Людина є таїна. Її треба розгадати, і якщо будеш її розгадувати все життя, не кажи, що згаяв час; я займаюся цією таїною, бо ж хочу бути людиною.
Ф. Достоєвський
Федір Достоєвський в своєму житті намагався дослідити найзагадковішу з істот на планеті, – людину… Це робить і наш герой, заслужений діяч мистецтв України, режисер Вадим Сікорський, правда, не на папері, а на сцені Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької.
Та формування режисера відбувалось протягом тривалого часу: від юнацьких років, амбіцій, бажань, перших ідей до пошуку відповіді на одвічне запитання: «Хто «я» у цьому світі? Яке моє місце, як особистості, в соціумі, який щодня намагається поглинути мене?».
Свою режисерську лінію провадить Вадим Сікорський шляхом інсценізацій ще від першої вистави «Арена» Ісаака Фрідберга, що була поставлена за збіркою новел. Його особливістю є своєрідна відвага. Відвага на режисерському шляху, адже він не боїться брати твори, за якими вже є відомі постановки, наприклад, «Історія коня» в БДТ, фільм М. Формана «Політ над гніздом зозулі» чи В. Івченка «Пропала грамота», при цьому, «режисерські переспіви» культових творів стають самодостатніми мистецькими творами, що свідчить про любов режисера «кидати виклик» відомим іменам і, зазвичай, вигравати цей поєдинок.
Основним виразником Вадима Сікорського серед інших режисерів є його «режисерська тема» – тема маленької людини у великому світі.
Тож ми детальніше зупинимось на розмові про вистави цієї тематики, які є, зразком, і культовими поставами не лише в світовому театральному мистецтві чи кінематографі, а й у творчості провідного режисера Театру ім. М. Заньковецької.
Сцена з вистави «Політ над гніздом зозулі». Реж. В. Сікорський. На першому плані: Макмерфі – Я. Юхницький, Кенді – Л. Остринська. 2002
Отож, першою «зірковою» постановкою стала вистава «Політ над гніздом зозулі» К. Кізі та В. Вассермена. Вона є однією з вистав – довгожителів, адже прем’єра її відбулася ще 22 грудня 2001 року, та проіснувала вона майже 10 років і стала однією з найпопулярніших в репертуарі театру. Ще до сьогодні львів’яни пам’ятають дану поставу і позитивно відгукуються як про неї, так і про актора, що зіграв головну роль – н. а. України Януш Юхницький).
Я не дарма згадала саме про головного героя, адже через призму його персонажа Макмерфі простежується нитка «людина і світ», де він, один з пацієнтів психіатричної клініки, виступає «голосом народу», який заплутаний в своїх власних сітях і не знає, не розуміє, що з них потрібно виходити, адже є інше життя, Життя з великої літери цього слова, а не просто існування. Саме він стає цим «пророком», що виводить їх з «пустелі». Важливим при аналізі постав Вадима Сікорського є акцентуація увагу на музичне вирішення, адже музика Івана Небесного у цій виставі, є настільки пронизливою, що долинає до кожного шматка тіла і без перебільшення є своєрідною психотропною речовиною, що не так виліковує, як навпаки, втягує тебе в своєрідний транс.
Не дивно, що сам режисер називає схожі постави «драматургією інтелектуальної напруги». Та найбільшою ж заслугою В. Сікорського у цій поставі є вміння показати не лише історію маленької людини – головного персонажа, а таку ж історію, правда, з різними варіаціями, кожного з пацієнтів, а їх 8, чим з акцентувати на тому, що «ти на Землі – Людина», і що світ не поглине тебе, якщо ти будеш боротись за своє «місце під сонцем», а не «плистимеш за течією», що часто веде в небуття. Кожен з персонажів розуміє, що «ми — це не безліч стандартних «я», а безліч всесвітів різних», як писав В. Симоненко у своєму вірші «Я», тож, саме тому, вони аж ніяк не є другорядними персонажами (не за правилами теорії драми, а за правилами життя).
Сцена з вистави «Історія коня». Реж. В. Сікорський. В центрі Холстомєр – Юрій Хвостенко. 2009
Ще однією «історією маленької людини» стала «Історія Коня» за оповіданням «Холстомєр» Л. Толстого (інсценізація М. Розовського). І хоча з назви стає зрозуміло, що мова йтиме про тварин, та режисер зобразив її так, що манера гри акторів в умовному та ігровому театрах, що притаманні його творчості, не вказує на конячу породу персонажів, а навпаки, надає їм людяності, на чому акцентував і Л. Толстой.
У майже порожньому просторі, що складається з розставлених по периметру прямокутної сцени спадаючих конячих дишел, які створені з гілок дерев, одного грубого стовбура та бочки, що стоїть майже посередині сцени відбувається вся дія (сценограф М. Кипрян).
На головну роль В. Сікорський обирає двох акторів – н. а. України Януша Юхницького та молодого актора Юрія Хвостенка. Вони зовсім різні за манерою гри, способом дії на сцені, підходом до ролі та, зрештою, різної вікової категорії. Та таким чином режисер у межах однієї постави створив дві, – відповідно до акторського складу змінюються і основна думка, і ідея вистави. Так у випадку з Холстомєром – Я. Юхницьким, акценти падають на розповідь про його життя, а у Ю. Хвостенка – це проживання життя в цю хвилину і в цей час. І справді, Ю. Хвостенко в цій ролі навчається життю, він живе у ній і з кожним днем у житті персонажа доходить до кульмінаційної точки – старості.
Таким чином режисер зобразив персонажів, щоб глядач різного віку побачив в Хостомєрі себе чи своїх близьких, побачив, яке у нього життя зараз чи яке, можливо, буде згодом, або навпаки… вже було. У виставі присутні і багато масових сцен, що підкреслює проблему людяності, чесності, відкритості одного персонажа проти людського масового егоцентризму.
«Історія коня» – це історія людини, історія її трагедії. Через історію одного коня, письменник та режисер донесли до глядача історію цілої країни, народу, в якій завжди є конфлікт між натовпом («табуном») та особистістю. І у цьому творі кінь – особистість, що усвідомлює цю трагедію, та не може піти проти людства, проти табуну.
Сценографія до вистави «Троє товаришів». Реж. В. Сікорський, худ. М. Кипріян. 2009
Наступною прем’єрою того ж 2009 року стала постава «Троє товаришів» за Е.-М. Ремарком, вирішена в жанрі, придуманому режисером «салют романтикам», в якій ми знову зустрічаємось з одвічною проблемою «людини проти людства». Виставу можна назвати сповіддю головного героя Роберта (Ю. Хвостенко), адже вона вибудувана на основі монологів, що той виголошує. Своєрідною ідеєю ж є фраза Готтфріда Ленца – Ореста Огородника: «Тільки нещасний знає, що таке щастя. Щасливому цього не дано», яка в останні хвилини вистави дає зрозуміти, що кожен з нас є по-своєму нещасний, та, при цьому не потрібно впадати у відчай, а потрібно прагнути досягти його, того щастя, яке часто знаходиться у нас під ногами, та ми його зі своїх надуманих висот не зауважуємо.
Всім відомий сюжет Вадим Сікорський закінчує дуже символічно та умовно: посеред сцени освітлюється коло, у ньому закохана пара (Пат (А. Сотникова) та Роберт (Ю. Хвостенко)) танцюють своє останнє танго. А коло, символізуючи нашу приреченість в певних життєвих узах і не можливість виходу з них, підказує нам, що незважаючи на його замкненість, потрібно Надіятись і Жити… Таким чином, «пісочний годинник», що знаходиться над сценою (сценограф – М. Кипріян) вказує, що життя не стоїть на місці, тож потрібно встигнути все зробити, щоб потім не шкодувати. Правда, не шкодувати не лише про згаяне чи незроблене, а й про невдале та недоречне. Тож Живи і Твори з думкою про майбутнє…
У дещо іншому за жанром творі, – комедії «Небилицях про Івана…» за І. Миколайчуком зустрічаємо головного героя Івана (Ю. Хвостенко), який «ходить в люди» з метою просвітлення «незрячих», тобто, своїми словами кажучи, вчить простий люд як жити, від чого виринає і ідея вистави: «хочеш жити – вмій знаходити вихід з будь-якої ситуації», яка може стати для когось з нас своєрідною ідеєю, порадою для життя. У виставі приділяється велика увага масовим сценам, в яких режисер чітко відмежовує поняття «особи», як частини соціуму (народ – актори театру) і «особистості» (Іван – Ю. Хвостенко).
Сцена з вистави «Небилиці про Івана». Реж. В. Сікорський. Тлумач – н.а. України Б. Козак, Другий дядько – Р. Гавриш, Іван – Ю. Хвостенко. 2010
Вадим Сікорський розуміє, що як казав Л. Толстой: «Щастя особистості поза суспільством неможливе, як неможливе життя рослини, висмикнутої з ґрунту й кинутої в неродючий пісок», тож саме тому Іван йде в народ, адже без нього ти не можеш бути цією особистістю.
Щодо режисерської концепції, то він вводить нового персонажа, – Оповідача (Б. Козак, О. Гарда), який руйнує 4-у стіну, стаючи своєрідним ведучим вистави. Звернення до глядачів, коментування всього, що відбувається на сцені, втручання в дію: «Піди і зроби» є ознакою ігрового театру. Режисер великий акцент ставить саме на стосунках між сценою (актором) і залом, тож глядач стає немовби одним з персонажів, співаючи з Іваном (Ю. Хвостенком) імпровізаційні пісеньки.
Таким чином, ми переконались в тому, що погляди Ф. Достоєвського та В. Сікорського щодо погляду на світ і те, що нас оточує, збігаються…
Та вартувало б сформувати загальну режисерську концепцію теоретичних засад, за якими працює режисер на прикладі вищезгаданих постав. Тож, його постави найчастіше вирішені в вільному, умовному просторі (сценографи М. Кипріян та Н. Тарасенко) з певною системою знаків та символів, йому не потрібна динамічна сценографія, а лише така, щоб позначила час, місце дії, допомогла зрозуміти ідею постави. А в музичному оформленні (композитор І. Небесний) часто використовує живу музику у виконанні самих акторів, що в даних випадках, частково впливає і на розподіл ролей, і головне – на естетику вистав, дозволяючи застосовувати прийоми епічного або ж відверто ігрового театру.
Вадим Сікорський довіряє акторам, дає їм змогу створити своє бачення персонажів, скеровуючи їх в правильне русло за допомогою асоціативного методу. Режисер виступає порадником для актора, даючи великий простір для його ініціативи.
В. Сікорський часто вводить у вистави масові сцени, залучаючи велику кількість акторів молодого складу, за допомогою яких зображує соціум як такий. При цьому завжди наголошує, що за словами Ґете «Ізолювавшись від людей, ми не досягнемо жодної мети». Його головні персонажі хоч і перебувають часто у конфлікті з соціумом, та ніколи не відкидають його. А тема загубленої людини в ньому є темою мистецтва всього ХХ ст. – початку ХХІ, тому можемо підкреслити, що творчість В. Сікорського – сучасна у найглибшому ідейному сенсі.
І, незважаючи на думку постмодерністів, які вважають, що все є мистецтвом, з дещо, можливо, застарілим поглядом, можна сказати: Вадим Сікорський – представник «сучасного академізму», адже більшість його вистав мають справжню мистецьку цінність та говорять до глядача сучасною театральною мовою, підносячи важливі екзистенційні проблеми.
Фото з сайту театру www.zankovetska.com.ua
