Режисер-постановник – О. Охріцький
Художник-постановник – А. Гончаров
Вистава українського класичного драматичного театру «Гайдамаки ХХІ століття» здійснила свій дебют у Тернополі. Фестиваль «Тернопільські театральні вечори. Дебют -2014» став знаковою подією у історії даного театру, адже саме тут відбувся їхній перший вихід на професійну сцену.
Опісля завершення ВУЗу (основою трупи є випускники Київського національного університету культури і мистецтв), за ініціативи колишніх студентів і підтримки педагога Нінель Биченко, фактично з нічого, виріс новий театр Києва – «Гайдамаки ХХІ століття». Це стало полем творчості для молодих акторів, котрі не ховаються за спинами старших колег, а є рушійною силою театру.
Особливо це стосується Олександра Охріцького, котрий на сьогодні робить свої перші кроки у режисурі. Власне, у рамках тернопільського мистецького з’їзду, відбувся показ його вистави «Гайдамаки», за поемою Т. Г. Шевченка. Основою вистави послугувала інсценізація «Гайдамаків» Лесем Курбасом, проте, від почерку реформатора театру тут залишилось лише ім’я.
Виставу О. Охніцького взагалі важко назвати виставою. Це, радше, неструктурована нарізка сцен, в якій важко прослідкувати основну сюжетну лінію. Дії акторів на сцені не вмотивовані, абсолютно не зрозумілий любовний мотив Яреми до Оксани. У виставі не прослідковується логічний розвиток їхніх відносин. Теж саме стосується лінії Івана Гонти та його дітей. Дана сцена з’являється нізвідки і чомусь закінчується вбивством. Про мотив ми дізнаємось лише з уст героя.
Ще одним запитанням є мотивація помсти єврея батьку Оксани. Чому він вирішує звести наклеп на Титаря та підло видає його польським загарбникам? Власне те, що відбувалось на сцені не підпорядковується логічному поясненню та структуруванню. Тому і викликає суб’єктивне негативне враження про побачене.
Вистава «Гайдамаки» складалася з VIIІ картин, кожна з яких обрамлена назвою. Проте, через надмірне скорочення тексту, складається враження, що це не вистава, а лише конспект до неї. До того ж, інтерпретація тексту даним театром стає надто заангажованою та однобокою. Тут поляки зображені як бридкі мужлани, котрі тільки те і роблять, що загарбують, руйнують та пиячать. Таке бачення персонажів є дуже поверхневим і шаблонним, що зайвий раз змушує задуматись про професійність режисера та його підходу до реалізації постави.
Основним принципом вистави є відмова від традиційних костюмів і декорацій. Однак обираючи такі умови гри, потрібно зважати на свої можливості. Відсутність сценографії та костюмів повністю «оголює» актора та робить акцент на його майстерності. Трупа губиться на підмостках, існує скуто та не виразно. Звісно, окрім масових сцен, котрі заповнюють весь сценічний простір, але вирізняється своєю не професійністю та анти-ансамблевістю.
Масовка забуває про те, що вона теж існує на сцені і під час гри займається сторонніми справами. Теж саме стосується і костюмів – актори одягнені у чорні трико, де яскраво підкреслюються недоліки їхніх тілесних форм, що виглядає не естетично.
О. Охріцький є не лише режисером даної вистави, а й, безпосередньо, задіяним у постановці. Він – Читець. Таке рішення, окрім егоїзму, нічим не вмотивоване, адже в О. Охріцького не має добре поставленого голосу та присутній дефект мови.
Акторська техніка пронизана штампати, зокрема, метод відкритих обіймів, який є зразком закостенілої техніки класицистичного театру. Зазвичай цим часто зловживає Микола Граневич (Ярема). Актор виходить на авансцену і декламує текст з патетичними рухами. Складається враження, що ти знаходишся на зпопсованому безкоштовному концерті. Також у виставі присутня монотонність використання одних і тих же прийомів (поляки-загарбники, що ледь не в кожній сцені б’ють поясами-батогами об землю).
Щодо невербальних засобів виразності, то і тут акторів спіткала невдача. Танцювальні номери примітивні і не доцільні, зокрема граційний танець балерин. Теж саме стосується і вокалу. Фактично у фіналі актори виконують пісню акапельно, без музичного супроводу, що підкреслює недоліки їхніх вокальних даних.
Хотілось би побажати режисеру Олександру Охріцькому та акторам театру «Гайдамаки-ХХІ століття» більш вдалих робіт та професійного підходу для їхньої реалізації. Актори і режисер можуть більше, тому варто невпинно розвиватися і дивувати глядачів своєю театральною майстерністю.
Фотографії Вікторії Солов’юк
