Це не була проста вистава. Незважаючи на те, що це був PostPlayТеатр, який запросив на виставу під назвою «Ополченці». Це взагалі була не вистава. Попри те, що там було понад 100 чоловік і у маленьку залу не влізли всі, хто прийшов, – а після завершення вистави майже всі залишились на обговорення. Настільки гаряче, що саме обговорення стало продовження тієї реальності, що перед тим була витворена (чи відтворена) на сцені.
І справа навіть не у тому, що це відбувалось у андеґраундному приміщенні, яке перебуває в стані ремонту, з імпровізованим опаленням та освітленням – що взагалі не вписує в типове уявлення про те, що таке театр, з оксамитовими килимами, які стишують кроки, з мармуровими колонами та інкрустацією на портиках, з поважними глядачами у фраках і сукнях.
«Не знаємо, де ми були, чи на землі, чи на небі» – казали посли князя Володимира, побувавши на стародавній візантійській літургії у Великій Софії Константинополя.
Ми не знаємо, де ми були – чи це був театр, чи це було втілення справжньої реальності, яка мистецьким талантом була вирізана із зовнішнього простору і перенесена перед зори глядачів. Абсолютно реально, чуттєво, живо, не пошкодивши тонку справжність живої історії та суспільної дійсності – нашої сучасної України, яку ми всі знаємо настільки, що не дамо перебрехати… але й не знаємо, далебі!
Прочитавши назву «Ополченці», передчуваю, більшість дещо напружилась. Зачепило тонку тему. Болючий нерв. Про що вони збираються сказати?
«Ополченці»? Так назвати «сєпарів»? Вони збираються реабілітувати убивць, загарбників, посіпак окупантів? Вони хочуть сховатись за демагогію про «всі однакові, бомблять Донбас, гинуть мирні люди, там теж воюють люди»? Чи вони озвучать ортодоксальну версію? Якої ортодоксії?
«Ну-ну, що вони там напатякають, яку єресь? Там хоч явного зашквару не буде?»
Реальність виявилась набагато більш багатоманітна, ніж наші уявлення про неї, і перевищила їх. Чесно кажучи, я втратив був відчуття реальності – де ті лаштунки чи межа між сценічним «винайденим» та позасценічним «реальним» буттям? Там – на не-сцені – просто втілилася квінтесенція болючої травми нашого суспільства. Справжня подія, справжня розмова справжньої людини з наших вулиць – не «вистава» в театрі, а скоріше лабораторний зріз життя, об’єкту дослідження, що сам стає суб’єктом дослідження самого себе. І як слухач, я відчув, що я сам стаю тим, кого досліджують – тут, у тому самому просторі перформансу.
Що ж показували?
Переповісти сюжет – чесно, неможливо, але я спробую – просто розставити деякі віхи, маячки, опорні точки. Спойлерити тут неможливо, бо неможливо живу тканину перемістити у конспект, і жодна фотографія не передасть краси краєвиду Аннапурни. Який треба дивитись, перебуваючи там – усередині – оглядаючи власними очима. Але досить – трошки сухого викладу.
Це була оповідь комбатанта загонів ДНР. Герой вистави – «ополченець», уродженець Донецька, який сидить на Хрещатику, де його зустрічає дівчина і він починає розповідати свою історію. Він розказує, як він працював до війни, чому пішов в «ополчение», чому туди пішли його друзі і знайомі, ділиться – хизується – своїми діяннями. Розповідає про війну, як прилітали снаряди, як складали трупи вбитих, як він сам поступово приходив до того, щоб покинути все це діло. Спорадично, хаотично – він говорить про своє розлучення, про доньку, яка живе із ним, і заради якої він, як він каже, робить все інше. Нарешті, як він покинув Донецьк і поїхав у Київ заробляти для доньки.
Говорили троє. Він – екс-ополченець. Вона – дівчина, яка шокована його сповіддю і коментує його слова для глядача. Сама дівчина – «проукраїнська», і їй не подобається пасажі новомови «на яму» чи «на подвал», вихваляння «справжньої близькості людей» чи «нової (аж проситься – пролетарської) справедливості». Але вона слухає – і її слухання дає змогу висловитись йому, а нам – почути його.
І третя – власне режисерка і акторка, Галина Джикаєва, сама переселенка з Криму, яка грає і його, і її, і час від часу – виходить із сценічних образів і говорить від себе: як їй було починати грати ці ролі, як важко давалось пережити і вжитись (а це означає бодай трохи прийняти) у образ ополченця – їй, яка сама перебуває під прицілом кримінальних проваджень російських органів. У дуже напружені моменти – наприклад, «ополченець» говорить про свою ідентичність («мне плевать на Россию, на Украину… на Донецк, нет, Донецк – это моя родина, мой город, я за него воюю») тощо – вона виходить із зовнішнім коментарем.
«Ополченець» – «простой донецкий жлоб», яких багато в будь-якому місті Україні (як сказав один із учасників обговорення після вистави) – жахає і привертає увагу. Жахає – у своїй примітивній сліпоті, аж до тупості, яка не бачить, як його ж дії ведуть його “родной город” до катастрофи, обмежений світогляд, що просто «не відає, що творить», але творить жахливі речі.
Банальність зла – згадується Ганна Арендт – постсовєцький Айхман, який любить доньку і своє місто, хоче купити велосипед для доньки, але ничтоже сумняшеся вбиває людей і служить матеріалом для кривавої бійні. Як проста аж до примітивності маленька людинка стає гвинтиком машини насильства, і навіть натхненно преться вперед на барикади за тих, хто вбивають йому ж дорогі речі?
Це і породжує вже навіть не обурення, не протест – хоч і деяким глядачам хотілось «заїхати в пику». Це розбурхує інтерес – як лікаря до хвороби, до пацієнта, який уважно, sine ira et studio, досліджує причини, перебіг, етіологію, діагностичні ознаки, симптоми, нарешті, шукає шляхи можливого лікування.
Ми бачимо реальну людину (оповідь цілком реальна), яка озвучує свій світогляд, цінності, ідеї. Ті, які ворушаться в головах, які рухають людьми, які є реальними факторами подій. «В ополчение» ідуть за їжу – бо там і годують, і статус дають. Живо передано атмосфера голоду, злиднів, нестачі насущних простих речей.
Трагедія в тому, що типова людина з георгіївською стрічкою – це збіса таки людина. Вона часто мріє і хоче прості і навіть чисті у своїй примітивності речі – поїсти, випити (пива), купити доньці подарунок чи побудувати гараж і хатинку. Вона далека від політики – їй «невдомек», який насправді розклад геополітичних сил чи хто за ким стоїть, їй байдуже. Але вона помиляється – вона вже “у грі”, бо прищеплені і набуті печерні стереотипи про історію та інших вже є тим гачком, на який її чіпляють ЗМІ, політики, і які довели її до того, що дали їй автомат і послали вбивати. «На белом глазу», він навіть не задається питанням «з чого все почалось», бо щоб дати правильну відповідь, треба правильно поставити питання, а щоб поставити питання коректно, треба вже наполовину знати відповідь. І – «увы и ах» – визнати власну помилку, поставити під сумнів себе.
Зрештою, під кінець йому трохи «доходить»: він говорить про те, що всі там «гарматне м’ясо», про «договорняки» і про кривавий спектакль війни. Але власна обмеженість і ангажованість (вплутаність) у самі події – не дають змоги йому зовсім вийти за межі стереотипів і побачити всю панораму. Він так і не розуміє. Це не все.
Ставлення до українських вояків, змішання поваги до воїнів з протилежного боку і ненависті до «бандер», якась перверзна форма великодушності – і ще багато ліній та сюжетів психології «типового ополченця». Але все це годі передати сухим описом.
«Кто прав, кто виноват,
Бог или дьявол, враг или брат,
Кто прав, кто виноват,
Спросишь у входа в ад!»
(«Харизма»)
Протягом вистави, кілька разів виникала спокуса винести вирок «хто добрий, хто поганий» – образно кажучи, рука хапалась за меч (за)судження. Але наступний крок перформансу змушував стриматися – і кожного разу утриматись від судження, зупинитись, задуматись. Засудити – завжди легко, особливо, коли на це є всі підстави. Засудив – і комфортно, ти правий, правда на твоєму боці, дискомфорт та неспокій щезає, світ стає знов зрозумілий і комфортний. Непевність припиняє бентежити.
Але це означає відмахнутися – від проблеми, від реальності, від людини. Нехай неправої, нехай і злочинної, але відмахнутись і відмовитись справді працювати із тією реальністю, що більша за наші уявлення про неї. Мова не про «зрозуміти», не про «понять и простить». Мова – про те, що ми хочемо і що нам болить.
«Война им кажется игрою,
Она приводит их в экстаз,
Но заявляем мы с тобою:
Все эти игры не для нас!».
(«Ария»)
Думки з приводу – і питання до кожного з нас
«Одні емоції, без логіки» – ці слова і про переживання самої акторки, і про почуття самого ополченця, лунали також і від глядачів. Дуже сильний, емоційний перформанс – і в обговореннях лунав розпач. Що робити з Донбасом? Як повертати(сь)? Як жити знову з тими, хто вбивав, або навіть просто вітаннями своїми принесли війну?! «Та я б їх повбивав!».
Мій перший відрух серця – припинити війну, зупинити смерть, і всі ті красиві гасла з набору «Make love, not war», «Never again», «Not in our name«». Але емоції – поганий порадник за кермом, чи то автомобіля, чи то держави, ба й навіть міжособистісних стосунків.
Ми потребуємо розуму. Логіки. Думки і мислення. Не безсердечної нелюдської комп’ютерної машини раціонального розрахунку – а розуму, що уважний до людських сердець та чуттів, але в той же час не є їхнім рабом. Розуму мудрого, що не спішить відповідати, стримується від (за)судження, але і просувається до істини. Звідти – і багато питань без відповідей.
«Не відають, що творять», або – чи можна пробачити невігласа? Здавалось б, незнання законів (наприклад, історичних чи політично-філософських)… але це шлях до виправдання будь-якого політичного злочину? Ми не можемо пробачити невігласу, що дався обдурити пропаганді і став паливом для війни, але і ми не можемо відмахнутись від того, що ця людина справді не кумекала, що робить? Тут море роботи для соціальної патопсихології…
Важко ненавидіти людину, яка стоїть перед тобою, чиє лице ти бачиш ось тут. Легко вбивати фігурку за пару кілометрів. Важко знецінити і заперечити – власне, ненависть і є знецінення, заперечення, розлюднення – людину, що говорить ось із тобою. Лице Іншого – це безпосередня реальність, і навіть якщо цей інший городить повну бздуру, ти не можеш його “забанити”, ні мишкою, ні кулею. Мимоволі ти вступаєш в діалог – після чого просто ненавидіти і забути неможливо.
Але не можна і забути той біль і те горе, яке вони принесли нам, чи не так? Коли війна припиниться і ми повернемось «туди», чи зможемо ми забути, чи пробачити? – питали деякі глядачі.
Було багато питань від глядачів про майбутнє – і казали, мовляв, добре, що ми говоримо про те, як ми вернемось, про майбутнє, уже моделюючи пришестя миру. Мир – ось чого прагнемо, але який мир?
Мир. Справедливість. Не-жорстокість (не-ненависть). Ці три ідеї постійно намагались пов’язати. Але здається, вони несумісні.
Думки крутяться довкола різних шляхів досягнення миру. Але це – окрема історія. Наразі – про більш важливе, про що сама вистава.
Простота чи тиранія, або про театр та еліту
«Ускладнюймо, ускладнюймо все!» – писав французький філософ Поль Рікер. «Простота» – ознака не геніальності, але частіше тоталітаризму і тиранії, коли все просто, ясно і чорно-біло. Тоталітарні режими, політична пропаганда, попсова культура, масове споживацтво – всі вони прагнуть спростити розмаїття дійсності, до примітивних розмежувань, рецептів, поділів, протиставлень. Неважливо, в ім’я якої цінності чи яка ідеологія – те саме спрощення, вульгаризація, редукція.
Вистава показала множинність, розмаїття, багатоманітність різних шарів та вимірів нашого сучасного життя. Обговорення – коли виступали і учасники боїв за ДАП, і переселенці з Криму та Донбасу, і мешканці Києва чи Рівного – доповнили виставу до… навіть не стереоскопічності, не 3D, але n-D, n-вимірності. Багато перспектив, бачень, досвідів, трагедій, болів. І це – дуже важливо.
Це не означає – когось виправдати, чи когось засудити. Це означає – побачити і почути. Побачити і почути – зрозуміти – не означає «пробачити» чи «визнати істинним». Але принаймні, щоб знати, що робити, ми повинні знати, що є – чим живуть ці люди. І це зробив PostPlay театр, і для цього ця вистава була дуже потрібна.
«Дати голос тим, хто позбавлені голосу» – я б так сказав, якби стисло назвати те, що зробив театр. «Ополченці» отримали голос. Це не те «чути Донбас», яке остогидло всім. Під гуркіт гармат і рев танків – голоси людей звідти не чутно. Залпи «Градів» не являють голосу людей – вони його приховують. Маскують. Симулюють. Пропагандистська риторика та істерика «услышьте Донбасс» – ще більше приховує справжні голоси людей. Вона – облудна полуда, яка заступає місце справжніх людей та їхніх слів, замінює їх своїм цинічним ерзацем.
Ці голоси – різні. Їх багато. Крім голосу «ополченця», це голоси різних людей – і відданих Україні активістів та простих громадян, і просто маленьких людей, які взагалі «ні до чого», і ще, і ще. Багато з них прозвучали у обговоренні вистави.
Цей голос може звучати огидно. Він може брехати і самообманюватись: «те, що ополченець сказав, може не бути правдою», сказала Галина Джикаєва. Але це те, у що він вірить, або хотів би вірити, і це те, з чим треба працювати – не значить «погоджуватись» чи «приймати за догмат». Це – його голос.
І тому говорилось багато про місію театру. Театр – який не може вже говорити менторським тоном, як «треба». Театр – який повинен провокувати, будити, виводити із зони комфорту, спонукати до думок, дискусій, рефлексій.
Це вдалося. Хоча часом важко було переключитись між різними амплуа актора-режисера, але – це вдалося. Ось і відповідь на сумніви команди театру – чи потрібен цей театр? Аншлаґ показав – так. Навіть більше ніж так. І одразу видно, що запотребоване від публіки – це вистави на соціально-дражливу, болючу тематику, особливо на тему війни та миру, ідентичності маленької людини в умовах, when two strong men stand face to face, tho’ they came from the ends of the Earth (R. Kіpling).
Коли тектонічні плити та еони зрушили з основ, коли великі потуги зіткнулись у боротьбі – де маленька людинка, ніби порох перед лицем безжального вітру і нещадних коліс млину світової геополітики?
І наостанок, випливла з обговорень думка про майбутню єдність України. Хтось сказав: «спільність переживання болю». Всі пережили великий біль. Страшну травму війни. І всі хочуть миру. І всі розуміють, що цей біль завданий іншому, і ніхто не вільний від сумнівів: «а я сам не помилився, не схибив?».
Спільний біль, спільне розуміння можливих помилок, і – ще більш – людяність – можливо, тільки тут відкривається шлях до примирення і відновлення єдності. Людяність, котра не є ідеологічним молотком, але котра спонукає залишити всі ідеології і піднести на чоло насамперед чисте людяне ставлення до іншого як до Ти.
«Для перемоги злих людей досить бездіяльності і мовчання добрих», процитував популярну фразу хтось з глядачів, додавши, що не «маси», а саме культурні діячі, інтелектуали, такі, як організатори театру, повинні творити нову політику, діяти, впливати, говорити, виступати. Тож, на команду театру «гласом народу» volens-nolens покладена місія еліти – принаймні, одного із дієвців еліти, а разом із місією – і відповідальність.
Отже, чекатимемо ще! Encore!
Кандидат філософських наук, Володимир Волковський
Фото: Олекса Носаненко
