Режисер-постановник – О. Огородник
Художник-постановник – М. Кипріян
Музичне оформлення – О. Огородник
Важко відповісти на запитання: «Як театру говорити про війну?». Особливо сьогодні, коли для нашого народу це не тільки минуле, а на жаль, теперішнє, котре болить і кровоточить. Важко сказати, якою саме має бути вистава на цю тему, щоб не було спекуляції на події.
Тему війни, АТО, поділу території України, національної свідомості порушив режисер Орест Огородник на сцені Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької виставою «Безодня». Драматичний матеріал і постановка О. Огородника викликає запитання. За жанром творця – драматична притча, його четверта робота як драматурга і режисера.
Жанр драматичної притчі не може не зацікавити. Однак, що саме у розуміння режисера «притча»? У виставі я не зауважила жодного її елементу.
Чи можна вважати, що сцена, коли матір телефонує до свого живого сина є елементом притчевості? Він з’являється в тумані у білій сорочці і його мова нагадує мову, радше божества, а ніж людини. Чи можливо притча проявляється у сценографії, де зображено терновий вінок і каплі крові?
Головна ідея вистави, за словами режисера, ховається в самій назві. Безодня – горе, біда й точка неповернення, чи навпаки безодня – любов, материнський біль за втратою сина, взаєморозуміння та прощення.
Вистава «Безодня» О. Огородника побудована за звичайною шаблонною схемою телевізійного «мила», яка точно користується успіхом у масового глядача, де торкаються багатьох тем, але до кінця жодну не розкривають.
Автор схематично «накидав» сценарій і переніс її на сцену театру. Режисер у виставі намагався говорити про все й одразу. Він зі всієї сили охоплює всю історію нашої країни: Другу світову війну, концтабори, Революцію Гідності, проблему двомовності, неоголошену війну… Величезною проблемою залишається комунікація з глядачем на ці теми мовою стереотипів, шаблонів, штампів.
Стереотип перший
Родина Пантелюків (Західна Україна). Вони ледь знаходить час на відпочинок, багато працюють у полі, щонеділі ходять до церкви. Мова спілкування – українська.
Донеччани (Східна Україна) погано розуміють українську мову. Відпочинок на дачі і шашлик – всі цінності.
В результаті виходить, що західні люди тільки україномовні і працьовиті, а східні – російськомовні ледарі?
Стереотип другий
У виставі гостро наголошено на нелюбові західних українців до східних і яскравим представником цього є Назар Пантелюк (з.а. України О. Гарда). Герой неодноразово повторює: «Вони москалі, котрі прийшли на нашу територію, але ніколи не стануть частиною України», «…вони прийшли на все готове», «…вони – інші». Він стверджує, що прагнуть вони в першу чергу до Росії, а не до України.
Але чи мало донеччан воюють за цілісність України сьогодні, мало тих хто був на Майдані? Чому про східних патріотів жодного слова?
Стереотип третій
Материнські почуття Марії (н.а. України Д. Зелізна) із Західної України висвітлено стражденно, а от Лариса (н.а. України Л. Боровська), рідні якої воюють за ДНР і яка повинна жити в очікуванні і страху за життя рідних (навіть, якщо вони сепаратисти) залишається ніби осторонь материнських почуттів. Вона говорить, що сина любить, але дією цього не підтверджує.
Отже, чи то підсвідомо, чи то навмисно режисер цим стверджує, що біль втрати за рідними більше притаманний жінці із західної частини України.
Лариса намагається забути про війну і зав’язує інтрижку із місцевим вдівцем Орестом (н.а.України Я. Мука). Теж непогано: інтелігентнішій «східнячці» і кавалера відповідного автор знайшов, мовляв: «Знайся кінь з конем, а віл – з волом».
Стереотип четвертий
Сини Пантелюків воюють проти Росії, а чоловіки Ларисиної родини відстоюють права ДНР.
Таким чином у виставі простежується яскравий поділ між західними патріотами і східними зрадниками.
Стереотип п’ятий
Режисер не очікував, що вистава може буде справжньою, якщо у ній не буде любовної лінії. Це зробило постановку мелодраматичною, тим більше, що сюжет схожий. Він нагадує історію «Ромео та Джульєти», коли діти ворогуючих родин закохуються одне в одного.
Вистава «Безодня» – це безодня неправди від режисера, яку він так намагався дати глядачу. Я не заперечую, що О. Огородник хотів показати рівність Заходу і Сходу, адже, у фіналі два ворогуючих табори (родини із Сходу і Заходу) ділять між собою хліб, який є символом єднання.
Давайте подумаємо над цією темою ще раз
Через виствітлення на сцені вищезгаданих шаблонів стає зрозуміло, що сам режисер до кінця ще не усвідомив всього того, про що говорить постава. Якби він не хотів довести, що виступає в цій історії за рівність Заходу і Сходу, але із окремих вище згаданих подій вистави ми розуміємо, що він сам керується, мислить стереотипами, мовою яких й спілкується із глядачем.
Чи не надто прямолінійно зі сцени нам кричать про війну, смерть і біль, виходячи у військовому обмундируванні? Це не театральний костюм, наближений до реального, а справжня військова форма, котрої зараз так не вистачає на Сході. Дивно, що ще бруківки з Майдану не привезли…
Сьогодні важко про це говорити просто між собою, що вже казати за акторів, котрі грали звичними для театру пристосуваннями, перебільшеним драматизмом, що викликало тільки супротив і обурення.
Дуже хотілося б цього разу бути здивованою хоча б сценографією вистави, проте її також легко було передбачити. Художник Мирон Кипріян виконав її у своїй звичній манері: терновий вінок на весь розмір сцени вгорі і дивні червоні мішечки, що символізують краплі крові. Задник із мальованого полотна із зображенням української хатини, чесно, швидше був подібний до декорації в сільському клубі, ніж у національному театрі.
При всій повазі до художника, це виглядало примітивно і смішно. А як тоді пояснити мальоване зображення каміння (як знак безодні) і статуї Свободи, що є символом Америки? Забракло свіжості фантазії М. Кипріяну та символічності, котра могла б бути дуже доречною до теми вистави.
Не здивувало сценічне вирішення вистави, а от пісня української поп-співачки Міки Ньютон «Кадети», що використовувалася в одноіменному підлітковому серіалі сильно здивувала. Така музика тільки підтверджувала думки, що це дешевий серіал, зорієнтований на масового глядача.
Хочеться сказати про глядача, особливо про жінок старшого віку, котрі потопали у власних сльозах. Не дивно, тому що не обережне ставлення емоційної мови вистави про ці болючі події для кожного українця, а лише крик зіц сцени. Дуже різко, наче різали ножем по-живому.
Cуто з психологічної точки зору зрозуміло, що в цій темі необхідні відповідні слова і толерантність. Нам невідомо, скільки постраждалих від кривавих подій сидить в залі; скільки матерів чи солдат. Ми не встигли цього пережити, щоб робити висновки. Нам це ще болить…
Глядач сприймав цю виставу через стару перевірену схему примітивної мелодрами. Отже, якщо намішати багато проблемних тем і додати любовні перепитії, говорити про це мовою суспільних стереотипів, то глядач це «ковтне» і навіть води запити не попросить.
Це приклад вистави низького ґатунку, де пішаки інформаційної війни годують відвідувачів, не даючи їм розуміння, а лише псевдоправду.
Мабуть, саме тому, це викликало такий шквал емоцій у глядача. І коли зал вигукнув: «Браво!», мені захотілося крикнути: «А давайте подумаємо над цією темою ще раз».
Розпалила емоцію публіки наостанок пісня гурту «Океан Ельзи» «Гілля калин», котра була написана її фронтменом під впливом останніх подій в Україні. Використання у своїх виставах піснень цього гурту вже стало авторським почерком О. Огородника.
Так, гілля калин похилилося. На жаль, в «Безодні» ми провалилися.
Фото з сайту театру: http://www.zankovetska.com.ua
