Режисер—постановник Андрій Романов
Художник—постановник Наталія Петен-Ступакова
Актори: Ольга Лещова, Тетяна Хасянова, Олександр Кокарєв, Анна Вайло, Ростіслав Анасійчук, Андрій Верман
Вистава «Сатирикон» за творами Аркадія Аверченко завершила фестиваль «Золота Хортиця—2017» та відкриває черговий сезон театру —лабораторії «Vie». Розіграні протягом двох годин, кілька одноактних п’єс показують глядачам універсальний портрет індивідуума на тлі епохи. І хоча з моменту написання текстів минуло більше ста років, автори вистави наполягають на актуальності сюжетів та незмінності людської сутності.
«Сатирикон» побудований за принципом монтування окремих епізодів, але немає явної осі (героя, місця дії, теми, тощо), навколо якої розгорталися б історії.
Хамовита двірничиха хоча і гучно оголошує назву кожної картини, все ж не є повноцінним наскрізним персонажем чи деміургом, що керує ходом розповіді. Те саме з місцем, де відбуваються події: відкривається завіса і публіка бачить дорожні знаки та шлагбаум, персонажі носяться з чемоданами. Нібито все крутиться навколо вокзалу, однак з плином вистави ця здогадка забувається і атрибути залізничної станції почитають виглядати зайвими.
Пісні Олександра Вертинського та кінохроніка революційних подій початку ХХ ст. ілюструють епоху, але не вплетені у тіло спектаклю та існують окремо.
У розрідженій атмосфері вистави пульсують дві акторські індивідуальності, про які хочеться сказати окремо. Гостра самоіронія Ольги Лещової набуває нового звучання саме в цій постановці. Актриса не боїться бути кумедною та усіма силами намагається виправдати дещо старомодні режисерські прийоми.
Старіюча натурщиця у її виконанні стає карикатурною декаденткою, а пустоголова секретарка – майстринею несвідомої провокації. А от Андрій Верман навпаки, розкривається у «Сатириконі» як володар тіньової харизми, оскільки саме негативних персонажів йому вдається зобразити найкраще.
Рудий чорт, розставляє для інших героїв пастки та із насолодою роздивляється як ті намагаються з них вибратися. Обом акторам ще треба попрацювати над відбором засобів виразності та нюансуванням, але вже тепер їхня своєрідна виконавська манера привертає увагу.
Загалом «Сатирикон» справляє враження ізольованої системи, яка свідомо чи випадково, не взаємодіє із навколишнім контекстом та історичним досвідом. Обрані сюжети не дотягують до споконвічних історій, а персонажі – до архетипів, тому місток, який постановник намагається прокласти між сторіччями, не має твердого підґрунтя та вигадає хитким і ненадійним.
Аналізуючи репертуарну політику театру-лабораторії «Vie» останніх років, можна зауважити поступову відмову від розробки складних тем та пошуків нової сценічної мови на користь постановок легких комедій без претензії на експериментальність.
«Сатирикон» стає в один ряд із «Чоловіком за викликом» (реж О. Прокіп) та «Cover Теща» (реж. Т. Лещова) на рівних правах. Глядач, який нещодавно познайомився із театром нічого не запідозрить, а от той, хто цікавиться саме творчою лабораторією може бути спантеличений. Унікальність «Vie» незмінно була приводом для дискусій і цілком можливо, що найближчим часом в цьому питанні митці поставлять крапку, адже зникне сам предмет спору.
Фото з сайту театру: Театр-лабораторія VIE
