Художник–постановник – Аліна Крищенко
Актори – Тетяна Колеснікова, Руснана Шкурат, Єгор Подолянець, Світлана Павлюченко, Данило Шипейкін
Звукорежисер – Володимир Свічкарьов
Арт-менеджери – Алім Алімов, Олег Вілков
Адміністратор – Карина Тєлєпіна
Я знаю, тобі заважає те, що з тобою було… Жадан «Навчи»
Є кілька універсальних способів зі звичайної виставі створити ту, від якої навіть у цинічних критиків та критично налаштованих батьків проступили сльози на очах. Діти, війна і розмови про любов. Взяти історію першого кохання, помістити в соціально-політичні обставини найближчого сходу і «додати води». Безумовне правило, але…
Правила гри відпадають, коли історія розповідається від першої особи. Те, що вважається mauvais ton в літературі, на сцені обертається на протилежність. Щасливих історій першого кохання практично не існує. Щирі досвіди стосунків так складно знайти, як у лютому – проліски. Хіба з лютою впевненості, що десь вони існують. Відшукувати в собі щирості – непересічне заняття, що можуть собі дозволити досвідчені режисери з поглядами хижаків, спраглих до юних емоцій. А от коли щирість у 15 або 16 років у мінімалістичних декораціях документальних вистав? Без цього – це щось інше й непередбачуване. Як таке стає можливим? Можливо, коли режисерові 17 років (Ілля Шликов), а його команда молодша за нього.
Коли місто на околиці війни здригається від лунких звуків і щовечора о 22:00 комендантська година… Спробуй, поговори про любов і несамотність. Спробуй пояснити, чому варто писати листи і чекати відповіді.
«Non Solus» – це вистава, де актори вистави не грають своїх однолітків. Вони не розповідають власні історії, бо історія є, вона написана двома юними драматургами (Олег Вілков, Данило Волков). І так, це художній твір. Вивчивши слова й жести, актори третину години живуть в цьому зміненому стані першої любові, чи захопленості – вони не знають, і не будемо наполягати на своєму. Але це не гра і не документ.
Другий поверх складського приміщення, що зазвичай виконує роль протестантської церкви, агітплакати місцевих депутатів і штучні квіти – це і є той простір, в якому й відбудеться «несамотність». Пожежні драбини з аварійних балконів, забарвлені статично–непримітною фарбою стіни. Це не місце для закоханих. Містечко за кілька кілометрів від лінії розмежування – теж не місце. Тому немає «правильних» інтер’єрів. Є актори, що переживають власне становлення у ролях – Його – закоханого (актор Данино Шипейкин), Його-конкурента (актор Єгор Подолянєц), що не боїться промовити в класі дівчинці «ти мені подобаєшся». Її – дівчини, що досліджує власні почуття (акторка Світлана Павлюченко), до кожного з них – «я не вмію, навчи», а Вчительки російської мови й літератури, і водночас – матері, що хоче допомогти (акторка Тетяна Колеснікова) – наскільки це можливо – з усіма невідомими.
Їхня юність – пересічена місцевість з ріками й териконами, це не література й не математика. Скоріше – географія, що визначає напрямки руху. І драма стосунків несамотності.
Є 20 хвилин, що увібрали дні бентежних пошуків і роботи між уроками, домашніми завданнями, друзями, ночі без сну і ранки в паніці. Команда зовсім юних людей, кожен з яких – креативна одиниця й дитина. Години майстер-класів по скайпу про освітлення, звук, атмосферу, рухи і кольори, про все, що між ними, про жести й слова. Подаровані на пам’ять браслети і сплетені руки, власне відчуття «театру» і важливості того, що відбувається. І непорозуміння, і сварки, і дзвінки батькам, що «я затримуюся на репетиції». В місті, де кожен дзвінок несе в собі більше небезпеки, ніж впевненості. Все це вмістилося у хвилини.
«Non Solus» – вистава, яка була б приречена на визнання у стінах національних театрів, сформована «за канонами» препарованого мистецтва, що за звичкою називають театром. Де досвідчені старші пояснили б акторам, що насправді вони відчувають і що бачить глядач. А так вони залишені сам-на-сам із собою і власними відчуттями.
Дивним чином зустрілися відчуття і контексти. Приміщення не призначене для театру. Не-актори та не-митці, люди говорять про себе – інших, можливих, але – себе. Де Він за хвилину до вистави, шалено хвилюючись, повторює слова п’єси, написаної друзями – так само, як хвилювався б і перед освідченням однокласниці.
Де Вона читає/слухає у записі невпевнені слова незграбного повідомлення про власну значимість у його житті. Місце для можливості. Вони будуть разом? Чи будуть вони щасливі? Вони взагалі – будуть? Не знає ніхто, навіть мати і навіть вчителька. Вони – будуть. Їхні стосунки приречені. Їхні ролі ще мільйони разів повторяться у варіаціях. Вони їх не завчать остаточно, бо – переживатимуть.
Ця щирість не здатна до вдавання. Крихкий час, коли все – справжнє. За кілька років вони цього не відчуватимуть. Хтось із них – вже за кілька місяців. І саме ця несамотність стане неможливою. Боляче бути глядачами історій, які неповторні настільки, що перестають бути «театром» і переростають у життя.
Історія, що не може повторюватися на сцені, бути частиною репертуару. Не тому, що вона минуща, а тому, що це як квітка папороті, у яку ніхто не вірить, а вона існує. Не можна сказати «це вічне», бо не вічна війна і ці підлітки, які щодня дорослішають. Вони змінюють напрямки руху частіше, ніж телефони. Їхні цінності – перші квіти на териконах, скороминущі, прекрасні у своїй несталості. Це географія їхнього регіону й стосунків, яка вкриває кордонами відчуття.
Якесь нове мистецтво – не звичне і не-можливе, що тільки створюється – світлом, історіями, конфліктами, безмежною довірою, бентежністю, захопленнями, роздратуваннями.
Non Solus – зовсім ненаївна, як може здатися на перший погляд, драма почуттів. Створена тими, хто на порозі творення себе. Юних дорослих, які шукають близького Іншого. Виявляється, достатньо 20 хвилин перегляду. Можливо, не стане років для того, щоб визначити, чим це було насправді.
Прем’єра 10 лютого 2018 у місті Щастя Луганської області
Фото надані автором
