Режисер-постановник – О. Скляренко
Сценографія – Т. Ткаченко
Композитор – А. Шусть
Відкриттям ХІІ Всеукраїнського фестивалю «Тернопільські театральні вечори. Дебют» стала антивоєнна пластична драма «Кураж» театральної продюсерської компанії «RB GROUP» (м. Київ). Основою вистави є п’єса німецького драматурга Бертольда Брехта «Матінка Кураж» і хоч у тексті тлом слугує війна XVII століття, розумієш, що територія, не обмежується однією Німеччиною, а є більш локальною і абсолютно прикладна до нашого сьогодення. Гострота питань війни, котрі підіймає постава, стала наточеним лезом ножа, що ріже по живому тілу.
Головною героїнею є Матінка Кураж, маркитанка, котра мандрує на «барикадах» разом зі своїми трьома дітьми і важким возом, набитим крамом. Для неї немає нічого святого, війна – це лише благодать і спосіб збагачення. Жінка все частіше просить у долі, аби війна не закінчувалась.
У венах Матінки Кураж бурлить меркантильність, аморальність і байдужість до руйнівної ситуації довкола і саме тому, за іронією долі, приходить розплата. Війна один за одним забирає її дітей, проте це не змінює героїню. Торгівля не спить, тому жінка, перевівши подих, бере свого воза і знову рушає у пошуках фінансової поживи.
Вистава «Кураж» як зазначає режисер – антивоєнна пластична драма. Тема котрої є війна та її абсурдність. Режисер закладає у ідейний пласт вистави думку про те, що війна це не засіб досягання миру, а канітель, яка засмоктує в себе все що є довкола.
Ілюстраторами цього драматургічного тексту стали випускники Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого. Власне, дана вистава і була їхньою дипломною роботою у свій час. За сприяння керівника курсу Валентини Зимньої, режисером-постановником роботи став Олексій Скляренко, виходець із відомої української театральної династії Скляренків. В свій зоряний час вистава «Кураж» вийшла за рамки навчального процесу і отримала шанс на незалежне майбутнє.
Варто наголосити, що головний принцип цієї постави це пластика. Протягом двох годин з уст акторів не лунає жодного слова і лише тіло та хореографічні номери доносять до глядача зміст п’єси. Зовсім не випадково режисер обрав саме такий напрям, адже Олексій Скляренко окрім режисури є ще й хореографом (в свій час допомагав у розробці хореографічної партитури у виставах Романа Віктюка).
Пластичний малюнок вистави виділяється своєю відшліфованістю та ансамблевістю. Багато сцен виглядають абсолютно самодостатньо як хореографічний номер, але вибиваються із ланцюга сюжетної лінії. В цілому, масові сцени стають виразною стихійною плямою вистави, що не можна сказати про драматичну гру.
На фестивалі “Тернопільські театральні вечори. Дебют” робота акторів, уже не студентів, на сцені бажала кращого: спостерігалась м’язова скутість, гіперболізована емоційність, що нагадує гримаси із пантоміми та не дотримування лінії образу до кінця вистави.
Акторам бракує проникнення у свого героя, у його переживання та мотивацію. Зокрема, це стосується актриси, котра виконує роль Матінки Кураж – Вікторії Бистрицької.
Лицедійка не проносить свою роль від початку і до кінця, в фінальній сцені, де побита долею маркитанка виконує танець, що уособлює її душевний стан, не відбувається контрастної зміни чи виразного пікового акценту. Кути цієї сцени згладжені.
На противагу Матінці Кураж у виставі існує персонаж, котрий додає виставі містицизму та символізму. Це образ війни, долі та смерті, персонаж, що в давньогрецькій трагедії називається Фатумом (виконує Юлія Шаповалова). Він з’являється між сценами основного подієвого ряду і наче натякає на фатальне завершення історії. Коли події стають все гострішими, Фатум з’являється все частіше і починає слугувати не лише інтермедійною вставкою, а небезпечним персонажем, котрий одним дотиком руки може принести у твоє життя горе.
У актриси виразний зовнішній вигляд – чорна сукня-балахон, химерна зачіска і контрастно біле загримоване обличчя, що наче перегукується із східними театральними традиціями.
Особливо виразний реквізит даного персонажу – скрипічний смичок, котрий безсловесно говорить про те, що все залежне від рук Фатуму – куди смикне, туди і занесе доля. Проте, смичок у виставі слугує полісемантичним символом і змінює своє значення протягом вистави кілька разів: це і гвинтівка, і кинджал, і стрілка годинника, котра натякає про плинність часу.
Цікавими є і інші полісемантичні символи: пластичне перевтілення дерев’яного столу, то у ліжко, то у віз. Розстріл за допомогою звуку удару поясів. Такий хід підкреслює символічний та умовний пласт постмодерного театру.
Щодо виражальних засобів вистави, оскільки постановка є пластичною, то музика тут повинна слугувати одним із передових інстументів. На жаль, цього не відбулось. Музичний супровід (музика – Андрій Шусть) надто розсіяний. Окрім інструментальних композицій у виставі присутні німецькі, російські прорадянські, українські етнічні пісні та сучасний український рок, (пісня гурту Ot Vinta, що стала символом пластунського руху в Україні). Прагнення режисера за допомогою різної національної музики підкреслити, що війна це не просто проблема однієї країни, а глобальне явище – не зчитувалось, а навпаки викликало багато зайвих запитань. Музичний ряд наповнений не запланованими паузами, що створюють урвище для дії.
Очевидно не зовсім доречним є звуковий ряд вистави. Надмірний натуралізм (звуки природи, шум возу та ін.) абсолютно губиться у синтезі з умовними декораціями (художник – Тарас Ткаченко).
Бракує гармонійності у мистецькому баченні вистави режисером. Декорації (громістка дерев’яна конструкція з великим вікном-ворітьми) в цілковитому естетичному конфлікті з реквізитом акторів (сучасна веселкова парасоля та синтетичний дитячий будиночок тих ще кольорів).
Однак цікавим є кліповий принцип вистави, а особливо світлова партитура, яка це підкреслює. Із світла в тінь розвивається сцена за сценою, що як наслідок, допомагає робити виставу візуально виразною та динамічною.
Фінальна сцена вистави є тотожною із першою – Матінка Кураж у темряві і на самоті тягне свого воза. Це створює циклічність вистави і наче шепоче про те, що людство не вчиться на своїх помилках і продовжує знову і знову ходити по мертвих тілах одягнених у військові кітелі.
Фотографії Вікторії Солов’юк
