Режисер – Сергій Брижань
Художник-постановник – Інна Кульчицька
Композитор – Остап Панчишин
Для Львова вже стає чи не традиційною «шевченківська» тематика вистав режисера Хмельницького академічного обласного театру ляльок Сергія Брижаня, що вже вдруге отримує запрошення для постановки у Львівському академічному обласному театрі ляльок. (Згадаймо його виставу «Тарас» за однойменною поемою Б. Стельмаха, прем’єра котрої відбулась у 2003 році). Його вистави, як на мене, здатні зруйнувати зашкарублі пострадянські стереотипи та шаблони про приреченість театру ляльок лише дитячій аудиторії. Магічний світ ляльки, що йому віддано служить Сергій Брижань, вкотре переносить глядачів в казкові світи, що існують паралельно з людською реальністю. Не винятком стала і вистава «Садок вишневий коло хати», прем’єра якої відбулась 27 березня 2014 року, з нагоди 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.
Слово Поета у творчому задумі режисера набуває позачасовості та нелінійності. Його важко охарактеризувати як повсякденне, побутове. Сюжет вистави є монтажем з поезій Великого Кобзаря, що їх ми чуємо чи не у всіх шкільних концертах та тематичних вечорах. Тут і уривки «Причинної», і вірші «Думи мої, думи», «Світає, край неба палає»… Режисер навмисне називає свою виставу «Садок вишневий коло хати», оскільки у його творчому задумі сукупність всіх віршів є збірним образом далекої та недосяжної (як ми відчитаємо у виставі згодом) України, що за нею тужить Шевченко.
В задумі Сергія Брижаня світ Шевченка – паперовий! В розумінні знаку «паперу», як світу чистого, незаплямованого, сокровенного. Це символізує той період, коли Шевченкові на засланні вже довгі роки Україна лише марилась, й потрапити в рідну домівку він міг лише думками, що їх виливав на папері у віршах. У виставі це відтворено у постаті головного героя-оповідача, що існує ніби поза її дією.
Образ Шевченка створив на сцені (Курилко В‘ячеслав), який з’являється перед нами в перші хвилини постави, сідає за стіл і починає малювати. Не потрібно вигадувати чи додумувати, що він творить, оскільки кожен рух його кисті і пальців бачимо на відеопроекції (що проектується на задник сцени). Режисер використав (вперше на сцені львівського театру) прийом пісочної анімації, що покликана візуалізувати думки митця, стати своєрідним дзеркалом душі Поета.
Художник-постановник – Інна Кульчицька у художньому вирішенні вистави застосовує вже традиційну для Сергія Брижаня єдину конструкцію у сценографії, що схожа на принцип побудови вертепу. Саме вертеп, як традиційна модель світу, творить перед глядачем кострубаті пейзажі, та умовні простори української землі. Білий колір немов підкреслює та висуває на передній план її сакральну недоторканість та блаженний спокій. Світ Шевченка постає перед глядачами як ніжна ода Україні-матері та її дитині (народу). Чуємо вірш «Не називаю її раєм», де перед глядачами постає картина сонячного літнього дня у селі (Шевченко (Курилко В’ячеслав) в цей час малює хатину), де «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть…» – стають буквально символом ідилії, раю (за Шевченком).
Ляльки у виконанні Інни Кульчицької лише підкреслюють напругу цього моменту вистави: паперові пташки, овечки, безликі паперові образи селян – усі вони покликані розбудити в глядача почуття безтурботності і легкості життя. А використання невеликих конструкцій, які можна порівняти їх з теларіями – прямокутними тригранними призмами, що мають обертову вісь, пропущену через один з кутів призми. Проте не зовсім цю ж роль вони відіграли у виставі, оскільки не слугували для зміни декорацій, а швидше, кожен їх оберт змінював сприйняття реальності і переносив від постаті Шевченка до його віршів-образів.
Так одразу й не звертаєш уваги, що на фразі «… Плугатарі з плугами йдуть» на сцені з’являється паперова фігура голови вола. На ньому режисер навмисне не акцентує одразу, адже на «півмісяці» цих вигнутих волячих рогів мирно гойдають немовля наче в колисці. Але у наступній сцені, в якій читатимуть вірш «Не називаю її раєм», прийомом контрасту на фразі «У тій хатині я бачив пекло» залити червоним світлом увесь сценічний простір, викликаючи алюзії з пекельним вогнем.Цей символ (вола), в котрого очі загорілись полум’яно-червоним кольором, композиційно довершує єдину конструкцію, створену художником, і перетворюється на театральний знак, що символізує як самого Шевченка так і Україну, так і її народ. Згодом ми побачимо, як роги того самого образу (вола) увінчає вінок з квітів як символ процвітання і достатку.
Ще одним режисерським прийомом у поставі є використання акторського ансамблю, як єдиного сценічного персонажа. Режисер поєднав їх таким чином, що читаючи вірші, п’ятеро акторів утворюють один «текстовий», пластичний, інтонаційний організм, який не можна розділити та подати як декілька різних персонажів. Чи вдалось повністю втілити цей задум режисера акторами не сцені? Не зовсім, проте віримо, що вистава розвиватиметься, і актори зможуть більше відчути один одного та жити одним життям на сцені.
Попри відсутність драматичного тексту Сергій Брижань зумів створити напружений подіями сценічний твір, який по-різному, але зрозуміють і дорослі, і діти. Не дарма саме так і визначив режисер жанр вистави – казка для дітей та дорослих. Тому «Дивитись очима, а слухати серцем» будемо виставу «Садок вишневий коло хати» – зазначив головний режисер Львівського академічного обласного театру ляльок Олександр Куцик.
Фото зі сторінки Сергія Брижаня
