Режисер-постановник – Андрій Щербан
Сценографія та костюми – Карменчіта Брожбоу
Асистент режисера – Даніела Діма,
Світло – Олександр Кушелов
Помічники режисера – Олена Борунова, Людмила Філліпова
За всю історію свого існування п’єсу Антона Чехова «Дядя Ваня» режисери втілювали у різних театральних естетиках. На сценах різних театрів світу з’являлися інтерпретації, починаючи від традиційного психологізму до цілком сучасних, постмодерних вирішень і прийомів. І хай мистецька мова була різна, вічні істини цих вистав залишались незмінними.
Маленькі люди у великому світі замкнені волею долі у своєму камерному просторі. Постає питання, хто ж тоді керує нашим життям, чи є взагалі сенс у ньому, якщо ми, люди, усього лише прості пішаки на чорно-білій шаховій дошці? Може, життя – гра, як казав відомий класик? Саме на цьому і акцентує свою увагу відомий румунсько-американський режисер Андрій Щербан, звертаючись до «Дяді Вані».
Чеховські «сцени із сільського життя» А. Щербан поставив в Александринському театрі (Санкт-Петербург) як «сцени з життя global village» (глобальне село), заклавши самоіронію вже в саму назву жанру вистави.
«Глобальне село» — соціологічний і філософський термін, яким користуються, щоб вказати на те, що сучасне людство за умов надвисоких швидкостей та інформаційних технологій живе на планеті ніби без кордонів. Увесь світ стає для особистості настільки близьким і доступним, наче село, в якому народився та виріс.
Режисер взяв за основу у своїй постановці «Дядя Ваня» як ігрову, так і психологічну природу театру, поєднавши їх в єдину, насичену самоіронією та навіть гротеском дію. Систематично розділив її, використав прийом живого монтажу. Цей монтаж проявляється в органічному чергуванні мізансцен з різної театральної природи, завдяки чому кожна дія вистави складається із картин, де глядач спостерігає відверто ігрову природу персонажів. Таким чином, перед глядачем розвивається гра в театр, але театр сучасний, театр, народжений з плину самого сучасного життя, театр так щільно перемішаний із сірою буденністю сьогодення, що ти просто втрачаєш цю нероздільну межу між умовним «якби» і цілком реальним «як». Життя – театр, театр – це життя, люди – актори і самі ж актори – це ті самі люди як і ми. Усі ми, так чи інакше, шукаємо виходу, і герої вистави «Дядя Ваня». Усі ми живемо в глобальному світі, глобальному селі на ім’я планета.
Справді, увагу сучасного глядача слід привертати сучасними виставами. У «Дяді Вані» А. Щербана ця сучасність простежується одразу на кількох рівнях: рівень ідеї, рівень сценографії та костюмів, рівень театральної естетики, а саме – жанру, де передбачено різні способи існування актора на сцені.
Сцена з вистави «Дядя Ваня» (А. Чехов). Реж. А. Щербан. 2009
По-шекспірівськи сміливо й театрально Щербан зробив сцену Александринки дзеркальним повторенням залу для глядачів. Тут – на сцені акуратними рядами розставлені крісла – точно такі ж, як в партері, з червоним оксамитом і позолотою. На місця в партері сідають герої, дещо «нижчого» соціального статусу: Соня, Астров, нянька. Олена Андріївна ж, Серебряков і маман норовлять розміститися вище – в «ложах» , які півколом замикають сцену. Звідси вони із ввічливою нудьгою вислуховують надривні монологи Войницького, що виголошує їх почергово то на сцені, то в «сценічному» партері, то в глядацькій залі, стаючи наче глядачами власної драми.
Кожен герой у виставі гротескно підкреслений: поміщик Тєлєгін (Дмитро Лисенков) – простакуватий юнак із вічним головним болем і писклявим слабким голосом, Соня (Яніна Лакоба) – типова незграбна «сіра мишка», її окуляри і дві косички наче промовляють за саму героїню, нав’язуючи стереотипне амплуа сучасної «інженю», натомість світловолоса Олена Андріївна (Юлія Марченко) у своєму елегантному сучасному вбранні і темними сонцезахисними окулярами нагадує світську (чи, говорячи сучасною мовою – гламурну) даму, яка не відрізняється особливим розумом, тим не менш, усією своєю суттю намагається проявити тягу до всього іноземного, раз у раз промовляючи свої репліки кострубатою англійською мовою з не менш тупувато-пафосною інтонацією.
Маман Войницька (н.а. Росії Світлана Смирнова) – елегантна а-ля французька пані, котра постійно кружляючи навколо професора, ніби фанатка навколо «зірки» світової величини, лікар Астров (з.а. Росії Ігор Волков)а – типовий, замучений життям, бабій і, нарешті, Серебряков – елегантний, сповнений шарму франт, не стільки впізнаваний чеховський хворобливий професор, скільки мужчина у самому розквіті сил.
Слід зазначити, що ця виразна «англійська» Олени або «німецька» маман – не стільки знак некомунікабельності або претензійності, скільки лакмус, що виявляє «порожність» тексту, який виголошують актори, смерть сенсів. Енергійні вигуки професора і базікання Олени звучать так само абсурдно, безлико, як вправи з сучасного англійського розмовника.
Не піддається такому однозначному розподілу на типажі лише Іван Войницький ( н.а. Росії Сергій Паршин), який, по суті, не дивлячись ні на що і залишається тим самим старим-добрим дядею Ванею із легкою неохайністю у зовнішньому вигляді і тяжкими душевними муками, які він майстерно приховує за маскою веселості.
Зміна декорацій відбувається на очах у глядачів. Після великої «театральної» сцени у другій, «нічній» сцені, дія переноситься у своєрідне закулісся, де герої, котрі щойно зіграли виставу, розслабляються – кожен по-своєму.
Сцена з вистави «Дядя Ваня» (А. Чехов). Реж. А. Щербан. 2009
Вежоподібна металева конструкція представляє собою тісний кабінет професора, де герої відчувають себе наче у мишоловці. Тут відбуваються нервові зриви Олени Андріївної, псевдо-суїцид Серебрякова, істерична мішанина, з’ясування стосунків усіх членів родини і саме тут вперше акцентується на важливому елементі вистави – елементі води, яку виливають з висоти вниз на сцену, розпочинаючи таким чином сцену грози.
Вода поєднується із брудом – ще одним елементом, який так часто люблять використовувати сучасні світові режисери. Під вежею акуратно розташовано обмежену ділянку із насипаною землею.
Кожен персонаж у виставі, не дивлячись на динамічну дію, отримує свій «зоряний» час для розкриття усього наболілого глядачу.
Звичайно ж, знаковою стала і сцена примирення Соні і Олени Андріївни. Саме тут жінка розкриває свої нові сторони, вона дозволяє бути собі серйозною, зосередженою на своїй долі, на своєму нещасті. Тим не менш, вона дозволяє собі це лише на самоті, в компанії інших героїв вона знову грає наївну блондинку, ховаючи сльози за незмінними сонцезахисними окулярами.
Режисеру вдалось перетворити драматичну чеховську сцену цілком на комічну, де примирення більше нагадує звичайне сумісне розпиття алкогольних напоїв, де, звичайно ж, тендітна Соня проявляє усю свою незграбність і комедійність, п’ючи на брудершафт вино «з горла». Така собі жіноча версія сучасної комедії положень.
Драматичним акцентом є фразу жінки: «Буду грати і плакати, плакати, як дурепа!» почергово на російській, французькій, англійській та італійській мовах і з усієї сили розбиває бокал. Вмикається різко світло, усі герої з’являються на сцені. Олена Андріївні підбігає до дверей із табличкою «вихід», намагається знайти цей рятівний вихід, наче птаха в клітці, б’є кулаками в двері, але ніхто не відкриває. Вона навічно замкнена тут і повинна вічно носити свою маску наївної гламурої дурепи.
Кульмінаційним моментом слугує низка вистрілів, які лунають прямо із залу, змушуючи усіх героїв залізти чи то під столи, чи то під розстелений на сцені масивний килим.
Сценографічне рішення Карменчіти Брожбоу наче замкнуло коло, перекрило «залізною завісою» вихід з театру і діючим особам, і глядачам. Всі приречені обертатися в колі чисто театральних асоціацій. Виходу як не було, так і немає.
Друга дія різко контрастує із попередньою як темпоритмічно, так і візуально – затемнена сцена, вглибині сцени по центру – висока конструкція, складена із пташиних кліток (всередині деяких з них сидять справжні білі голуби), в самому центрі знову фігурує земляний насип. Усе символізує собою втрачену свободу героїв, їх приреченість, адже замість того, аби літати в небі, вони змушені порпатись у багнюці, гублячи своє життя. Колористика сіра, похмура, така ж, як і життя героїв. На землю повільно стікає згори вода, перетворюючи бруд на справжню багнюку.
І лише під кінець вистави з’являється фантомна надія – наче чарівна скринька, елемент декораційної конструкції трансформується, відкриваючи карту Африки, але навіть вона не здатна нічого змінити в житті героїв.
Сцена з вистави «Дядя Ваня» (А. Чехов). Реж. А. Щербан. 2009
Вистава завершується прийомом повтору, як і минула дія – слуга Єфим (Андрій Кондратьєв) продовжує вистукувати палицею по сцені і шукати свою собаку Жучку, а разом з нею – і загублені долі усіх знедолених героїв.
То граючи в театр, то переживаючи, то втілюючись у своїх персонажів, у виставі актори піднімають чимало питань, порушують чимало проблем, але до жодних відповідей, до жодних рішень їхні герої так і не приходять. Ці чеховські персонажі з сучасного «глобального села» лише прожили своє життя, наче зіграли виставу, не помічаючи, що після зіграної ролі можна зупинитись на бездоріжжі, безвиході. Саме про це і зробив виставу Андрій Щербан.
«Дядя Ваня» Андрія Щербана – це поєднання непоєднуваного, питання без точних відповідей, це лише нагадування простих істин, підкреслене іронією, гротеском, що робить виставу по-своєму актуальною і сьогодні. Це сучасна алюзія на вічні цінності, які все ще зберегли типовий чеховський біль.
Фото прес-служби театрального фестивалю «Золота маска» та
з сайту театру www.alexandrinsky.ru
