Проблема реконструкції постановки «Золотий човник» Марка Кропивницького в режисурі Олексія Кравчука полягає в тому, що ні письмових згадок про виставу, тобто рецензій, відгуків або що, ні відеозапису постановки немає. В архіві театру пощастило віднайти примірник тексту, що належав помічнику режисера, декілька фото з вистави та ескізи костюмів, які надала головний художник театру Дарія Зав’ялова. Спілкування зі сценографом, Олексієм Кравчуком – режисером вистави, та актрисою Оленою Криловою – виконавицею ролі Оленки, допомогло повернути із небуття – хай у найзагальніших рисах – непересічний образ вистави.
Марко Кропивницький останні роки свого життя, як відомо, прожив на хуторі Затишок, де створив низку драматичних творів. Там само драматург створив дитячу трупу, для якої написав дві п’єси «Івасик-Телесик» та «По щучому велінню».
Сьогодні нашій увазі приділяється перша п’єса, що є маловідомою поетичною версією Марка Кропивницького за власною п’єсою «Івасик-Телесик», «Золотий човник». У цій версії, окрім поетизованої форми, автор переосмислив фінал: прозова казка закінчується тим, що Івасик заштовхує в піч Оленку – відьмину дочку, а сам тим часом тікає… у новому ж варіанті «Золотий човник» Оленка з Івасиком тікають разом від злої відьми, про наміри котрої попередила Івасика добра дівчинка Оленка.
Саме на основі поетичної п’єси «Івасик-телесик», 14 липня 2002 року на завершення сезону, в Першому українському театрі для дітей та юнацтва відбулась прем’єра вистави «Золотий човник» Марка Кропивницького в режисурі Олексія Кравчука.
Варто зауважити, що це не перша постановка режисера в цьому театрі, в 2001 році відбулась прем’єра вистави «Зайчик-Хвалько» Сергія Міхалкова. За словами режисера, після першої постановки в нього виникла ідея створити виставу, де б можна було сконцентруватись не стільки на сюжеті, скільки на стилі. А оскільки Олексій Кравчук віддавна захоплюється східною культурою, то роздуми були не довгими. Він спільно з головним художником театру Дарією Зав’яловою вирішили зосередитись саме на японському стилі, це був своєрідний мікс театрів «Но» та «Кабукі».
Костюми, сценографію, світло, музику, гру акторів важливо було розробити все в одному ключі. Ще одним поштовхом до створення стилізованої постановки стала давня думка режисера про те, що казки всіх країн як і міфи усіх народів, певною мірою дуже схожі. І символи, якими вони оперують, також зустрічаються в міфах і казках всіх народів, незалежно він нації та території. Основною творчою ідеєю, яку поставив перед собою режисер – подати казку як притчу, зробити її споглядальною, стриманою.
Процес створення вистави тривав не довго, приблизно два місяці, як згадує сам режисер. Важливим тут був той факт, що всі творці (художник з костюмів, художник зі світла, композитор, актори) захопились роботою, та швидко зреалізували свій задум.
Вистава була насичена великою кількістю символів, які присутні і в сценографії, і в костюмах, і у грі акторів. До прикладу, мати Ганна (Христина Кедич або Олена Скляренко) і батько Охрім (Олександр Дейцев або Сергій Кустов), споряджали Івасика (Ольгу Гапу чи Лесю Шкап’як) на озеро так, наче це був ритуал «споряджання дитини в життя».
У свою чергу човник – це не лише конкретний предмет, а той «благенький човник життя», на якому ми пливемо через всі життєві перепони. У виставі було два варіанти човника: перший – Івасику приносив батько Охрім, це була маленька модель човника, а коли Івасику вже потрібно було плисти, з’являвся другий – з колосників спускався значно більших розмірів плетений човник із золотим весельцем.
Найвиразніше, мабуть, прочитувались символи в костюмах персонажів. Отже, батько, мати та Івасик – це були чисті істоти, їхні костюми були найбільш наближені до українських, але стилізовані: штани, сорочка в чоловіків, в мами – сорочка, спідниця та очіпок на голові. Ці костюми не були суто українськими, це, знову ж таки, швидше символи українського вбрання. Орнаментацію костюмів художник Дарія Зав’ялова виконала вручну (власне як і всі решту костюмів зокрема): це були вишивані рибки, перенесені з орнаментів писанок та хрестики.
Відьма та Відьмак – це, за словами режисера, персонажі, не негативні, вони були по трактовані як дві стихії, не ворожі, а просто ті, з якими завжди борються люди: вогонь – Відьма та земля – Відьмак. При їх створенні художник зробила акцент на силуетах персонажів театру Кабукі.
Відьмак був землистий, коричнюватий, в нього була синьо-чорна перука та срібна півмаска, яка віддалено нагадувала ритуальний японський театр.
Відьма, в сою чергу, була в білому костюмі з червоними додатками – червоне коло на спині, червоний шалик в руці, яким вона чаклувала, в червоній перуці і золотій масці. Ці два персонажі рухались в сповільненому темпоритмі, ніби важко ступаючи по землі, існували в стилізованому, символічному ключі. Облич в акторів не було видно абсолютно, що надавало їм певної нереальності, в порівнянні з персонажами-людьми.
Наступний персонаж – Оленка – добра дівчинка, чиста істота. Костюм її був зеленкуватого відтінку, на межі між кімоно та українським костюмом. Вона мала запаску з очеретяною вишивкою, тобто символом її був очерет – трава, що росте із води, первісна та чиста рослина.
Костюми і сценографія були розроблені в одній стилістиці. Сценографію складали три ширми і один станок. Ширми були різні: очеретяна (з вишивкою очерету), дерев’яна, і одна, найбільша ширма, була із золотими рибками, як і на костюмі головного героя. А станок довго чекав свого часу, і в кінці вистави, коли Івасик з Оленкою рятувались, опускалося біле трикутне полотнище на фоні символу «сонця що сходить». (позаду було золоте панно, схоже на Гонг, на білому прозорому фоні).
Цікавим було те, що з цієї ж матерії виникав Гусачок, весь в білому одязі: сорочка, штани, кіптарик – повністю прототип бойківського костюму. І тут ще один символ, Гусачок – це ангел-хоронитель, його функцією було привести дітей (Івасика та Оленку) до рідної хати.
Загальна гама вистави – в ніжних пастельних тонах з додатком світла і золота. Як згадує художник, вона хотіла, аби костюми були зроблені з льону, проте, тоді, в такій кількості льону не знайшлось, і вона обрала тканину, яка зі сцени виглядала як лляна, та мала відтінки блакитного – для костюму батька та Івасика, ніжно зеленкуватий – костюм Оленки, пісочний для костюму Відьмака. Для сценографії обрали прозору органзу. Тут також велику роль відіграло світло – всі білі, світлі, прозорі полотнища відсвітлювалися різними кольорами – води, вогню, (на фото видно, коли чаклувала відьма, одна з ширм підсвічувалась червоним кольором).
Атмосферу виставі задавала, в першу чергу, авторська музика Олега Джона Сука, котра була мотивом цілої вистави. Також він написав музику для двох колискових, виконаних Наталкою Половинкою в записі, та Лесею Шкап’як вживу в кінці вистави. Переглядаючи текст вистави, що належав помічнику режисера зауважила, що музика не залишала виставу ні на одну хвилину. Постійно звучав певний мотив, який слугував тлом дії, він міг лише стихати або робитись голоснішим, змінюватись на інший, схожий.
Як зазначила Дарія Зав’ялова: «Це 45-тихвилинна партитура, що жила разом з виставою». Все було як єдине ціле – вишукана стилізація в сценографії та костюмах, сучасна, і той же ж час медитативна музика.
Важливим і новим для акторів, та театру зокрема, стало те, що режисер відмовився від побутовості, відкритих емоцій та драматизму у виставі, чого вимагав і від акторів у їхній грі. Також зникав і момент інтерактивну, що вважається звичним в театрі для дітей. Через це, незважаючи, що вистава тривала лише 50 хвилин, колишній завліт театру Любов Янас перед початком кожного показу виходила на авансцену до діток і попереджала їх, що актори з ними не гратимуться, і, якщо вони хочуть зрозуміти виставу, то повинні тихо сидіти та слідкувати за тим, що відбувається на сцені. Легше було глядачам, що були з батьками, котрі могли дещо пояснити.
Вистава «Золотий човник» в постановці Олексія Кравчука проіснувала недовго, менше одного сезону. З однієї сторони вважають, що вона покинула театр разом із режисером, котрий в кінці 2002 року залишив театр. З іншої сторони вважається, що «Золотий човник» не зрозуміли, це було занадто сміливим експериментом у театрі для дітей.
Ця вистава потребувала окремої праці БОРГУ, особливої підготовки глядача, чого на той момент у театрі було неможливо досягти. Тому, за згадками акторів, режисера, художника, вистава залишилась недооціненою, хоча могла б прожити ще довго на сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва.
Здається, особливо сьогодні, серед цікавого та стилістично різнопланового репертуару цього театру, бракує «Золотого човника», який, можливо, ще десять років тому естетично передбачив здатність ТЮГівців до оновлення, пошуку, нетрадиційних форм спілкування із своїм глядачем. Цю виставу без сумніву слід повернути – звісно, не в чинний репертуар театру, але в його історію, де вона має посісти своє гідне місце.
Фото з архіву Олексія Кравчука та Дарії Зав’ялової
