Вчора ввечері, на пошту редакції прийшов лист від актора. Він виявив ініціативу писати нам, ділитися досвідом і спогадами.
Таємниця справжнього актора
Мені 55 років. В дитинстві батьки заставляли мене вчити віршики і розповідати гостям на свята. Коли мені виповнилось 5 років мене віддали у театральний гурток. І там все почалося.
Неосвічена вчителька заставляла одягати на себе костюми: грибочки, котики, зайчики. Часто ми бігали по сцені і найстрашніше було грати перед публікою. Мені було лише 5.
В школі з першого дня мені стало не цікаво. Читати я вмів, вчився писати з мамою. Але постійний диктаторський голос моєї першої вчительки принижував кожного дня все більше і більше. І Я почав грати.
В дома вдавав з себе дбайливого сина, на вулиці розбишаку, а в школі зразкового учня. Часто виступав на днях пам’яті, відчайдушно розповідав вірші про війну, декламував так як хотілося їм, а вечорами розбивав вікна сусідів, крав і здавав своїх друзів.
Успішно закінчив школу і пішов у театральне училище.
– справжній театр
Після училища мене направили в справжній театр. Навіть там моє життя не змінилося. Всіх і далі вчили грати. Ці постійні патосні фрази, загіпсовані зірки на лобі і дерев’яні рухи на сцені.
«Ти граєш добре, ти погано, тобі треба заплакати, а тобі розгніватися» – так говорила не моя перша вчителька, це були слова мого першого режисера.
В театрі було декілька акторів, яким не подобалося ставлення, вони конфліктували, а потім без 50 г. навіть на репетиції не приходили.
Я грав чемного актора, я грав психолога, інтелігента, бандита, а на одинці був непоміркованим неврастеніком з ознаками шизофренії і алкоголізму. Однак, я нічим не відзначився, мої ролі були малими, а я малим актором.
– за кулісами
З власного досвіду кажу, що для вистави не обов’язково декорації, тисячі витрачені на костюми, грим, реквізити і столярні цехи.
Скільки грошей було вкрадено, скільки плачів, покалічених життів та розбитих ідей. Ніхто не став моїм другом, ніхто і не пробував, я вів себе дуже обережно. Це була моя роль. Всі репетиції, зібрання, партія та інше не лякало мене, я і далі виголошував на стільчику віршики як тоді, коли мені було 2 роки.
Часто актори грали і не знали ролі, все було бездарно, неграмотно, більше того актори були гидкі і фальшиві.
Навіть я на фоні цього цинізму і «театру» виглядав геніально. Знаєте, що найсмішніше?
– «публіка дура» ?
Як ви думаєте? Скільки потрібно дураків, щоб зібрати публіку?
Для них театр – це повага до акторів, це похвала собі, це хороший вечір. Для мене театр – невігластво і глупота.
Ці посмішки і аплодисменти, які зривалися після закінчення вистави! Як вихваляли головних героїв, дарували подарунки, нагороджували заслуженими і народними.
Виявилось, що насправді в партері виступають справжні актори, такі як я. Вони вибирають собі кожного дня роль, чи одну на все життя, але найголовніше те, що нікому про це не говорять. Вони влаштовують спектаклі вдома, на вулиці, на свята і в будні. Вони не усвідомлюють цього, вчать своїх дітей віршиків, ставлять на стільчик, віддають у школу до неосвічених вчителів і заставляють ходити в театр. Смішно. Так було, є і буде.
Далі буде
