велику відповідальність, але ніщо не заважало напрочуд легкій роботі над ролями, коли треба було лише вивчити текст, а персонажі народжувалися самі по собі. «Ця вистава схожа на старе радянське кіно, за більш ніж п’ятдесятирічну історію вона ввібрала в себе таку енергетику, що погано зіграти в ній зовсім неможливо. Так говорять актори театру, і я з ними цілком згоден» – розповідає Павло. Проте хвилювання перед кожним виходом у «Чортовому млині» подолати не може. Вистава-легенда все ж таки!
У процесі роботи над образами спектаклю у Савєльєва сформувалися такі необхідні якості, без яких лялькарю дуже важко створювати свої ролі. Він зрозумів, що не можна перевтілюватися у свого героя. У актора повинна виникати деяка відстороненість від образу, що ним створюється. Завдання виконавця – не стати своїм персонажем, а «грати ним». І тут на допомогу приходить іронія як реакція на дії внутрішньо створеного та власноруч оживленого персонажа-ляльки. Ці думки стали ще одним важливим висновком.
Актор театру ляльок – це актор зі знаком плюс. Актор плюс лялька – творчий тандем й водночас єдиний образ. Як актору-аніматору вдається «оживити» готовий візуальний образ персонажу, створений художником, вдихнути в нього життя? На традиційне для актора запитання, як ти працюєш над роллю,Павло відповідає не відразу, але відзначає, що кожен актор має свою систему.
Існують системи К. Станіславського й М. Чехова, але наслідувати їх буквально не можна. «Це фундамент, на якому роль будується, але до нього треба додати своє бачення образу, сою психофізику та частинку своєї душі. Тому у різних акторів однакові персонажі виходять по-різному. Наприклад, мій Кріт у «Дюймовочці» «схибнутий» на темряві й підземному світі, а у М. Озерова (який грає зі мною на ролі) він такий собі самовпевнений гангстер». Це один з секретів актора Савельєва: він намагається бути неповторним, залишаючись впізнаваним.
Актору подобаються ролі, які доручають йому у театрі ляльок. І подобається оживляти, наділяти душею і характером персонаж, що спочатку був лише тільки дійовою особою п’єси, потім став витвором мистецтва художника, і тільки потім завдяки майстерності актора стає повноцінним образом. Тримаючи у руках ляльку, Павло прислухається до неї, вимовляє кілька фраз, знову прислухається, замислюючись, з такою чи іншою інтонацією має говорити персонаж. Такий погляд зі сторони дуже допомагає йому. Його улюблені герої – такі, що схиблені на чомусь, до того ж як у негативному, так і у позитивному сенсі.
Сцена з вистави «Чарівне кільце». Реж. О. Дмитрієва. 2008. П. Савєльєв-Скоморох. Харківський театр ляльок
Найулюбленіший серед них – Чорт з вистави Оксани Дмитрієвої «Чарівне кільце». Акторові до душі скомороська балаганна атмосфера, яка панує на сцені. Тут можна відчайдушно імпровізувати, уводити в оману, іронізувати. Його Чорт,як і належить нечистій силі, хитрує, вивертається, блефує, щоб «щасливчику» Семену життя медом не здавалось. Для дій цього персонажу режисер відводить обмежений простір (конструкція, схожа на карусель), і П. Савєльєв знаходить несподівані ходи, щоб цілком задіяти його. Використовуючи пластичні можливості ляльки, він змушує її влізати на стовп, ударятися головою об дзвіночки, скочуватися вниз. Чорт Савєльєва ніколи не стоїть на місці – він з’являється завжди раптово: то зверху, то знизу, то зовсім несподівано – зі стовпу пилу. Цей єхидний вертлявий Люцифер, що сміється над родом людським, користується незмінним успіхом у глядачів.
Синтетичний театр анімації О. Дмитрієвої кардинально відрізняється від театрів В. Афанасьєва і Є. Гімельфарба. Якщо ці два, безумовно, видатні режисери робили ставку на майстерність не менш талановитих акторів, які у сукупності створювали стиль та образ вистави, то актори Дмитрієвої творять разом з нею, народжують виставу, відштовхуючись від вектору, заданого режисером. Можна запропонувати режисеру свою ідею, можна отримати пораду від партнера або підказати йому.
Атмосфера творчості, імпровізації, колективне народження вистави тут і зараз, коли кожний щось привносить до загального задуму – ось що найбільше приваблює актора у роботі з режисером О. Дмитрієвою.
Павло Савєльєв – артист, який чудово існує у будь-якому акторському ансамблі. Як у легендарному афанасієвському «Чортовому млині», де він грає разом зі своїми наставниками, так і з такими ж, як він сам, молодими акторами у музичній виставі Оксани Дмитрієвої «Майська ніч». «Майська ніч» з її містичними перетвореннями надала актору можливість самому декілька разів перетворитися: Парубок, Каленик, Голова – три образи, створені актором, повністю відповідають естетиці гоголівської повісті. Парубок у виконанні Савєльєва найменший з чотирьох розбишак у шапці набакир, любитель розіграти або налякати когось просто так. Йому, здається, чогось не вистачає, якщо він не «наробить штук», ніби-то загубив шапку або люльку, не козак та й годі.
«Майська ніч» (М. Гоголь). Реж. О. Дмитрієва. 2009. П. Савєльєв-Парубок. Харківський театр ляльок
У пролозі вистави Павло Савєльєв разом з партнерами відтворює атмосферу містичної гоголівської ночі, у чому на допомогу йому приходять пластичні та хореографічні здібності, почуття ритму, музичність. Плавні рухи, наче у рапіді, глухі та уривчасті, монотонні удари у барабан, створені за допомогою голосової модуляції звуки,схожі на крик нічного птаха. Вони, наче чаклуни, запалюють вогники у хатках, зірки, у такий спосіб уводячи глядача у дію, розповідаючи історію бідолашної Панночки. Роль Парубка продовжує лінію народжених актором персонажів-оповідачів (Трубач у «Дюймовочці», Скоморох у «Чарівному кільці», Андерсен у «Сніговій королеві»). Це завжди той, хто супроводжує глядача у чарівному світі казки. Та той, хто проводить героїв через усі випробування й підказує шлях до щасливого фіналу. Саме у таких ролях актор Савєльєв створює у глядачів певний настрій та налаштовує їх на сприйняття вистави.
Поруч з фантастичним, уявним планом у «Майській ночі» існує й реальний, побутовий, де з’являються ляльки. Якщо у виставах «Дюймовочка» і «Чарівне кільце» ляльки були діючими, то в цій поетичній виставі художник Наталія Денисова, досягаючи максимально можливого рівня узагальненості, створила статичні, схожі на дерев’яні іграшки, ляльки. І тому актору доводилося щось догравати за ляльку.
Наприклад, їм було знайдено прийом, що допоміг донести до глядачів усю комічність образу сільського п’янички Каленика, який вештається вулицями не в змозі відшукати свою хату. Варто було актору заспівати нехитру пісеньку «Буде мене жінка бити, та нікому захистити», перериваючи її паузами, необхідними для подолання Калеником чергового пагорба або вилізання з ями, глядачі швидко уявляли собі стан цього бідолахи.
А який ефект мають сцени зникнення Каленика у зоряному небі: чи то він черговий раз гепнувся і, отримавши прискорення, відлітає, чи то міцно засинає просто неба, полишивши марні пошуки своєї домівки. Саме Каленик ставить життєрадісну фінальну точку вистави: актор саджає ляльку поряд із головними героями, і глядач впевнений – усі нічні примари переможені.
О. Дмитрієва обрала для участі у «Майській ночі» співочих акторів. У цій виставі співи є не просто фоном до дії, а являють собою невід’ємну частину художнього замислу. І тут Павло опинився у своїй рідній стихії – українська народна музика у незвичному аранжуванні. Як розповідає Павло, під час репетицій сцени, коли парубки збираються бити Голову, здавалося, що чогось не вистачає. Режисер та актори вирішили, що ця сцена повинна мати музичне обрамлення. І обов’язково це мають бути звуки ритмічного маршу. Павло почав наспівувати жовнірську пісню «Ой, хмариться, туманиться». У творчого колективу вже не залишилось сумнівів щодо вибору. Співтворчість – ось що для актора головне у роботі з режисером.
Сцена з вистави «Їжачок з туману» (С. Козлов). Реж. О. Дмитрієва. П. Савєльєв-Заєць. Харківський театр ляльок
«Всі ми родом з дитинства…», – ще раз нагадала нам режисер Оксана Дмитрієва прем’єрною виставою «Їжачок з туману».
Вистава технічно складна. Чи не вперше в історії Харківського театру ляльок використаний прийом «чорний кабінет». Актори сховані за трьома шарами світла, ще й незвичні ляльки – вивідні з тростинами. Сценічний простір населений маленькими ляльковими звірятками. Їхні стосунки такі прості й чисті, безкорисливі й наївні, що кожен хоче мати за друга таку чудову істоту. Вони розмовляють одне з одним про свої маленькі смішні проблеми, сваряться і миряться,і, як діти, відразу забувають про образи.
Як і в інших виставах персонаж Савєльєва у центрі експозиції, його першим бачать глядачі, він знов розпочинає дію. Його Заєць нагадує того самого хлопчиська з нашого дитинства, у кишенях якого повно усіляких скарбів, що обов’язково знадобляться. У нього безліч справ: роз’їжджаючи на велосипеді, Заєць шукає того, кому конче потрібна його допомога. І знаходить – Мурашка зі своїми запасами з комфортом пересувається у кошику заячого велосипеда. Актор створює образ дитини, яка щиро вірить у всілякі небувальщини, навіть у те, що Жабенятко може бути собакою, варто тільки уявити. Павло Савєльєв настільки органічний у цій ролі, що навіть не хочеться розмірковувати про потаємні і відкриті елементи майстерності, за допомогою яких і створюється абсолютний ефект існування всередині ролі.
Так само органічно актор існує у трьох світах своєї творчості: драматичне мистецтво, мистецтво ляльок, що грають, і музика. Павло – фронтмен ним же створеного гурту «БандурБенд». Стиль гурту – поєднання автентичного народного співу та фолк-року. Як актор, Савєльєв – переконливий та щирий, як музикант – артистичний і відкритий. І тому кожна композиція гурту перетворюється на маленьке театральне дійство, де Павло грає головну роль.
Він не співає пісню,він іі грає, випромінюючи вибухову енергію і водночас неприховану щирість. Трохи іронічно ставиться до героїв своїх пісень, які підкручують чорні вуса та чекають на своїх Катрусь чи Ганнусь. Актор, який співає запальні, драйвові пісні. Рокер, який грає комедійні, зворушливі й пронизливі ролі. Так він створює свій маленький театр.
Мрії здійснилися? Майже так. Але є ще одна, суто акторська – «зіграти велику драматичну, а може навіть трагічну роль, за Станіславським». Можливо, незабаром театрали зможуть оцінити актора у такій якості. А поки що репетиції, прем’єри, два абсолютно різні театри, нові ролі, музичні й театральні фестивалі. Тому що, театр так потрібен йому, а він потрібний театру.
Фото з архіву гурту «БандурБенд» та сайту театру puppet.kharkov.ua
